Важили телят раз на місяць, і завжди у Вариних був добрий приріст. Цього разу теж її вихованці додали по вісімсот грамів, а деякі й по кілограму на добу.
Тільки поважили, побігла по концентрати. Клопоту вистачало, і все ж таки до обіду викроїла більше години вільного часу.
Ворітця — на защіпку і щодуху до корівника.
Тут уже вона не вперше і все одно завжди, як вдихне отих особливих, молочних, трав'яних п'янощів, аж трішечки наче зомліє. Гарно… Корови повільно повертають великі голови, уважно вдивляються вологими лагідними очищами.
Прибігла вчасно — якраз доїння. Підійшла, стала за спиною доярки, дивиться, як мелькають невтомні руки, слухає, як видзвонюють у цеберці молочні цівки. Гарно… До чого ж гарно…
Просить:
— Дайте, я спробую…
Котрась усміхнеться, встане зі стільчика:
— Ану, спробуй.
А інша й скривиться: і так тут, мовляв, ніколи. І тоді Варя йде до Андрія Яковича. Старий завжди привітно її зустрічає. Хоч і не дояр — скотар, але й доярські премудрості добре знає. Поговорить, покаже. Присяде Варя з дійницею і — ось вони, довгождані хвилини! Уже і з-під її пальців дзенькають у лункий цебер пружні струмені.
Здоїть, вийде на сонечко і аж очі заплющить — гарно! Гарно жити на світі! Але…
Але все це — тільки на хвилинку: вона — не доярка. Зараз їй знову треба повертатися до свого телятника.
Ну й що? Хіба їй там уже стало недобре?
Ні, працювати телятницею їй подобається. Але…
Ну вже й лихо з оцим «але»! Глибоко-глибоко, десь аж там, у самісінькім серці, затаєно від усіх, живе воно і живе, не гасне. То розгортається у справжню жагу, і тоді дівчина просто-таки не знаходить собі місця, то примерхає до ледь помітного вогника. Коли ж засвітився він?
Десь аж із самого початку жевріє, та вперше сяйнув, запалахкотів — отам, уночі, під тополею, під комунарською тополею…
Подивилася на годинничок — ще встигне заскочити до контори.
Ось вони, двері кабінету. Вкотре вона вже сюди йде, а рішуче поговорити, поставити категоричну вимогу все якось не вистачає духу. Просить, а їй відмовляють, просить — відмовляють. І все одно вона піде. Знову піде…
— Можна?
— Заходь-заходь… З чим прийшла? Якщо у доярки проситися, то ми з тобою уже про це балакали.
Мовчки кивнула, опустила очі.
— Слухай, дівчино, — голова аж устав. — Не розумію я тебе й квит! Ну чим, чим тобі погано зараз? Сама ж просилася? Просилася. Що ти за людина… Все тобі треба чогось і треба… Працюєш добре, на правлінні ми тебе відмічаємо, в районі на нарадах перший секретар завжди про тебе згадує, у приклад тебе ставить. Мало тобі цього?! Ну чого, чого ти ще хочеш?!
Глянула спідлоба, нахмурилася і, знову опустивши очі, проказала тихо, ледь чутно:
— Багато чого…
Так і пішла — знову ні з чим.
Весь день працювала, а подумки все говорила і говорила з головою. Переконувала його, доводила: їй треба, їй просто необхідно стати дояркою. Телятницею їй подобається працювати, але ж вона може більше, набагато більше зробити…
Ні, вона таки ще не раз поговорить з головою і поставить нарешті питання руба.
Вийшла з телятника — поночі. Надворі вже холодніє. Осінь… Уже осінь. За роботою не помітила, як і літо минуло. Роботи — море: уже в неї не двадцять п'ять теляток, як було на початку року, а сімдесят чотири.
Осінь. А вітер уже сніжком пахне. Ще день минув, ще один вечір…
Сніжок, сніжок за вікнами… Та й ранній він цього року. Від першого снігу завжди у Варі святково на душі, а от сьогодні — не лише від нього. Сьогодні — оце тільки-тільки — зважилася-таки на рішучу, вирішальну розмову. Ні, вона вже не пішла до голови, говорила із зоотехніком.
Розмова була коротка, дуже коротка: не переведете в доярки — розрахуюся зовсім. Зоотехнік спершу і слухати не хотіла, довго пояснювала, що вона, Варя Савельєва, природжена телятниця, що у неї неабиякий талант саме до цієї роботи. Багато говорила. Варя слухала уважно. Та, вислухавши, повторила те ж саме, чим і почала розмову: не переведете — зовсім піду.
