Ельфи доктора Штіллера – Юрій Герасименко

До хазяйського кабінету Йоганн постукав боязко і невпевнено: перший же раз…

— Прошу, прошу!

Двері розчинилися, і в ту ж мить різко, настирливо задеренчав телефон.

— Сідай, хлопчику, — кивнув Штіллер, беручи трубку. — Алло… Так, це я, — і раптом схопився. — Сьогодні? Слухайте, а це… Я вже перестаю вірити… Прийме? Зараз їду. Зараз, зараз! Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячний! І я також!.. — поклав трубку. Тут же, на тумбочці біля апарата, натиснув кнопку. — Сьогодні вчитися не доведеться. Пробач. Але — не хвилюйся, ми своє надолужимо…

Увійшов Каспар.

— Їду, — весело повідомив його Штіллер, замикаючи сейф, вмурований у стіну ліворуч од письмового столу. Хлопець уже знав: оця сталева шафа називається “лівим сейфом”. За важкими, пофарбованими в білий колір дверцятами зберігалися не гроші і не якісь там рукописи чи документи. На всіх трьох полицях тьмяно поблискували батареї карафочок з найрізноманітнішими горілками, коньяками, лікерами. Праворуч від столу був другий сейф, теж вмурований у стіну. На відміну від першого його називали “правим”.

— Їду, — повторив хазяїн, подзенькав в’язкою ключів і зняв з неї той, яким щойно замкнув лівий сейф. — А ці бери, — кинув Каспарові усю в’язку.

4

Хазяїн поїхав, а хлопець аж до полудня працював у саду — полов, поливав, підмітав доріжки…

За роботою Йоганн і про обід забув. На годинник глянув тільки тоді, як упорався: пізно, Каспар, мабуть, давно вже хропе після своїх незмінних бобів з м’ясом.

Проте в їдальні все виглядало так, ніби кривий ще не обідав. Де ж він? Зазирнув до його кімнатки — нема. Може, в кабінеті? Так воно й є.

В лівому кутку, біля відчиненого сейфа, стояв Каспар. Похитуючись і бурмочучи під ніс свою приповідку, він неслухняною рукою намагався поставити на поличку досить-таки величеньку, вже порожню карафку. Нарешті це йому вдалося.

Повернувся до столу і аж тут помітив, що він у кімнаті не сам.

— А-а… майбутній академік!.. Ну що ж, тим краще, тим краще. Прошу! — І зробив такий широкий та рвучкий жест, що мало не впав.

Йоганн підійшов ближче. Каспар знову поліз до сейфа і поставив на стіл пузату карафку.

— Це, — непевним рухом показав на графин, — це кюммель[1]. Зрозумів? Кюммель! І це, — тицьнув Йоганна в живіт. — і це Кюммель. Ви мусите… — хихикнув, задоволений власною дотепністю, — мусите порозумітися! Ну? — витяг гранчасту затичку.

Йоганн заперечливо похитав головою.

— О-о… Пан академік не звик із шийки!.. Зараз, одну хвилинку…

Схилився, перекинув скляну вазу із сухими квітами, висипав олівці з важкого сталевого циліндра і, не сполоснувши, налив у нього:

— Це… це був снаряд. Російський снаряд… Він летів у і руди такому, як я… Але… — і Каспар покрутив пальцем перед носом. — Ал-ле!.. Російський — не розірвався. А що це значить? Це значить… Хазяїн сказав би:, “Вип’ємо за снаряд!”.

— Не можу. Я непитущий.

— Які ми святі!.. Ну що ж, — він повільно підніс до губ важку посудину, — добра риба!.. П’ю — сам один! Один рейх, один фюрер…

Вихилив. Після цього його так розвезло, що він не міг і встояти. Упав на стілець.

— Я… — хитнув головою.— Я хочу в ліжко… — І раптом визвірився на Йоганна: — Мовчати! Гауптшарфюрер[2] Каспар Фляйш дозволяє… Ну? Чого стоїш? Неси!

Певна річ, навіть підняти такого гевала Йоганн не зміг би. Сяк-так надсилу підвів, поволік. Добре, хоч той ногами переступав. Дотяг до кімнати, звалив на ліжко — аж пружини застогнали. Засинаючи, Каспар перевернувся, і з кишені на підлогу брязнула в’язка ключів.

Йоганн поклав їх на стіл.

