— Чому загинули всі інші?.. Теж через пошкодження систем життєзабезпечення?
— Ні… Тобто так! — Валентій зиркнув на Регіну, роздратовано махнув рукою. — Не знаю, врешті-решт. Явне пошкодження систем було тільки в твоїй камері та в камері Вальдека. Його вдалося повернути до життя зразу, а тебе…
— Стривай! Ти ж казав…
— Так, казав! З анабіотичного стану два тижні тому було виведено всіх, крім тебе! А протягом трьох наступних діб усі померли… крім нас із Сніжком. Причина одна: раптовий параліч серця. Діагностична машина щоразу відмовлялася поставити хоч приблизний діагноз.
— Гм, так… — Михайло поглянув на циферблат дозиметра радіоактивності, потім — на табло “Мро-активатора”. Все показувало норму, отже, смертельного опромінювання не сталося.
— Може, до систем випадково потрапила якась отрута?
— Виключено… — Валентій знову якось дивно поглянув на Регіну. — Адже ми…
— Все ясно.
Ой, далеко до тієї “ясності”! Валентій щось приховує, не договорює до кінця. Здається, ніби Регіна хоче доповнити його розповідь, часом аж набирає повітря в легені, щоб мовити слово. Але тільки зітхає і похнюплюється. Бліда, а вени на руках аж голубі.
— Що ж — давайте поміркуємо, з чого починати.
Регіна похитала головою:
— Потім, Михайле. Я дуже втомилася. Ходімо відпочивати.
Їхні каюти — поряд. Попрощався, пішов до себе Валентій. Наступна — Михайлова. Він уже зібрався натиснути на кнопку, але Регіна притримала його руку:
— Зайди на хвильку до мене. Я маю тобі щось сказати.
Тільки-но зачинилася вхідна панель, Регіна кинулася до крісла, сіла, заплющила очі.
Він узяв стільця і сів поруч.
— Михайле, — прошепотіла вона, не розплющуючи очей, — дай мені слово… Я тобі зараз щось скажу, тільки дай мені слово, що ти після цього не покличеш Валентія… І взагалі, ці кілька годин посидиш біля мене. Згоден?
Ще нічого не розуміючи, він мовчки кивнув.
— Михайле, в мене… такі ж симптоми, як і в усіх наших. Серце… Воно видзвонює, калатає, мов шалене, і його вже не стримаєш жодними ліками. А ще… — вона випростала маленькі долоні. — Бачиш оці голубі плями? Вони з’явилися добу тому, — дві крихітні цяточки, — а зараз вони вже дійшли до пальців. У всіх… теж було так… Ні, ні, не клич Валентія! Адже ти обіцяв!.. Валентій… Я з ним уже попрощалася. Навіщо йому завдавати зайвої муки?..
Вона схопилася за серце, похитнулась.
— Прошу… підмости подушку… Ще вище… Отак, спасибі… А знаєш — я зараз дуже-дуже щаслива… Така щаслива, як ніколи! А втім, про це потім…
Регіна затихла, ніби задрімала. І враз похопилася:
— Ой, я забула про найголовніше: через три місяці день твого народження. Я приготувала тобі подарунок… От тільки зараз мені здається, що він — не те, що треба. Але це найдорожче з того, що я маю, — он у тій чорній скриньці. Тільки прошу — зазирни туди саме в день свого народження. Обіцяєш?
— Обіцяю, Сніжок!
— Дякую… — вона притулилася щокою до його руки, заплющила очі.
Скільки він отак просидів,— годину? Добу? Невідомо. Випало з пам’яті.
Валентій помер того ж дня. Той самий параліч серця. Тільки долоні в нього були рожеві — їх вкривав товстий шар полімерного клею, який чудово імітує поверхню шкіри людини.
Подарунок
І попливли дні за днями — одноманітні, сірі й важкі, як отой безупинний свинцевий дощ. Михайло їх не лічив, — навіщо? Він працював до знемоги, щоб не лишалося жодної хвилини на тоскні роздуми про майбутнє. Смерть його не лякала, куди страшнішою за неї була самотність…
Спочатку він ще поглядав коли-не-коли на свої долоні, сподіваючись помітити зловісні блакитні плями, а потім зрозумів, що нічого з ним не станеться. Химерний вибрик долі: з усього екіпажу незбагненним чином лишився жити один — Михайло Северин.