І зоотехнік здалася, пообіцяла умовити голову і перевести.
Пішла кожна у своїх справах, зоотехнік — до контори, Варя — в телятник. Дивно, спокійно і навіть радісно було на душі — ні, Варя не дуже вірила, що зоотехніку вдасться умовити голову, не чекала легкої перемоги, то уже врешті не так важливо — рано чи пізно, а все одно голова згодиться; важливо було інше — сама Варя уже вирішила, зважилася: або—або. І ніяких доріг назад. От так.
Увечері до телятника зазирнула зоотехнік:
— Ну, все. Вітаю з новою посадою. Буде у тебе, красуне, аж дванадцять корів. Справишся?
Варя нічого не відповіла.
ПІСНЯ П'ЯТА
1
І знову покотилися дні за днями. Третій рік минає, а Варі здається, наче усе життя ходить і ходить на вранішнє, денне та вечірнє доїння.
Дванадцять корів дали їй одразу: чотири в одної доярки взяли, чотири в другої та ще й чотирьох нетелів привели. Прийде додому — і одразу спати. Вставати рано… Влітку нічого, іде разом із сонечком, а взимку — темно, глухо…
Важко було? І важко, і водночас легко — уперше в житті відчула: оце вже вона і на своєму місці. А потім і втомлюватись стала менше, і не самі вже труднощі були, а й радощі. Її одразу ж помітили, все частіше й частіше хвалили. Першого ж року восени на перевиборних зборах голова відзначив: Савельєва надоїла більше од усіх доярок. А втім, хвалили не тільки керівники.
— Трудима… — оце чисто безлюдівське «трудима» (працьовита) мов приросло до неї: — Трудима… Що трудима, то вже трудима…
Говорилося це, ясна річ, так, щоб Варя не чула, але те, що люди люблять її, знала добре.
Наче усе гаразд, мета досягнута. Можна ніби й заспокоїтися. Якби ж то… Глибоко-глибоко, десь у найпотаємнішому закапелку єства, жила, не вгамовувалася давня ота спрага, вічна її жага.
«Ну чого? — заспокоювала сама себе. — Ну чого тобі ще треба? Все ж у тебе е. Все…»
Все?
Ех, якби ж то усе…
Багато чого їй треба, дуже й дуже багато. Їй треба, щоб у роботі своїй не просто труднощі зустрічала, не просто супротивні вітри, а хуги, хуртечі. Їй треба, їй потрібне таке, щоб не самі м'язи, — вся її душа, все єство бриніло — співало! — у граничній напрузі. А головне, їй треба, щоб не тільки мамі й таткові ставало від її роботи легше й світліше…
Лише кілька років, як про війну говорять «була». Скільки іще ран незагоєних. Бачила недавно у Харкові: руїни ще й досі не всі розібрали. Ніхто уже в чунях не чалапає, ватянки побачиш не часто, та все ж таки як ще бідно, як убого зодягнені дівчата й хлопці. Особливо дівчаток жаль…
А на селі? Скільки отих рук треба, скільки сил, скільки коштів, щоб — хай не усе, хай найважливіше — відновити, підвести з попелу. В колгоспі іще такі нестатки: людей багато, кожен рветься до роботи, але чи усе зробиш голими руками. Кошти, кошти і кошти потрібні. Кожен повинен не просто працювати, кожен мусить.
Мусить? І згадалася ота, читана іще при каганці, перша радянська газета. Разів із десять від початку до кінця читав її татко вечорами уголос, тож і не дивно, що хоч і стільки вже років минуло, а деякі місця пам'ятає слово в слово.
«Кожна радянська людина на визволеній землі прагне знову бути у колективі, кожен вважає за щастя віддати всі сили відбудові…»
«Прагне»… «Вважає за щастя»… Так! Саме так — прагне, а не мусить!.. Прагне віддати всі сили!
А вона, Варя Савельєва, віддає? Чи все вона робить, що може, що здатна робити?
В газетах читала, чула по радіо: «Техніка… наука…» Перед Наукою вона з дитинства схиляється, ще з тих часів, як, просто-таки холонучи, завмираючи, вперше читала Жюля Берна. І от тепер з не меншим хвилюванням вчитується в газетні повідомлення про те, як на колгоспних молочнотоварних фермах починають застосовувати апарати для машинного доїння.
Апарати на молочній фермі… І бентежила ця звістка, і не на жарт лякала, і — аж дивно дівчині — тривожною незрозумілою радістю стискала серце.