Варя — назад. Може, де яку дірку знайде — ні… І назад уже дороги нема…
Повезли їх аж на ХТЗ — окопи рити. Фронт іще далеко, так от, значить, не певні вони вже в своїй силі, заздалегідь стелять соломку.
Соломка…
На підлозі у бараці солома аж чорна — брудна, стоптана. Спали всі покотом. Удосвіта — підйом, лопати в руки і: «Тафай, тафай! Рус, рапотай, рапотай!»
Варя — зуби зціпила: вона їм «нарапотає»! Хай чекають! Старалася: тільки наглядач одвернеться, а вона — навпаки, не риє, а засипає. На неї дивлячись, і всі так. А фашисти лютують…
За весь час Вариного перебування «на окопах» один день був найстрашніший — день народження Гітлера.
…Ізранку всі наглядачі — напідпитку. В обід їх уже хитало. А по обіді — почалося… Бігають понад краєм траншеї і строчать, строчать з автоматів — хто куди: хто вгору, хто вниз…
Люди — тікати, а вони — по людях… Хтозна, чим би воно все закінчилося, коли б саме в цю мить не виринула з-за весняної хмари малесенька срібна цяточка. Мить — і літак уже над землею. Просто в очі сяйнули величезні червоні зорі! Дух забило від шаленої несамовитої радості!
— Наші! Наші! — одним подихом вигукнули сотні голосів. Фашистів немов вітром здуло. Варя вихопилася на бруствер.
— Куди ти? Уб'ють! — закричала якась жінка.
Хай уб'ють! Як так жити!.. Аби хоч перед смертю побачити, як біжать, як спотикаються, як падають, як, випнувши зади, плазують у кущі недавно такі пихаті вороги.
— Наші! Наші!
Страшно почався цей день, а закінчився, бач, — радісно…
Що їх усіх чекає, чи відпустять їх, чи постріляють — ніхто не знав. І все ж таки найбільше гнітила думка: як там татко і мама?.. Не знають же вони, що з нею… Як їм хоч вісточку подать?
І били, і голодом морили, та все ж таки найгіркіше було попереду.
Батько й мати не знали, де ділася донька. Дізналися не одразу, разом з Варею на окопи потрапило ще кілька безлюдівських дівчат. А через тиждень одна з них зуміла передати на волю вісточку про себе і своїх подруг. Дізналися батьки, почали носити харчі, а згодом і виручити знайшли спосіб.
Недалеко від Безлюдівки на хуторі Логачівка жив колгоспник, що знав трохи німецьку мову. І тепер він згодився бути посередником у такій, як це вважали Варині мучителі, простій комерційній операції.
Йшлося про викуп. Так-так, саме про звичайний викуп. Раніше — тітка Горпина розповідала — зазівається пастушок, зайде бідняцька корова у шкоду до куркуля, а той уже й тут, як з-під землі вродиться — завертає корову на своє подвір'я, а з хазяїна править викуп.
Варя, коли дізналася, що її будуть викуповувати, спершу не повірила. Вчулося їй, чи що? Як це так — викуповувати людину? Не може такого бути! Могло… Так і було… Її справді викупили.
Білявий, голубоокий шарфюрер, син власника ковбасної крамнички, до війни у Боннському університеті штудіював політекономію — все це, у присутності Варі, він сам просто-таки оголосив логачівському дядькові. Шарфюрер чомусь і з ним, як і з усіма місцевими жителями, говорив російсько-українсько-польським суржиком. Висловившись, недовчений економ протер пенсне, надів, повільно, уважно оглянув товар, подумав і тільки після цього впевнено назвав ціну.
За Варю він зажадав три пуди картоплі, сто штук яєць і десять курей.
Знов подумав і додав:
— Куріца — рєзать і… єта… Щіпат, щіпат…
Торгувалися недовго, якраз стільки, скільки це можна було робити: хазяїн живого товару, як він сам це пояснив щойно, був людиною високоінтелігентною і, звичайно ж, страх не любив усього, що пов'язано, як він висловився, «із плебейською тупістю і темнотою».
