Собак не стало, а кішка жила. Ну й дивне ж створіння! До війни мама не дозволяла брати її до хати, і кішка, наче знаючи про це, ховалася від Вариних батьків, безпомилково, на слух вгадуючи їхні кроки. Так було. А на третій день господарювання чорношинельників і їхніх хазяїв вийшло так, що Агафія Яківна застала дочку за годуванням усього кошачого сімейства. Варя злякалася і аж сіпнулася боронити кошенят, а кішка — навпаки: поглянула на Варину матусю і — вперше — не утекла, а довірливо й лагідно замуркотіла…
Летить, летить сніг. Варя іде луками. Суха нехвороща б'є по ногах. А ось реп'яхи. Скільки їх — не обійти. Дівчина відхиляє дрючком сухе бадилля, щоб не начіплялося, і все одно на подолі так і рясніють сухі чіпкі кульки.
Бадилля…
Сніг…
Незрозумілу свавільну красу відчуває дівчина в цім поєднанні: темне бадилля, таке буденне, таке звичайне, і летючий химерний, зовсім наче неземний, білий, аж синюватий, сніг…
І така чистота в усьому…
Забіліли сніги…
Забіліли…
А це що чорніє? Варя мало не спіткнулася об щось довге, велике, злегка притрушене сніжком. Глянула і жахнулася. У витолочених будяках біля ями лежав горілиць кремезний, дуже чимось знайомий чоловік. Одяг брудний, закривавлений і весь пошматований. Великий клапоть сорочки, мабуть, вітром відгорнуло, і він накрив голову.
Варю аж трусило, ніколи в житті не бачила такого страхіття. Перше бажання — тікати. Тікати світ за очі. І все ж таки вона примусила себе нахилитись, обережно, кінчиками пальців відкинути сорочку. Це був Петро Андрійович Зимовський, директор їхньої школи.
Трохи оговтавшись, роздивилася віддалік чиюсь розвалену хату. Під повіткою чорніли знайомі уже шинелі. Чулися п'яні голоси, регіт…
Як добігла додому — розповіла батькові, а вночі приснилося: школа, клас… Сонце — все аж сяє… І директор — живий, радісний, такий молодий — розповідає про комуну…
Батько повернувся вже вранці. Розповів, що поховали директора біля лісу, недалеко й берізку примітили. Сльози душили Варю…
Сніг танув. Брудне, каламутне небо низько нависало над брудною вулицею. Вдяглася і побрела. Куди? І сама не знає. Туману не було, та йшла наче у сутінках. Йшла і не помічала ні вулиць, ні стрічних односельців. З нею віталися — не чула, йшла і йшла.
Йшла і раптом спинилася. Тополя… Так, це тополя — її тополя, посаджена ще комунарами…
Стояла й дивилася, дивилася й думала.
Учора підбили нашого винищувача. Упав у Онищенковім яру. Бігла, аж задихалася: може, живий? Може, удасться врятувати, сховати? Прибігла — самі уламки… Понура брела додому. А вдома — радість: живий! По всій Безлюдівці гітлерівці і поліцаї розшукують нашого льотчика: значить — живий! На парашуті спустився…
Скільки не нишпорили, так і не відшукали. Об'яви розвішали: ті, хто переховує радянського пілота, якщо його не видадуть «законній владі», будуть розстріляні «по закону»…
«Законній»… «По закону…»
Люди мовчки читали і мовчки всміхалися: село продовжувало жити за своїм законом.
Як заздрила Варя тій дівчині (вона чомусь була переконана, що це саме дівчина), яка, важачи життям, рятує льотчика. Значить, прийшла уже її година…
До дівчини — прийшла. І для братів Вариних (брати на фронті) година подвигу уже настала. А Варина? Коли вона прийде? Може, то буде не година — день, тиждень? А може, не один рік?
З низьких хмар почала сіятися мжичка, далину затягло туманом. Біля одного із шкільних будинків спинилася чорна крита машина з гратами на єдиному віконці. У Варі стислося серце. Плачучи, припала до стовбура, обняла, притулилася щокою…
2
Хто ж він, її кривдник?
Що він за сила, лютий, її навіки непримиренний ворог?
Сонячного, березневого ранку послала мати до знайомої бабусі: за півцеберки картоплі та мала дати трохи солі. Бабуся жила далеченько — на Підборівці, аж на Харківській вулиці. Саме на тій вулиці і побачила Варя того ранку німецького солдата.
