І ще один німець пригадався, отой німецький солдат, якого вели сонячного березневого ранку жандарми до чорної поліцейської машини…
Не знала тоді дівчина, яка тяжка, яка героїчна доля чекала цього німця. Пізніше, набагато пізніше Варя… Та не Варя, а вже Варвара Федорівна, уславлена на всю республіку трудівниця, вперше почує про життя Гейнца Таксвейлера.
…Заарештованого у Безлюдівці судив трибунал і присудив до розстрілу. Смерть потім замінили каторжною тюрмою. Сидів Гейнц і у харківській тюрмі, і в кременчуцькій, і в артемівській, і в місті Дубно. Потім його перевели до концтабору, в'язні якого працювали недалеко від Танненберга на осушенні боліт. Потім знову тюрма, на цей раз у місті Торгау. Потім тотальна мобілізація — і Гейнц знов на війні. На Волховському фронті, побачивши у розташуванні своєї частини радянських розвідників, здався їм у полон. Одразу ж включається у діяльність Національного комітету «Вільна Німеччина», рветься на фронт. Радянське командування не раз посилає його за лінію фронту, у ворожий тил. Військова рада 59-ї армії нагороджує Гейнца Таксвейлера знаком «Відмінний розвідник». Загинув Гейнц на фронті, виконуючи бойове завдання. За наказом командуючого 59-ї армії німця Таксвейлера поховано на радянському військовому кладовищі. Над могилою його прогримів салют, бойові побратими, радянські воїни і німці із комітету «Вільна Німеччина», співали «Інтернаціонал»…
Та все це Варя узнає потім, а зараз вона просто думає про двох німців. Два… І які вони різні… Як два світи… Одному світові, світові Гейнца, належить майбутнє, а другий світ, світ шарфюрера, приречений на смерть. І, як завжди, мертве хапалося за живе — в останні свої дні окупанти особливо лютували.
— Перед погибеллю казяться… — зітхала мати і весь час дослухалася: чи не чути поблизу чужих кроків. Кроки оті уже всі навчилися розпізнавати. А кішка — особливо. Вона вже давно перейшла у сім'ї Савельєвих на становище цілком легальне і тому разом з усіма сиділа у погребі. Так от, Мурка раніше од усіх чула наближення ворога. Всі вже знали: якщо кішка заметушилася, лізе у найдальший закапелок, значить, до погреба підходять ворожі солдати…
Земля — горіла. Але і в огні вона залишалася живою. Живий Варин Світ не вмирав і у полум'ї.
На подвір'ї — з погреба було видно — під вікнами їхньої хати ось уже дванадцять днів цвітуть два кущики, дві високі бадилини петрових батогів. Зранку, як тільки сонечко прогляне крізь хмари диму, розтуляють пелюстки сині-сині квіти. Їх аж сім, Варя, виглядаючи, коли трохи влягається стрілянина, підрахувала точно: три квітки на тій стеблині, що ліворуч, і чотири на правій. Зранку, якщо сонячний день, усі семеро розквітали, під вечір — ніби заплющувались. Так було всі дванадцять днів бою. А сьогодні, на тринадцятий, виглянула: сонячно, а квіток — тільки чотири. Де ж іще три? Поодцвітали? Придивилася — ні… Ліво стебло майже під корінь стяте великим осколком — зрізавши бадилину, він так і вгородився у лутку…
Квітки зацвітали, одцвітали, на дереві червоніли яблука, зріли і помідори на городі, от тільки бігати за ними навіть Варя не завжди наважувалася — зовсім осатаніли есесівці, стріляли по всьому живому…
Тринадцятий день нічим не відрізнявся від попереднього, дванадцятого, від одинадцятого, десятого… І тринадцятий вечір, і тринадцята така ж вогненна і громохка ніч.
А чотирнадцятий ранок…
Варя, як завжди, першого прокинулася. І — пе від гуркоту, до нього уже всі звикли, не звертали уваги, — розбудила тиша. Дивна, давно вже забута, вона аж дзвеніла у вухах. Дівчина схопилася, визирнула і тієї ж миті несамовито і радісно закричала:
— На-а-а-аші-і-і-і!!!
Немов вітром винесло на вулицю. Перший боєць, якого Варя побачила, був високий, зовсім уже не молодий, — сивовусий старшина. Обхопила його обіруч, припала обличчям до грудей, хотіла щось сказати, багато хотіла сказати, та сльози здушили горло і вона заплакала.
Старшина погладив по голові, поцілував у щоку і раптом, незвично окаючи, проказав, значущо так проказав, наче довірив таємницю:
— В Вологдє у мєня дочь…
Хотів, видно, ще щось сказати, та чомусь і сам витер очі і тільки рукою махнув.
Пішов солдат. А за ним Мурка їхня — біжить, аж до самого рогу проводжає.
Весь той день до хати заходили і виходили бійці. Ті — води попити, ті — трохи перепочить, і кожного разу кішка першою чує їхнє наближення. Диво та й годі! Варя дивиться на неї і аж сміється від задоволення: Мурка біжить солдатам назустріч, треться об ноги і муркоче, муркоче, наче розповідає, поспішає, стільки хоче розказати…
А у висаджене вікно зазирає квітуча бадилина — вціліла-таки, і вже на ній не чотири квітки, а сім! Тепер уже на одній — сім.
Старші на те ніякої уваги, а у дівчини щасливо холоне під серцем: це її світ, її Живий Світ…
Так, це він, топтаний і нівечений окупантами, обпалений і зранений у битві, вижив, вистояв, і нині червоними як жар помідорами, величезними соковитими яблуками, маленькими місцевими кавунчиками-тріскунцями, зустрічає найрідніших йому на всій землі хлопців — стомлених, закіптюжених у бою, різноплемінних, дуже і дуже різних, але з однаковими червоними зорями на пілотках.
Посидять ті хлопці, погомонять з татком і мамою, відпочинуть і знову ідуть. Дивиться їм Варя услід, і здається дівчині, що назустріч тим воїнам дерева самі простягають гілки із стиглими плодами, а пройдуть оті солдати — квіти схиляються, цілують їхні сліди…
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1
Роки, роки…
Уже й Перемога відгула, уже й сьомий клас за плечима. Що ж далі робити? Вчитися? Йти працювати? А куди? Розмов удома було багато, батько наполягав: тільки вчитися, і не тут, у Безлюдівці, а в Харкові. Треба мати «городську освіту». Він так і говорив, та ще й наголошував: «городську»…
Варя добре знала давню таткову мрію. Ні, він не шукав для своєї улюблениці теплого та затишного куточка, йшлося зовсім про інше. Старий робітник, син селянина, батько глибоко й ніжно любив село, любив працю коло землі, та над усе на світі — над своє життя – любив свою роботу, свою залізницю. Був твердо переконаний: настане час, і всі хлібороби стануть робітниками, сільськими робітниками. Кожна ферма буде як цех… Так буде. Але коли? У далекому майбутньому. А доньці ж його жити і працювати зараз. А вона ж у батька вдалася — робітнича кісточка…
— Підеш у ремісниче училище. У залізничне…
— Ні. Я, татку, уже давно вирішила. Я піду у колгосп.
— Що-що? Як — «давно»? А чого ж я не знаю?
Не відповіла нічого. Тихо-тихо в кімнаті, чути навіть, як там, за щільно причиненими віконницями, на березі у старій, ще довоєнній шпаківні попискують молоденькі шпаки — уже й темно, а вони ніяк не вгомоняться.
— Ким же ти у колгоспі робитимеш? Де?
— На фермі. Коло корів… Батько починав сердитися:
— На фермі? Думаєш, там тебе тільки й чекають? Щось я не чув, щоб у якомусь із наших безлюдівських колгоспів були потрібні доярки чи телятниці. Не сама ти туди націлилась. Може, і не знаєш, а я знаю…
Ні, Варя теж добре знала,— багато її подруг оббивають зараз пороги у конторах безлюдівських колгоспів, просяться доярками. Знала і тому й досі не наважувалася піти поспитати щастя. Ходила, як і торік, до лісорозсадника, все ждала, очікувала, все розпитуючи, чи не звільнилося де місце на фермі…
Поговорила отак з татком, засмутила старого і сама засмутилася. На тому й закінчився день.
…Снилося, що прокидається. Прокидається, встає. Вона ще невелика, ще і до школи не ходить. Встає з думкою: от як би їй тихенько — тихо-тихо, щоб не розбудити татка і маму… Треба їй хутенько вдягтися, погодувати своїх підопічних — бездомних собак, кішку з кошенятами…
Отаке ж і присниться! Аж засміялася, коли справді прокинулась.
Глянула на ходики — рано. Так, саме в такий час прокидалася тоді, в ті часи, які щойно привиділися…
Що ж, може, їй і зараз піти та потайки роздати цуцикам щось їстівне? Подумала так і знову засміялася: по-перше, навіщо потайки? По-друге, що роздавати? Сутужно у них у родині з харчами, страх як сутужно: макуха, буряки… А як десь мама дістане дерті, то це вже як свято…