Чого тільки не надивилась, поки дісталася до того, другого колгоспу. Не дуже їй досі випадало бродити по селу — влітку у лісорозсаднику працювала, взимку — до школи, та й удома роботи вистачало. Оце вперше за кілька років пройшлася Безлюдівкою.
Скільки нового… Майже на кожному подвір'ї щось будують — браві засмаглі хлопці у вицвілих гімнастерках хвацько зблискують сокирами. Зводять нові хати, ремонтують, підновлюють ті, що вціліли. На вулицях вкопують нові стовпи. На колгоспні ферми електрика вже проведена, тепер тягнуть лінії на сільські подвір'я, в першу чергу до удовиних хатин. Не вистачає дроту, в діло іде навіть колючий дріт — концтабірний, круппівський. Служив чорній справі, хай послужить і світлій…
Проходила через колгоспні городи. Зупинилася, роздивилась, розпитала: може, і їй тут випаде працювати… Важко трудяться люди. Ось помідори садять — усе руками… Тисячу ямок лопатою викопай, гною сапеткою наноси у ті ямки, посади та ще й полий.
Варя проходила якраз під обідню пору, ланка поспішала, руки жіночі так і миготіли, худі засмаглі обличчя заливав піт. Жінки ще не помітили Варі, а та все стояла, дивилася.
«Нелегко, дуже нелегко… — та тут же подумала інше: — Важко, і все ж таки, яке це щастя — отак з усіма… Вільно, без отого тричі проклятого «ком-ком», «шнель-шнель»… Вільно… На вільній землі…»
А молодиці ще й заспівали — давньої, довоєнної:
Спят курганы темные,
Солнцем опаленные…
Про любов заспівали, про свою юність…
— Обід! — дзвінко гукнула ланкова. Покидали лопати, збилися до гурту і аж тут тільки побачили Варю. Знайшлися і знайомі, дві навіть з її класу.
— Варю! — загукали. — Ходи до нас!
Підійшла. Присіла. Молодиці подіставали все, що в кого було, поскладали докупи на ряднину — картоплини, печені буряки, макуху, молоко в пляшках, а одна уже літня жінка розгорнула вишиваного рушничка і поклала на купу велику рум'яну перепічку.
— Ого! — вихопилося у кількох. — Багато живеш!
— Та… — і зашарілася, засвітилася щастям: — Іван… син жениться…
Посиділа-посиділа Варя — така заздрість у неї до цих жінок… Попрощалася, підвелася, пішла.
Всього чекала Варя: і що голови не застане, і що коли й застане, то не прийме на роботу, а все вийшло навпаки — і голова був на місці, і заяву Варину взяв.
Про ферму і говорити не захотів, а до рільничої бригади записав.
— А на роботу коли? — боязко запитала.
— А коли б ти хотіла?
— Сьогодні можна?
— Можна! — сміється. — Хоч зараз!
І розповів, до кого звернутися, куди йти. Поле, де Варі сьогодні працювати — розкидати гній,— не так і далеко від її домівки.
Вийшла з контори — землі під собою не чує. Ет, якби можна було не йти, не бігти, а, як у сні, відштовхнутися від стежки і — навпростець. Сказати мамі, порадувати, а потім — вила на плече і — в поле.
Вона таки не йшла — бігла. Уже недалеко від своєї хвіртки стрілася знайома доярка:
— Куди це ти так?
Похапцем, ковтаючи слова, розповіла про все. Хотіла вже прощатись — нащо час марнувати — та доярка спинила:
— Ну й гаряча… Зажди. Скажи мені, ти і справді дуже хочеш працювати на фермі?
Варя аж розсердилася: питає таке!
— Ну, добре, добре, не гарячкуй. От що я тобі скажу: голова наш іще не знає, що нам потрібна буде нова телятниця. Підеш?
— Телятницею? Боже… Та я…— поглянула недовірливо, зітхнула. — Жартуєш. А я й повірила.
Та доярка і не збиралася жартувати. Не минуло й години, як вона й Варя говорили з бригадиром…
Додому Варя прийшла аж увечері — просто-таки знесилена від щастя. Підійшла до дзеркала, знову узяла той календарний листочок. Ну і день! Ну просто тобі другий день народження…
Минуть роки, і вже не учорашня школярка Варя — відома по всій республіці Варвара Савельєва завжди святкуватиме в цей день.
