Юрій Герасименко
Ельфи доктора Штіллера
Бак на горищі
1
Макс-Еріх фон Штіллер не вживав нічого солодкого. Першого дня, прислужуючи за столом, Йоганн подав був хазяїнові вазу з цукерками. Штіллер відмовився, похитавши головою:
— Діабет…
Юнак здивувався: годину тому в багажнику старенького “опеля” другий служник Штіллера, кривий Каспар, привіз лантух цукру.
— Запас? — ввічливо поцікавився Йоганн. Каспар нічого не відповів, та коли хлопець запитав удруге, пробурмотів щось не зовсім зрозуміле:
— Запас? Ге-ге… Добра риба! День–два — і лантух порожній. У нас запасешся!
Куди ж витрачається стільки цукру? І до чого тут риба? А втім, це було не єдине, що здивувало Йоганна вже того першого дня.
Відсунувши цукерки і взявши пінцетиком крихітну таблеточку сахарину, хазяїн урочисто проголосив:
— Я подумав, я вирішив. Ти наче й справді непоганий хлопець. Отже — мої умови: їжа, — він підняв над столом жовту, обсипану ластовинням руку, загнув палець, — одяг,— загнув другий, — навчання, — по дві години через день, — окрема кімната. А платити не буду ні пфеніга.
Йоганн затамував подих. Може, вчулося? Оце так умови! Які так пфеніги?! Він зможе вчитися!.. Он як пощастило йому, безрідному й безпритульному, в якого тільки й власності, що руки та добрий апетит!.. Здорово!
Та, ніби прочитавши в юнакових очах оте “здорово”, хазяїн насупився.
— Ал-ле! — стукнув кістлявим кулаком по масивному старовинному столу. — Але! Із двору на вулицю — ні на крок. Ні про що не розпитувати, не швендяти по тих кімнатах, куди не посилали. Я цього не люблю. Затямив? Старший над тобою — Каспар. Усе, що він накаже, — закон. А над Каспаром — я. Я й більш нікого. Ясно? Робота буде неважка — домашня. В кухні, в саду, ну і… і таке інше. Я сказав усе. Тепер слово за тобою.
Йоганн розгублено мовчав.
— Ну? Я слухаю.
— Як же це… — нарешті пробелькотів хлопець. — Ні на крок з двору… Ви ж самі казали: я буду вчитися…
— Будеш. Протягом року — у мене. Я вчитиму! Хіба це так мало? А рік мине, не будеш дурнем і ледарем — поговорю де треба. До університету тебе приймуть. Коротше, ось контракт. Зараз підпишеш, чи ще подумаєш?
Йоганн попросив дозволу подумати до завтра. Та хазяїн, певно, був переконаний у його згоді, бо наказав Каспарові провести хлопця до приміщення, де той житиме, якщо пристане на умови.
Побачивши кімнату, юнак мало в долоні не заплескав. У нього, Йоганна Кюммеля, вперше в житті буде власна кімната!
Звісно, якщо сказати правду, то була не кімната, а комірчина. І не власна, а хазяїнова. Але ж тут можна прожити щонайменше рік!
Шафа, канапа, стіл… На столі — стос старих, ще воєнних часів, журналів. Йоганн знічев’я почав їх гортати.
Війна…
Йоганн Кюммель не любив думати про війну, уникав усяких розмов про політику. Не його це справа, хай інші сушать собі мозок. А Фріц Данкенбауер, його приятель, з яким вони кілька останніх місяців працювали чорноробами-попихачами на кухні жалюгідного ресторанчика, навпаки, все мудрував. Учора навіть посварилися: він назвав Йоганна “темною, на все згодною затичкою”. Замалим не побилися. І сьогодні, мабуть, сперечалися б, коли б не оце несподіване запрошення на постійну роботу до пана доктора Штіллера.
Йоганнові досі муляє образа. Може, й темний. Може, справді “затичка”. Може, і справді надто дбає про те, щоб улаштуватися в житті якнайкраще… Але ж чому так?
Тільки від чужих людей хлопець дізнався, хто він та звідки. Родина Кюммелів жила там, за Ельбою, у Гіммельштадті. Ще до народження Йоганна батьки втекли звідти на Захід. Спершу рідний край покинули, а потім отут, на околиці Бонна, і його, немовлятко…
Гортає Йоганн старі журнали, розглядає ілюстрації: генерали, кіноактриси, фюрер… Тоскно хлопцеві, темно на душі…
Зненацька невеличке фото, акуратно обведене червоним олівцем, привернуло його увагу. Не так фото, як підпис. “Гіммельштадт. Студенти вшановують свого земляка депутата Рейхстагу доктора Макса-Еріха фон Штіллера”.
