В боях при форсуванні Дніпра Роман Левицький став Героєм Радянського Союзу. Там же, у битві за Дніпро, він і загинув…
Минуть роки, і будинок правління рідного Варварі Савельєвій радгоспу постане на вулиці імені Романа Левицького. А додому Варвара Федорівна ходитиме вулицею імені Івана Підкопая, теж безлюдівського хлопця. Іван, як і Роман, став Героєм при форсуванні Дніпра… Але це буде через роки й роки, а поки що…
На все життя запам'яталися Варі оті страшні валки: бредуть хлопці і дівчата Зміївським шляхом, бабусі хрестяться: татарське іго повертається… А у Варі стискаються кулаки. Дивиться на поліцаїв, на есесівців, що раз у раз проносяться на мотоциклах: «Та коли ж на вас, гадів, кара буде?! Дожити б, побачити погибель вашу!»
…Пісок, пісок. Спека — уже й дихати ніяк. А до села, де вони мають перепочити й пообідати, ще йти та йти.
Пообідати… Весь обід їхній — чотири макорженики з дерті й картоплі, два солоні огірки та кілька варених буряків. Буряки — то десерт.
Іде Варя і мріє: от якби там, в отому селі, у закусочній, вдалося купити окропу… Дівчина вже знає: ніщо так не вгамовує спрагу і не підкріплює сили, як гаряча вода. Що ж, може, й нап'ються — от тільки коли це буде, до села того ще дуже й дуже далеко… І Варя, щоб хоч якось подолати втому та голод, знову поринає в спогади…
…Вибухи над Безлюдівкою, просто у небі — вибухи: рвуться шрапнелі. Місяць побули наші і вже знову ідуть. Зима — то відлига, то морозець. Підкидає Варя у грубку, треба хату нагріти, щоб пораненим не було холодно. Боже ж, які тяжкі: той стогне, а той у маячінні маму кличе. Здоровезний, уже майже сивий, а кличе маму… Дівчина-медсестричка каже: навряд чи житиме…
Так минув день. І ніч. Поранених стали вивозити — під снарядами, під обстрілом, везуть і везуть. Туманного сльотавого вечора вивезли двох останніх — одного від них, другого від сусідів. Снаряди рвуться… На шляху машини горять, над Харковом заграва. Всю ніч гоготіло вогненне пекло. Перед світанком гуркіт затих, пожежі почали пригасати. Підморозило…
Похмурого холодного ранку стало зовсім тихо.
Варя вийшла на ганок. Прислухалася і одразу ж почула важкі кроки. Вони все наближалися і наближалися. Хвіртка з брязкотом розчинилась, високий, товстий, геть увесь обвішаний зброєю есесівець ступив на подвір'я.
— Руські зольдат єсть?
Не чекаючи Вариної відповіді, зайшов. За ним ще двоє. Обдивилися подвір'я, сарай, посвітили у погріб, уважно оглянули хату. Все це — ніби не помічаючи хазяїнів. Мати заметушилася на проході, не встигла дати дорогу — спокійно, стволом автомата відштовхнув убік. Кинули на підлогу недопалки, сплюнули і пішли. Мати зачинила за ними хвіртку та сінешні двері, а Варя потайки, щоб ніхто з батьків не помітив, набила в кишені, за пазуху маминих перепічок. Мить — і на вулиці.
Жодної душі… Прожогом через дорогу, по місточку і — в ліс.
Так вона й знала: не всі встигли відійти…
У хащах, у чагарях, у заростях торішньої кропиви просто на снігу лежали і сиділи бійці. Багато було і поранених. Ті, хто міг ходити, обступили Варю, радіють. І всі — про одне:
— На Чугуїв — як?.. Як пройти?
— Як дорога на Чугуїв?
— На Васищеве вам треба, — пояснила, — на Лизогубівку. Отак — лісом, лісом…
Роздала пораненим перепічки і — в поле. А там наших — і мертві, і ще живі…
— Водички… Хоч ковточок…
А від села — кулемети, кулі так і свистять.
Зняла у кількох поранених фляги і, пригнувшись, а де й поповзом — до джерела. Набрала — назад до поранених. Трьох напоїла, а четвертому вже й не треба, не діждався хлопець тієї водички.
Чорнявий, гарний… Узбек, мабуть, чи туркмен… Вродливий… На верхній губі — пушок…
А з села гатять… І видно, як метушаться чорні та зелені постаті…
Та коли ж на вас, клятих, кара буде?! Та невже ж не доживе, не побачить погибелі на цю сволоту?!