В Безлюдівці гітлерівці не стояли. Лиш дорогою на Зміїв і на Харків досить часто моталися машини. Часом вони зупинялися, солдати шастали по подвір'ях, брали що заманеться, а потім знов їхали. Тут же, на Харківській вулиці, ніякої машини не було видно, а німець виходив із хвіртки. Невже і в їхньому селі стоїть уже якась частина?
Але… Що це? Слідом за солдатом, повагом, з наприндженими обличчями виступають аж чотири здоровані із бляхами на випнутих грудях. Жандарми… Солдат — під конвоєм…
На вулиці — натовп. Люди мовчки дивляться: такого ще не було — німці заарештували німця…
Варя затесалася у юрбу і раптом помітила біля себе шкільну подругу, однокласницю. Дівчина ця жила тут же, на Харківській вулиці. За рогом загурчав мотор — машина, видно, чекала на жандармів. До неї і повели німця…
Варя зайшла до подружки, і та їй усе розповіла.
Німець оцей — звуть його Гейнц Таксвейлер — жив у сусідів. Недалеко від них є порожня, покинута хата, там він і оселився майже п'ять місяців тому. Сусідський хлопець — а він трохи знав німецьку — зайшов, розговорився. Німець спершу почав був пояснювати, що от, мовляв, відстав від частини, а потім признався, що просто не хоче воювати проти нас, і попросив дати йому щось із цивільного одягу.
З тиждень прожив німець у родині того хлопця, а потім перебрався до іншої сім'ї.
Гейнца «охрестили» Миколою. Гвинтівку і протигаз він закопав у погребі і в родині, і для сусідів скоро став зовсім як свій. Діти хазяйки добре грали на балалайці. Гейнц любив слухати.
Розповідав про себе. Син робітника, разом з батьком працював на фабриці. Перед самим нападом на Радянський Союз в їхній саперній роті прочитали наказ: брати росіян у полон забороняється, всіх червоноармійців і командирів розстрілювати.
Все це просто-таки приголомшило. І вже тоді Гейнц вирішив: це не його війна… В жовтні, коли рота стояла в Лубнах, втік.
Пішки йшов до Харкова. Два тижні йшов. Від усіх доводилося ховатися: для одних — дезертир, для других — солдат ворожої армії… В Харкові хотів примудриться, отримати талона на харчування. Не вдалось, ледве живий вискочив. Пішов навмання. На другий день примандрував до Безлюдівки.
Вертаючись з Підборівки, Варя довго роздумувала: хто він, отой Гейнц? Так, він німець, але він не ворог… Правий батько: не в націях, у класах суть…
Отже, німецькі солдати вороги не тому, що вони німці, а тому, що вони служать фашистам.
А хто ж такі фашисти?
В школі, ще до війни, учителі пояснювали: фашизм — це остання надія капіталізму.
Фашизм, капіталізм… Досі ці слова сприймала, як щось дуже абстрактне…
Досі… Ось він, на її вулиці, отой фашизм. Спершу — на вулиці, а потім — настав такий день — і у саме Варине життя ступив кованим чоботом. На собі відчула, що вони значать, оті терміни…
А все почалося знов же із тої солі. Пішла Варя на цей раз аж у Харків — солі купити і сірників. Вийшла вдосвіта. Поки добралася до Кінного ринку, а вже й світанок, уже й скінчилася комендантська година.
Була неділя, ранок був теплий, погожий. Листя ще не розпускалося, та свіжий квітневий вітерець так солодко, так запаморочливо пахнув весною, що все оте гнітюче, тяжке, яке з приходом окупантів не відступалось і на годину, ніби пригасло, подаленіло.
Базар — як море. Чого лише на ньому нема, але які ціни… Склянка пшона — двадцять п'ять карбованців, склянка солі — тридцять п'ять. Є навіть сало і м'ясо, і не лише конина, та до м'яса страшно і підходити.
Варя і не підходила. Їй би книжку… Заглянула у той куток, де на землі розкладені були просто-таки неймовірні багатства, стала, дивиться, а про ціну на ті книжки і не питає: все одно нічого купити не зможе, мама дала тільки на сіль та на сірники…
Скупилася, уже з базару виходити, а тут — поліцаї. Перегородили дорогу і всіх — крім хіба що зовсім ветхих дідів та бабусь — на грузовики.
— Пустіть!
— Ой боже!
— Куди ви нас?
Лемент, крик…
— Куди? — поліцаї всміхаються. — Там побачите…