В оточенні веселої юрби — хазяїн. Молодий… Важко впізнати. Поруч ще два знімки. На першому:
“Гіммельштадт, Кайзерштрассе, 4. Парадний під’їзд “Голубого замку” — родового маєтку фон Штіллерів”.
На другому:
“Зал у маєтку. Галерея предків”.
Над знімками — великими готичними літерами: “Син вітчизни служить вітчизні”.
Син вітчизни…
Сказати Штіллерові, що вони майже земляки? Навіщо?
І вперше за сьогоднішній день подумав: що він за один, оцей Штіллер?..
Ат, чи не все одно? Аби підготував, аби допоміг вступити до університету.
Погасив світло. Довго не міг заснути: крізь нещільно причинені двері долинали голоси: хазяїн і служник щось гаряче обговорювали.
Вранці Йоганн підписав контракт.
2
Ну й довгими ж видалися перші дні! І довгими, і нудними, а головне — непевними. Чотири дні — від понеділка по четвер — Йоганнові доручали тільки роботу в саду. А щовечора, хоч який був стомлений, він мусив одбувати довгі посиденьки в хазяйському кабінеті, що їх Штіллер урочисто називав “задушевними вечорами спогадів”.
Штіллер цікавився минулим свого робітника, а Йоганн — що Йоганнові лишалося?.. Його питали, він відповідав…
У п’ятницю, одразу після сніданку, хазяїн покликав хлопця. Досі Йоганн знав лише чотири кімнати — свою, Каспарову, їдальню та Штіллерів кабінет. Всі вони містилися па першому поверсі. Тепер же хазяїн повів його довгим тьмяним коридором до гвинтових сходів. Доки піднімалися, хирлявий, вузькогрудий Штіллер двічі відпочивав.
У просторій кімнаті на помості височів бак. На його пласких боках сяяли циферблатами якісь прилади. Пахло в кімнаті ніби кондитерською і водночас аптекою. Обабіч бака на двох довгих, сліпучо-білих столах виструнчилися акуратними рядами скляні посудини. Вони скидалися на оті великі маслянки, що ними колись користувалися машиністи паровозів. На кожній біля кришки поблискував міддю невеличкий прилад з довгастою кнопкою і маленьким віконечком, у якому тремтіли світні рожеві й голубі цифри. Коло одного стола порався Каспар, перебираючи посудини.
— Сьогодні допомагатимеш Каспарові, — наказав хазяїн.
— Добра риба!.. — промимрив, зітхаючи, Каспар.
Після того, як Штіллер пішов, Йоганн з Каспаром наповнювали розливальниці — так називалися оті “маслянки”. Хлопець підставляв їх під краник бака, з якого текла густа оранжева рідина, а кривий не відводив свого єдиного ока від приладів. Розливальниці поставили па великі пластмасові тарелі і Каспар знову послав хлопця в сад полоти грядки.
3
Настала субота. За сніданком, — сиділи за столом, як завжди, втрьох, — хазяїн сказав:
— Допоможеш Каспарові. Швиденько впораєшся, та й приходь до мене в кабінет.
Проте, як не старався хлопець, “швиденько” не вийшло. Після сніданку вони з кривим узяли в комірчині великі пластмасові відра й полізли в підвал. Там стояв знайомий уже Йоганнові лантух з цукром. Коли наповнили відра, Каспар, не поспішаючи, запалив сигарету.
— Ну, чого стоїш? — пробуркотів він. — Бери тягни. Та не одне — обидва. Важко? Ах, я й забув, пан майбутній академік більше полюбляє розумову працю. Чи не так? — і ошкірився. — Добра риба!.. Тягни, тягни!
Відра ті довелося справді тягти, а, не нести. Сім потів зійшло, поки видерся по гвинтових сходах нагору.
У кімнаті, де вчора вже побував Йоганн, цукор висипали в бак. Із скляної шафи Каспар витяг кілька великих колб з різнобарвними прозорими й каламутними рідинами та порожню мензурку завбільшки як пивний кухоль. Довго чаклував над нею, доливав то одну, то іншу рідину, розмішував, дивився на світло, струшував і знову доливав. І тільки аж коли суміш набула спершу ясно-червоного, а потім кривавого кольору і почала диміти, обережно, перехиливши мензурку через край бака, вилив на цукор. Закрив кришку, закрутив гайки, клацнув якимось рубильником. Потім вони, як і вчора, наповнювали розливальниці.