3
Прийшов син бригадира з фотоапаратом. Клацнув. «Завтра, — каже, — матимеш знімок». І приніс. Варя довго роздивлялася: все, як є, — і хлівець телячий, стінка біла-білісінька, сама недавно підбілювала, і плямисті її телятка, і огорожа, і навіть віялка колгоспна за огорожею — і ту видно. Посередині — вона, Варя: у чорних чунях, у бурках ватяних. Жакет на всі гудзики застебнутий. А на обличчі — усмішка щаслива-щаслива…
Щаслива?
А насправді, в житті щаслива вона чи ні?
Подумала, і аж досадно стало — лізе ж отаке в голову, стільки роботи, а вона…
Подякувала за фотокартку, загорнула у папірець, сховала: вдома буде час, роздивиться краще.
Хлопець пішов, а Варя за цеберки і до свиноферми, там вона брала гарячу воду, холодну наношувала іще зранку. Притягла воду, тепер можна і по молоко. Принесла два відра, почала напувати. Кожному теляткові, після того, як нап'ється, обов'язково треба вимити мордочку теплою водою. Вимити та ще й витерти сухим чистим рушничком. Телятка — як діти, не витри дитині губенята, зашерхнуть, а там, гляди, і вавка яка прикинеться. А у телятка і волоссячко може повилазити.
Зараз Варі уже легше, зараз — нове приміщення. А до цього намучилися. Дали їй на самому початку двадцять п'ять малесеньких — усі як е молочняки. Теляток дали, а телятника спеціального колгосп ще не мав, нашвидкуруч обладнали колишній інкубатор. Для кожного з підопічних зробили окремий станочок.
Як вона раділа… Ходила по тому хлівцю, роздивлялася, і все, ну просто-таки все хотілося погладити, поторкати руками. Стіни — чисті, тільки-тільки потиньковані, підлога гладесенька, без щілин. Не втерпіла і нову, добре вистругану підлогу іще й помила…
Відтоді мила її щодня. Вичистить, повиносить гній, вимиє чисто-чисто, щоб аж блищало, підожде, поки висохне, і тільки тоді починає стелити солому. Старанно стелить, а потім, коли закінчить, іще й сама ляже, покрутиться, перевернеться з боку на бік: чи не твердо буде теляткам.
От і сьогодні — вимила, натрусила соломи, лягла на мить і замислилась. Знову чомусь згадалася фотокартка, і оте химерне, аж дивне оте питання знову вигулькнуло: «Чи щаслива? Чи справді вона, Варя, щаслива?..»
Хотіла відмахнутися — де там. Мов цвях засіло.
Схопила цеберки, побігла по вечірнє молоко, а в голові — одне: «Чи справді?»
Принесла молоко, а коло телятника — татко. Цілий возик трави привіз. Кормів у колгоспі не вистачає, а у батька — відгул. Вчора обходив свою дільницю і понад насипом під лісосмугою гарної трави нагледів. Узяв сьогодні зранку косу, возика…
Яке це щастя, що в неї такий татко…
Вхопила сапетку і — руками, руками. Вил Варя не визнає — руками і швидше, і чистіше виходить — і травинки у возику не залишиться.
— Ну, коли ж ти сьогодні додому підеш? — буркоче татко. — Може, тут і ночуватимеш? Що у тебе за робочий день: в шість ранку ти вже тут і увечері тебе не докличешся…
— Прийду, прийду, куди дінуся…
— Та тобі коли б дозволили, ти б тут і ночувала…
Пішов батько, поторохтів колесами старенький возик — годувальник їхній окупаційний: скільки це разів мандрував з ним татко на мінку і з мінки, а, бач, і знову пригодився…
Пішов татко, і всі, хто працював на колгоспному подвір'ї, теж пошабашили. Телята уже вляглися на пухкій соломі. Тихо… Уже наче все зроблено, що треба було зробити, а от і справді — так би і не йшла звідси зовсім.
Присіла, поклала голову на руки і знов — укотре — та ж думка. І чому їй весь день про це думається? Щастя… Чи щаслива вона? Чи по-справжньому щаслива?
Мабуть-таки, ні…
І не тільки тому, що при всіх її заробітках у сім'ї їхній все ж таки дуже й дуже сутужно і з харчами, і з одягом. Все це, ясна річ, важливе, але зовсім не головне.
А що ж головне?
Що?
…Прийшла на ферму — тільки-тільки світає, і одразу Ж за роботу. Треба встигнути почистити, понапувати телят теплою водою — впоратися, поки не прийшли важити. Встигла…