Вона приголомшила весь екіпаж “Землі-12”: сигнал про допомогу подавав трансгалактичний лайнер “Земля-11”, який вирушив на рік раніше до зоряної системи Арну. Подолавши половину відстані, “Земля-11” зазнала аварії: з невідомих причин вибухнув головний анігілятор, внаслідок чого вийшли з ладу гразери й лазерні передавачі, загинули всі оранжереї та віварії, радіоактивним опромінюванням отруєно запаси продуктів. Хоч під час вибуху загинули тільки два члени екіпажу, на всіх інших чекає повільна, неминуча смерть.
Який із двох?
Ні повернутися додому, ні досягти мети “Земля-11” не спроможна. Тепер вона приречена мчати міжзоряною порожнечею довіку. Слабісінькі сигнали її аварійного передавача до рідної планети не долітають. Отже, є тільки дві можливості допомогти потерпілим: або передати їхню гравіграму на Землю, щоб надіслали рятувальну експедицію звідти, або рятувати їх власними силами. Третього — не дано.
А вибирати один з двох варіантів треба негайно, бо дорога кожна година.
У кают-компанії зібрався весь екіпаж, усі тридцять космонавтів. Справа надто серйозна, щоб її вирішував командир корабля на власний розсуд. Він, звичайно, вже має свою думку, проте не хоче висловлювати її передчасно, тому сухо й стисло переказує загальні міркування.
Звичайно, допомога з Землі була б надійніша: рятувальний зореліт з нечисленним екіпажем на борту може взяти цілком достатню кількість продуктів та пального і рушити до потерпілих по найкоротшій траєкторії. Одне лихо: до Землі — неблизький світ, навіть гравіграма йтиме туди понад рік. Допомога надійде надто пізно, потерпілі її не дочекаються.
“Земля-12” з цим завданням упорається: хоч і доведеться зробити чималий гак, резерву пального вистачить; через рік польоту на форсованому режимі потерпілі будуть врятовані. Проте подальша подорож буде важка з багатьох причин: системи життєзабезпечення корабля не розраховані на подвійне число членів екіпажу, доведеться заощаджувати на всьому. Та найголовніше — отой форсований політ до “Землі-11” пролягатиме через невивчений і, за попередніми прогнозами, дуже небезпечний сектор Галактики, де можна несподівано вскочити в гравітаційну зону якоїсь там “чорної діри”, колапсара. Коли б хоч на зорельоті-розвіднику — інша річ. А рейсовий лайнер — надто неповороткий і слабосилий, з “гравіпотенціальної ями” йому власними силами не вибратися.
А втім, і розводитися про це не варто: всі члени екіпажу мають по дві–три професії, знають основи Галактичної навігації. Ось — обчислення та графіки, які терміново підготував Дід. їх зроблено для обох варіантів, з однаковою сумлінністю, бо електронно-обчислювальну машину не цікавить моральний чи етичний аспект проблеми. А висновок її — однозначний: зважаючи на всі приступні для аналізу фактори, далеко доцільніше і логічніше доручити врятування потерпілих Службі Сонячної Системи, бо інакше є дуже велика ймовірність, що загине не один зореліт, а обидва.
В кают-компанії запала глибока, багатозначна тиша. В ці секунди розв’язувалося питання про долю двох галактичних експедицій, а отже, і про долю кожного з присутніх. Закони взаємодопомоги — священні, але ж бувають випадки, коли найгероїчніші дії рятівника заздалегідь приречені на повну навдачу, отож не тільки не потрібні, а навіть шкідливі. Михайло Северин розуміє: цього разу ситуація складається саме так. Суворий логічний аналіз однозначно показує: шанси на успіх усієї операції надзвичайно малі. Але шанси оті все-таки є, і кожен їх оцінює зараз згідно зі своїми уявленнями про морально-етичні проблеми сучасного світу.
Вже з виразу облич присутніх можна судити, хто якого висновку дійшов. Експресивний Валентій, головний лікар експедиції, не може всидіти на місці. Цей не вагатиметься, цей усього себе присвятив боротьбі за людське життя, тому й нехтує будь-яку небезпеку. Величний навігатор корабля Румб, як називають його з легкої руки Валентія, тримається з непохитним відчуттям власної гідності й значущості. Немає сумніву: він рішуче виступить проти того, щоб іти на допомогу “Землі-11”. Ні, йому ніхто не зможе закинути боягузтва; він уже неодноразово показав себе хороброю людиною, яка не губиться навіть у найскладнішій ситуації. І все ж, крім інструкцій та логіки, для нього не існує нічого — справді ходячий електронно-обчислювальний апарат. Саме його слід було б назвати Рахівником, Валентій цього разу помилився.