Дядько з хутора Логачівки обережно, дуже ввічливо натякнув, що час, мовляв, важкий і що селяни, може, і не знайдуть стільки яєць та курей. Шарфюрер здивовано зміряв його поглядом і гидливо пересмикнув куточком губ. Посередник зрозумів: ціна остаточна…
Минуло кілька днів, батьки Варині назбирали з усіх родичів потроху курей та яєць, приготували мішки з картоплею…
Крім Варі, викуплені були ще три дівчини з Безлюдівки — допоміг все той же посередник. Всіх чотирьох посадили на грузовик. Уже з кузовка Варя востаннє подивилася на шарфюрера: так от він який, її ворог… Худенький, миршавенький, у пенсне. Ось він знову протирає скельця. А очі у нього зовсім не злі — просто заклопотані. Одягнув пенсне і ще раз оглянув уже проданий товар: чи не продешевив?..
Ех, був би у Варі зараз автомат! З якою насолодою всадила б увесь диск просто в оце пенсне, в оці голубенькі, водянисті очиці, в цей досить-таки високий, сірий, як закурена крейда, лоб!..
Так ось ти який, ворог!
Гендляр.
Власник.
Капіталіст…
3
Пісок, пісок… В'язнуть ноги, угрузають колеса. Возик ледве сунеться, а він же порожній, це ж вони тільки туди, а як — назад?..
Батько — посередині, для Варі збоку прироблена лямочка. Тягнуть удвох… Стомилися, а це ж тільки перший день, перший ранок. Ночуватимуть, коли пройдуть сорок кілометрів, це тому, що татко із нею, сам він і по шістдесят проходив. Не вперше мандрує на мінку, взимку — з санчатами, влітку — з возиком… А втім — яка там мінка, жили не в розкошах, добра особливого не надбали, все, що було з одягу кращого, празникового, уже виміняно. Зараз більше їздять заробляють – кому картоплю викопають, кому татко сіна накосить чи полагодить хлівець. Батько все вміє, за що не візьметься.
Пісок, пісок… і пити хочеться, і їсти… Сонце палить — як із печі. Щоб не думати про їжу й пиття, Варя починає згадувати. Це вже вона не вперше робить, давно помітила: болить щось а чи їсти нестерпно хочеться,— не думай про це, згадуй щось таке, що колись тебе схвилювало. Почнеш пригадувати — і біль починає вгамовуватися, і голод не такий лютий. А згадувати є про що. І зовсім недавнє…
Страшна валка тягнеться через Безлюдівку. На возах фанерні чемодани, вузлики з харчем. За возами — хлопці, дівчата, зовсім не набагато старші од Варі. Скоро і їй буде чотирнадцять, і тоді і її можуть отак погнати. Бредуть хлопці й дівчата, востаннє поглядають на село, на домівки. Бредуть… Обабіч — поліцаї з карабінами напереваги.
До Німеччини почали брати ще тоді, восени сорок першого. Щоправда, спочатку оголосили запис добровольців. Плакати, розклеєні мало не на всіх воротах, обіцяли райські блага. На будинку поліції їх було аж п'ять і всі однакові. Потім почали розсилати повістки. Люди не йшли, ховалися, поліцаї ночами нишпорили по хатах. І молодь, яку за віком мали забрати, ночувала в степу. Додому забігали удень і потай, бо останнім часом облави бували і серед дня.
Варя допомагала, як могла: побачить — облава і поспішає, городами забігає уперед, стукає в хати, де є молодь: — «Тікайте, ховайтеся!» Багатьом так урятувала життя…
Згодом, не знаходячи молодь по домівках, поліцаї почали заарештовувати батьків, погрожуючи розстріляти їх, якщо син чи дочка не з'являться.
Жила у Безлюдівці сім'я Левицьких. Батько до війни працював археологом в Харківському історичному музеї, мати вчителювала. Хворого батька до армії не взяли. Під час окупації сім'я тяжко голодувала, та найбільше натерпілися не від голоду: дітей — Романа й Оксану — щохвилини могли забрати до Німеччини. Сховатися? Так тоді розстріляють батьків.
…Повістка прийшла Роману. Оксана бачила, як тужить брат, знала: з чистою його, комсомольською душею поїхати на роботу до Німеччини братові все одно, що вмерти. Отож і почала умовляти, щоб їй дозволив піти замість нього — у неї малярія, все одно не візьмуть, а піти за брата дозволять, поліція місцева на такі заміни дивилася крізь пальці. Брат довго не згоджувався, та потім замовк, похнюпився.
Оксану таки не взяли і справді. Повернулася додому замучена, ледь жива, а на серці було так світло: виручила, урятувала брата.
Коли взимку до Безлюдівки прийшли наші, Роман довго просив узяти його до армії. Не брали — віком, мовляв, надто іще не підходящий. Нарешті-таки вимолив, узяли…