Лежить хлопець на снігу…
Пісок… Пісок і в роті уже, і на зубах рипить. І небо — вигоріле, випалене полудневе небо — теж наче піщане: сіре, аж жовте од спекотної степової юги. Важко… І все ж таки уже легше, уже видно село і справді «широке село під горою»… Ген, яке широке… А он і базарна площа, ото, мабуть, закусочна. Там, може, і окропу нап'ються…
Пісок, пісок…
Гарячої води їм так і не дали: окріп входив у меню обіду, а обід коштував надто дорого. Таких грошей у батька не було.
Поставили вони возика під вербами біля колодязя, прилягли на горбочку.
Полудень…
Батько і їсти не став, ліг, як упав, і вмить заснув. Варя, теж стомлена украй, притулилася таткові головою до плеча і так солодко задрімала… А втім, солодощі оці тривали недовго.
— Ком-ком!
Аж шарпнулася, та в ту ж мить зціпила зуби і виду не подала, що почула оклик. Озирнулася. Просто перед ними зупинився грузовик, і водій гукав хлопчиськові, що саме тут пробігав. Малий кинувся був тікати, та солдат вихопив пістоля, бахнув угору, і ось уже блідий, смертельно переляканий хлопчик стоїть перед шофером. Німець дістає із кабінки щітку і наказує малому почистити чоботи…
Що лишалося — тремтячими рученятами узяв щітку.
Хлопчиська, коли той виконав наказ, німець відпустив, машина давно вже поїхала, а у Варі — де й дівся сон. Шумлять-шарудять верби над стародавньою криницею, вологою віє від цямриння, від землі. Втома така — і ворухнутися немає сил, а сну нема… Втома і туга: бач як просто — «ком-ком»— і все…
Заплющує очі, хоче полічити до ста, та в цю мить яскравий, як спалах, спогад гасить і втому, і тугу.
…Перший вибух прогримів опівдні. Всі вибігли з хати: що це? Літаки? Наші літаки? Ні, в небі жодного зенітного розриву. Снаряди рвуться? Але ж фронт ще дуже й дуже далеко.
І все ж таки це були снаряди. Тільки от не наші — ворожі. Вибухи гриміли й гриміли. Хмари диму схоплювалися над станцією, над величезним німецьким складом боєприпасів. Шляхом у бік складу промчало кілька чорних «опелів», прогуркотіли грузовики, повні солдат. Село завмерло. Люди боялися і виглядати на вулицю: окупанти зараз особливо люті. Просто так, щоб зігнати злість, можуть пристрелити.
А вибухи не змовкали. Навпаки, все частішали, дужчали і скоро злилися в суцільний оглушливий гуркіт. Земля так і ходила під ногами…
Ось вона, кара!..
Це було таке щастя, таке щастя… Варя аж світилася вся. Так вам! Так вам, проклятим! Ще! Ще! Ще!
Хто ж той сміливець! Чия чесна, свята рука карає? Мама хрестилася:
— Господи… Збережи його, господи… Хай його, рідного, усі кулі минають… Хай його не помітять… Дай, дай йому, господи, врятуватися… Хто він? Наш, безлюдівський? Чи з полонених? Хоч би ім'я знати… Вік би молилася за нього…
Ім'я його (чи їх) ніхто так і не взнав. Невідомо й досі, хто відважився, висадив у повітря величезний склад бомб, мін, снарядів.
Одне відомо — загинули всі…
До самого вечора гриміло. А як смеркло і вже стало тихо, сусідка через паркан розповіла: есесівці від того пекла бігли на всі боки, як миші. За складом починалися канали харківської очисної станції — всі нечистоти з міста зливалися до війни в них. От у ті канали, брьохаючи по коліна, а то й по пояс у смердючім багні, і бігли ховатися есесівці. Особливо панікували офіцери, ще б пак, — їм, арійцям, юберменшам, істотам з голубою кров'ю, життя було особливо дороге. Верещали, як пацюки, з головою пірнаючи у багно…
Кара! Оце кара! — раділа Варя. Але — чи вся кара? Ні, це тільки початок. Час справжньої кари іще попереду…
Коли ж він настане, грізний оцей і світлий час? Коли настане?
4
Тринадцять днів гриміло і горіло небо над Безлюдівкою. Тринадцять днів під ногами ворогів горіла оця земля. По-справжньому горіла — «катюші» працювали на совість…
Виглянула Варя вночі з погреба — пекло. Пекло, і квит. Знову чомусь пригадався миршавенький голубоокий шарфюрер. Як він тоді — уважно, крізь пенсне — оглядав її, як він обмірковував і нарешті встановив ціну: три пуди… Згадала і всміхнулася: отак, значить, всього три пуди картоплі і варто її, Варине, життя, її майбутнє? Гірко всміхнулася, а потім навпаки — зловтішно: а його самого, того шарфюрера? Чи варте його пацюче життя хоч картопляного лушпиння?