Цілковита Румбова протилежність — Сніжок, Регіна Дотьє, оператор базової ЕОМ та історик за другим фахом. Мабуть, через віки й покоління передалася їй бунтівна вдача далеких пращурів, героїв Паризької комуни. Якщо Румб — абсолютне втілення сухої логіки, то Сніжок — суцільні емоції. При першій-ліпшій нагоді Сніжок і Румб зчиняють жорстокий словесний двобій, і погляди їхні майже завжди діаметрально протилежні.
Ну, а сам Рахівник, Михайло Северин? Йому кортить підвестися і запропонувати дещо інше вирішення пекучої дилеми: хай зараз кожен уявить себе членом екіпажу гинучої “Землі-11” і саме з їхньої позиції зміркує, що має сказати його відповідник на нашому лайнері, тобто його “друге я”. Але ні, ставити питання таким чином — надто підступно; не тільки Михайло Северин, а й усі інші члени екіпажу, навіть Регіна, висловилися б проти допомоги, якби рятівникам загрожувала неминуча загибель.
Ось вам і конфлікти нової ери… Мабуть, не тільки Северин намагається думкою побувати в обох ситуаціях, щоб знайти єдино правильну відповідь,— отож і затяглася пауза. А втім, зволікати не можна.
— Я — за допомогу “Землі-11” власними силами! — це — Валентій.
— Я — проти! — з тим же незмінним почуттям власної гідності проголошує Румб.
“За! — Проти!”, “За! — Проти!”,— наче змовилися. Ось уже й Регіна кинула своє коротке “За!”. Лишилися двоє: оператор служби зв’язку, професор надрелятивної енергетики Михайло Гнатович Северин і командир корабля.
Загальний рахунок не на користь першої пропозиції: “проти” — 15, “за” — 13.
Михайло вагається. Він усвідомлює, яке значення матиме його голос, і коли б оце голосування відбулося ще вчора, звичайно, голосував би проти: хай екіпаж “Землі-11” використовує останній шанс — переходить у стан анабіозу і чекає рятівників. Однак те, що сьогодні сказав Валентій, було таке несподіване, що Рахівник раптом усвідомив свою “емоційну сліпоту”, чи як там ще назвати. Він, здається, почав розуміти, чому в їхніх стосунках так багато незбагненного для нього. Якщо раніше він просто не звертав уваги на її міміку і жести, то зараз уже оті міцно затиснуті кулачки промовистіші будь-яких слів. З яким хвилюванням чекає вона на його відповідь!
І він сказав несподівано для самого себе:
— Я — за!
— Гаразд! — командир корабля підвівся, поклав долоню на стіл. — Я теж — за!.. Отже, п’ятнадцять на п’ятнадцять, але я користуюсь правом командира на додатковий голос. Усе! Вирушаємо на допомогу. Всім членам екіпажу готуватися до форсованого режиму польоту згідно з аварійною інструкцією.
Всі зітхнули з полегшенням. Тепер, коли прийнято остаточне рішення, геть усякі сумніви. Треба боротися… і перемогти!
Крізь час і простір
Не те що рік, а навіть годину польоту на форсованому режимі не витримає жодна людина. Мало того, повсякчасне тривале перевантаження може зашкодити й тонкій апаратурі. І все-таки з людьми легше: анабіоз у гідростатичній ванні дозволить не помітити плину часу, захистить од вібрацій та руйнівної сили надмірного прискорення. Апаратуру ж треба перевірити якнайпильніше, замінити бодай трішки спрацьовані деталі, задублювати основні блоки, бо саме від чіткості та взаємозлагодженості незліченної кількості пристроїв залежатиме життя екіпажу, ба й всього корабля.
Із завданням оператора служби зв’язку за аварійним розкладом Михайло Северин упорався швидко, решту часу використав для вдосконалення одного з “Мро-активаторів”, перемикаючи його на автоматичний режим.