Кільканадцять діб він морочився з лазерами та гразерами, намагаючись відремонтувати передавачі. Сяк-так відновив аварійну станцію, проте її слабенькі сигнали навряд чи міг би хтось сприйняти. Ще якийсь час мудрував з генераторами гравітаційного захисту, сподіваючись підвищити їхню потужність. Коли б це вдалося зробити, антиподе вирвало б “Землю-12” з гравітаційних лещат розжареної планети, і корабель зринув би у космос, як спливає повітряна бульбашка на поверхні рідини. На Землі такі експерименти вже проводилися, але ж там і сила тяжіння менша, і можливості для перебудови генераторів більші. Михайлові ж не допомогли ніякі хитрування, досягти потрібної потужності не вдалося.
Він і досі лишався “рахівником”, людиною з тверезим раціональним мисленням. Він зробив усе, що міг, аби вирватися з кораблем у безмежні космічні простори, де “Землю-12” рано чи пізно міг би виявити якийсь зореліт. Але тепер переконався: ніякої надії на порятунок немає. Отже — довічний полон на кораблі, ув’язненому в гравітаційному полі колапсара…
А проте він уперто не хотів здаватися. Кілька днів найнапруженішої праці — і Дід відремонтований. Михайло сподівався мати сякого-такого “співбесідника” та партнера у грі в шахи. Але пошкодження були такі, що Дід повністю втратив “машинний інтелект” і заледве керував системами життєзабезпечення та гравітаційного захисту.
Аж тепер Михайла огорнула сіра байдужість до всього. Він міг жити й боротися лише в ім’я великої мети. Зараз її не було. Існувати заради самого існування? Фінал — однаковий, то навіщо його відтягувати?
Він облишив обов’язковий комплекс гімнастичних вправ, перестав голитися, лягав спати одягнений. Його дисциплінований мозок досі ще корився йому, уникав спогадів про Регіну й Валентія.
Зате в уяві поставала рідна Земля з усіма відтінками її безмежно багатого, буйного життя. І дедалі частіше у вухах лунали вірші, до яких він завжди ставився байдуже і які все ж запам’яталися мимохіть. А ще — музика й пісні.
Вже переплуталися “день” і “ніч”, — засинав Михайло там, де його знемагала втома. Йому почали снитися барвисті легко-плинні сни, які вмить забувалися. Але прокидався він здебільшого від звуків власного голосу.
А один сон геть-чисто вибив його з рівноваги. Примарилося: в оцій же кают-компанії сидять усі — живі й здорові, — одначе йдеться не про порятунок “Землі-11”, а про долю Михайла Гнатовича Северина. Навігатор Румб, незвично метушливий і багатослівний, улесливо доводить, що перед Северином відкривається дуже приваблива, світла перспектива дожити до кінця своїх днів безтурботно й легко: досить проковтнути велику дозу церебрину — і враз поруйнуються найважливіші логічні центри кори головного мозку,— перетворишся на блаженного ідіота. А щасливі, тихі божевільні живуть довго-довго…
Це було так страшно, що Михайло скрикнув і прокинувся. Пригадалося: нещодавно, поранивши руку, він зайшов по біостимулятор до аптеки Валентія. Там у око впала шафка з написом: “Седативні препарати”. І — застереження: “Вводяться тільки під контролем лікаря, мінімальними дозами”.
Він тоді ще подумав: “А якщо лікаря — немає?” Взяв у руки пляшечку з таблетками церебрину і згадав захоплені лекції Валька про досягнення психіатричної фармакології. А виходить, підсвідомість уже почала свою підступну роботу, щоб зламати волю, змусити пожертвувати інтелектом заради фізіологічного існування. їй можна буде опиратися ще довго, проте, кінець кінцем, вона переможе, бо одинокий, без друзів, без мети, має рано чи пізно збожеволіти.
Отже, зволікати немає смислу. Вийти з корабля, уперше й востаннє помилуватися неймовірним краєвидом цієї пекельної планети — і розстебнути скафандр. Небуття вилікує від усіх болісних роздумів, від усіх хвороб.
Михайло поголився, прийняв душ. Надів найкращий костюм. Прибрав у кают-компанії та в головній рубці. Може, через сотні років знайдуть цей зореліт, і на його борту має бути повний порядок.