5

Коли приїхав хазяїн і побачив п’яного, він зареготав:

— Знову підібрав ключ? Я так і знав. Цю нашу “добру рибу” хоч на небо закинь — і там не просихатиме! — Йоганна похвалив: — Молодець, не покинув, довів до ліжка. Не лишати друга — це по-нашому. З тебе виросте справжній німець.

Золота метелиця

1

За сніданком Каспар мовчав, тер лоба, просто з пляшки дудлив крижаний кефір. Штіллер довго і нецікаво торочив про одвічну солідарність справжніх німців та про згубний вплив “східних” радіопередач. Потім замовк, увімкнув приймач. Столичний диктор теж висловлювався про природне братство синів фатерлянду. Цей збіг здивував Йоганна: наче змовилися…

— Ну добре, — хазяїн відсунув недопиту каву. — Пора… Сьогодні, хлопчику, дещо взнаєш. Мені ти подобаєшся, — поплескав його по плечу. — Пам’ять у тебе добра: сказано — ніяких запитань, і мовчок. Сьогодні працюємо втрьох. Тягни цукор, а ми підготуємо бак.

Утрьох діло пішло швидше. Невдовзі повні розливальниці вже стояли на тацях.

— Рушили, — наказав Штіллер і пішов уперед.

Йоганн і Каспар понесли таці з посудинами. В кінці коридору хазяїв одімкнув двері.

Йоганн побачив велику скляну залу. Ні, маленьке іграшкове місто. Скляні будиночки — невисокі, кожен, мабуть, Йоганнові по груди,— заповнювали мало не всю залу, створюючи лабіринт вулиць, вуличок, майданів. І в кожному такому будиночку за прозорим дашком роїлися міріади золотих блискіток.

Каспар поставив свою тацю на високий стіл, за ним Йоганн. Всі троє вимили руки.

Штіллер, закасавши рукава, підступив до найближчого скляного будиночка, глянув, задоволено гмикнув. Зазирнув до другого, третього і аж долоні потер.

— Літають! — гукнув Каспарові. — А ти боявся, що велика доза. Збільшити ще на п’ять.

— На п’ять мілібер?![3] На цілих п’ять? Та вони ж…

— Дурниці! Опромінювання твоїм вихованцям тільки на користь. Ну що ж, значить — перемога! П’ятнадцять діб і — в повітря! Такого швидкого розвитку ми ще не спостерігали. Увечері п’ємо шампанське. Хлопче!

Йоганн підійшов:

— Дивись!

Юнак глянув: під прозорим дашком по стільниках з великими подовженими чарунками повзали, розпростуючи блискучі крильця, якісь комахи. Одсвічували у них не тільки крила — спинки й черевця теж сяяли жовтим шляхетним металом.

— Оці комахи — моє живе золото, — в голосі Штіллера забриніли інтонації столичного диктора. — Вони знову зроблять Німеччину світовою державою! Батьківщину звеличать, а нас трьох — озолотять. Сьогодні ввечері, мій хлопчику, я тобі все розповім. Починайте, — кивнув Каспарові.

Хазяїн пішов. Кривий узяв першу розливальницю:

— Дивись і слухай. Зараз ми годуватимемо ельфів, як я їх називаю…

— А що це за комахи? — не втримався-таки Йоганн.

Каспар наприндився і, явно наслідуючи Штіллера, почав пояснювати:

— То — такі мухи. Звуться вім-вім, а по-науковому — ПН-108…

— Мухи? — недовірливо перепитав Йоганн.

— Добра риба!.. А тобі здалося — канарки?

— А я думав…

— Думав?.. Академік!

— Я думав, то бджоли…

— Бджоли!.. — Каспар скривився, похитав головою. — Вперше зустрічаю такого телепня!.. Ну, нічого, нічого, — і знову, наслідуючи хазяїна, поплескав Йоганна по спині. — Обтешешся, і з тебе, гляди, люди будуть. Не журися. Ти тільки уважно слухай і придивляйся, як це робиться. Оце — бокс, — і показав на скляний “будиночок”. — А ось тут лічильник. Бачиш, у віконечку дві цифри — п’ятірка і вісімка. Тобто разом — п’ятдесят вісім. Зрозумів? То і є доза, яку треба влити сюди, — кривий звичним рухом одкрутив мідний чопик. — Наливатимеш доти, доки отут, — тицьнув пальцем у віконечко приладу на розливальниці, — не з’являться ті ж самі п’ятірка і вісімка. Налив, закрутив і — до іншої. Ясно? Давай, я подивлюся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: