Збігала по воду. Розпалила у літній кухні, розігріла учорашній кандьор, в чавунчик із солодушкою вкинула лісових кисличок та смородинового листя й теж поставила на вогонь. Принесла невелику миску із батьківським хлібним пайком: ого! Їм ще заздрять, сімсот грамів татко отримує…
Впоралася, знов глянула на ходики: рано ще, цілу годину можна поспати мамі й таткові. Хай посплять. Хутенько розшукала ряднину, уже па подвір'ї прихопила під повіткою дерев'яні граблі і скоренько — до лісу. Поки не повставали, встигне ще й по голиння збігати.
Ліс зустрів, як завжди, особливими, чисто лісовими запахами, особливою лісовою тишею. Тільки-тільки розвиднілося. Нагрібала голки, а думкою була уже там, на роботі.
…Сосонки росли добре. Малесенькі, цього року тільки зійшли, кожна стеблина лободи над ними як велетенське дерево, а вже в них усе, як у великих сосон, — і гілочки, і запах.
Сіяла їх Варя на звичайних грядках — ну точно, як на маминому городі. Два рядочки — посипле рукою насіннячко, рукою ж позагортає, а потім, через п'ять сантиметрів, ізнов — два рядочки.
Вчора ті рядки уже викопували — рослини цілком готові до посадки. Викопували незвичайною — вузькою, видовженою, чимось схожою на меч, лопатою. Колись — Варя про це десь читала — лопата ця так і називалася «садильний меч», і винайшов цю лопату у минулому столітті її земляк, харківський вчений Колесов.
Малесенькі саджанці мали, як завжди, висадити десь у лісі на вирубці чи на тих галявинах, де старі дерева чомусь повсихали. Доводилося і їй висаджувати оті паросточки, скрізь садили — і під Васищевим, і за Лизогубівкою, а вчора…
Ахала з отими саджанцями, мріяла, думала все про те ж, про своє майбутнє, про свою долю — коли вона нарешті буде у колгоспі, на фермі… Їхала, на дорогу і не дивилася. А приїхала, глянула — оце так так! Та вона ж додому приїхала — он воно, колгоспне подвір'я, телятник, ферма…
Садила сосонки, а голову щось так і повертає: ось воно, ось… Зовсім близько…
Отаке згадалося.
Нагребла голок, і зв'язала кінці рядна, ривком закинула вузол за праве плече, на ліве поклала граблі.
Цього ранку, як і вчора, і позавчора, вони з татком виходили на роботу разом. Це в них було, як традиція, як особливий, дорогий для обох, звичай, мало не ритуал. Посьорбали кандьору, посмакували крихітними кусниками пайкового житняка, запили солодушкою і повставали з-за столу. Мати прибирає посуд, а батько з донькою, побравши кожен свого вузлика з харчем, рушають до хвіртки. Поряд рушають, як рівні, – два трудівники…
Звичайні ніби хвилини, стократ вони повторювалися, і все одно Варя завжди помічає якусь особливу урочистість в батькові. Видно одразу: тато зворушений, але усіх сил докладає, щоб не показати цього.
За хвірткою, уже на вулиці, на мить спиняються.
— До побачення… — завжди каже батько. — Час добрий…
— Час добрий, тату…
Пішла.
Перед річкою зупинилася. Їй — до лісорозсадника, ліворуч: просікою до залізничного насипу, далі — до дубового гаю, потім — через кладочку… Це все — якщо ліворуч. А праворуч?
А праворуч — колгосп! Рукою подати… Кинути б зараз усе і навпростець, до контори: «Приймайте! Ким завгодно приймайте! Хай навіть і не дояркою…»
Не дояркою? Ну це… Хіба що тимчасово. Щоб тільки до колгоспу взяли. Дояркою вона буде. Все одно буде.
Так захотілося повернути праворуч… А може, й справді повернути? Озирнулася, а батько й досі стоїть. І наче відчув, прочитав її думки:
— Час добрий, доню… — дивно він це проказав, лагідно і значущо. — Час добрий… У добрий час…
2
Свіжий фіалковий присмерк виповнює кімнату — уже не вдосвіта, та іще й не світання. Одірвала з календаря листочок, підійшла до вікна — весна, березень… Два роки миру…
Ще раз подивилася на листочок і обережно причепила його на видному місці, біля дзеркальця. Наче будень, а їй — свято. Може, це і справді так? Адже саме сьогодні піде вона таки до колгоспної контори і попроситься на будь-яку роботу. Проситиметься, ясна річ, спершу у доярки, але туди її ж нізащо не приймуть, не приймуть і у телятниці — і тих, і тих скрізь досить, це вже вона точно знає, у всіх знайомих, по всіх безлюдівських колгоспах про те розпитала.
Поглянула на ходики: чи не рано? Прийде до контори, а там ще замок. Посидіти, почекати вдома? Ні, їй уже не всидіти…
Вийшла на вулицю — рано, а от людно: старі й молодь, знайомі і незнайомі — всі йдуть в одному напрямку, всі поспішають туди, куди і вона. Мимоволі згадалися батькові розповіді про щоденну його дорогу на роботу. Ходив він на мохначанський поїзд. Лінію цю — «Харків-Мохнач» — побудували у колективізацію, і, мабуть, тому поїзд свій татко називав «колективним». Їхати було небагато, вставав перед самою Основою біля семафора, та за ті короткі хвилини стільки встигав передумати. У вагоні завжди самі робітники, у кожного, як і у нього, звичка завжди сідати в один і той же вагон. За роки спільної їзди давно вже не тільки перезнайомилися — здружилися. «Розумієш, доню, — часто каже батько,— дивна штука отой поїзд, чужі ж наче, а здається, рідніше од родичів. Увесь вагон — як сім'я…»
Це ж відчула сьогодні і Варя, прямуючи до контори. Різні люди її оточували у цей час на вулиці, знайомі і незнайомі, і всі вони їй були такі зрозумілі, такі близькі…
Біля контори — людно. Сиділи на колодках, на лавах, походжали, юрмилися навкруг бригадирів, і всі — говорили, говорили, говорили.
До війни, після того, як учителька привела Варин клас у телятник, часто і вдень, і в такий же ранковий час приходила Варя на колгоспне подвір'я, до контори, і ніколи туї не бувало так людно. Контора давно вже відчинена, та голова (ще поночі) поїхав кудись, от-от мав з'явитися. І Варя, очікуючи його, підійшла до великого диктового щита з учорашньою газетою.
Багато чого змінилося у житті. Раніше — до війни — Варя не раз помічала: газету спершу проглядають, пробігають очима заголовки, а тоді вже, вибравши щось найцікавіше, читають. Тепер — інакше.
Десь на сьомий а чи на восьмий день по визволенню приніс батько додому свіжий номер «Правды». Читали її разів із десять, уже й потерлася, уже й дірочки на ріжечках світяться, а, як трапляється вільний вечір, татко знову і знову розкладає газету і, присунувши каганця, довго й уважно читає уголос.
Починає з передовиці. На все життя запам'ятався її зміст. Саме цими думками і почуттями жила Варя, її сім'я, її родичі і сусіди, її село, усі люди на щойно визволеній землі. Батько читав урочисто, повільно. Остання фраза — скільки не повторював оту передовицю — завжди в його устах звучала, як поетичний рядок:
«…Колгоспи відроджуються, всім серцем тягнуться люди до колективної праці…»
Це була сама правда, саме життя. За роки окупації не так за хлібом, як за усім радянським, усім істинно колективним зголодніли люди.
Дочитавши все. до останнього рядка на останній сторінці, батько обережно згортав газету і ховав її до тої — найголовнішої — шухляди, де зберігалися фотографії дітей, їхні листи з фронту. Листи оці — потерті, як і газета, — читав теж вечорами при світлі блимочка, читав урочисто, повільно…
— …Голова …голова приїхав!
Усі посунули до дверей контори.
У кабінеті накурено. Людей — насилу протовпилася до столу.
— Чого тобі, доню? — великі задумливі очі сумно всміхалися.
— Та от… Заява… — і тремтячою неслухняною рукою поклала на стіл аркушик із шкільного зошита.
— Заява, значить… — голова пробіг очима оті Варині, п'ять разів учора переписані, чіткі й акуратні кілька рядків, зітхнув, розвів руками: — Не можу, доню… Де ж ти була раніше? Стільки людей уже прийняли… Не можу.
Вийшла на вулицю, іде, за слізьми світу не бачить. Постояла-постояла — куди ж тепер? Може, до колгоспу імені Будьонного? Там на трудодень більше дають. Далеченько, правда, чотири кілометри, та що вдієш… Подумала-подумала та й пішла.