От якби змогла, зуміла…
Відтоді, як почула про машинне доїння, тільки й думала про це. Та хіба тільки про це? В газетах пишуть, по радіо говорять: в сільській праці впроваджується механізація — підвісні дороги, автопоїлки. А в них?
Багато чого в них змінилося. Ось уже немає в Безлюдівці невеличких колгоспів: і їхній, імені Другої п'ятирічки, і другий колгосп — імені Будьонного, і всі інші артілі об'єдналися в один величезний колгосп. І назвали його як гарно — «Перемога»! Все це добре, та от з механізацією — що вже тут таїтися — справи кепські. Цеберки, бармаки, вила — оце й уся їхня техніка. Лихо та й годі, іде на роботу — думає про це, на роботі — про це тільки й мова…
І так — щодня, день у день. Котилися дні, мчали, як вогники у вікнах досвітніх поїздів. Гриміли й гриміли ті потяги. Недалеко гриміли — біля самого колгоспного двору, над самою Вариною долею…
…Прокинулася од відчуття суму.
Що сталося? Може, наснилося щось давнє, про війну, про окупацію? Так ні, нічого ж наче не снилося. В чому ж річ, чому — сумно?..
Ось уже майже рік, як живе вона не з мамою й татом. Тепер її домівка на Морозівці… Її? Якби ж то її… Не приживається вона щось на новому місці, і з чоловіком не клеїться, і з його ріднею. Так, може, від цього і сумно? Хтозна, може, і від цього…
Надворі місячно, і в кімнаті аж наче сріблястий присмерк. Чути, як чітко й сухо цокає годинник, рівно й спокійно дихає поряд чоловік.
Потихеньку, щоб не розбудити, встала з ліжка, піднесла до вікна будильник. Ого! Мало не проспала. Похапцем одяглася, ковтнула кисляку, заїла перепічкою, ватянку на плечі і — гайда. У сінях зняла із цвяшка торбину — їжа їй на цілий день: сьогодні Варя чергова по фермі і додому зможе прийти тільки пізно ввечері.
На вулиці — краса неймовірна, дерева аж світяться, кожна гілочка у іскристо-синьому кожушку. Морозець… Паморозь починає осипатися. Сніжок так і видзвонює під чобітками.
А вітер який — чим він тільки не пахне, отой вітер: і снігом, і димом (особливим — такий буває тільки тоді, коли топлять соломою), і смаженим салом (десь уже куліш на сніданок зварили), і річкою, і лісом, і теплим, аж гарячкуватим, щойно здоєним молоком…
Гарно. І все ж таки — і все ж таки сумно… Вдома щось? Ні, зовсім не чоловік і не свекруха винні…
Учора,— якраз перед обіднім доїнням,— прийшли піонери. Хтозна, може, вони сюда приходили і не вперше, може, для інших доярок це і звичайна річ, а вона, Варя, розхвилювалася не на жарт.
Така рідна, така знана жага світилася в дитячих очах — жага дива, жага того, щоб не усе на світі було, як двічі по два. Жага справжньої, великої краси, жага подвигу. Дитинство так і встало перед очима. Чи не отак колись і вона, школярка, вперше увійшла в оцей дивний, пропахлий луговими травами і молоком світ? Аж сльози витерла. А втім — це хоч і бентежило, але то була радісна, щаслива бентега. Розтривожило, засмутило інше.
Піонери обступили, заговорили усі одразу. Вони і питали, і розповідали, і кожен намагався говорити голосніше. Маленька дівчинка перекричала всіх:
— Варваро Федорівно! Варваро Федорівно!
Варя спершу навіть озирнулася: до кого це дівча гукає? Та тут же збагнула — до неї… Вона, саме вона, а не хтось інший, уже для цих дітлахів не Варя, а Варвара Федорівна…
Аж серце стислося, так стало сумно. От і вся причина її смутку. Невже вона й справді уже не Варя? Невже — справді?
А ось уже й ферма, ось уже і вогні видно. Ось ворота. Увійшла, щільно причинила за собою стулки, стала біля порога — тихо… Чути, як дишуть уві сні корови, деякі вже прокинулися, ремигають. Варя жадібно — на повні груди — вдихає знайомі п'янкі запахи і вперше за весь ранок усміхається.
Роботи — непочатий край, і все ж таки півхвилинки вона витратила на себе. Підійшла до лампочки, витягла з кишені районну газету «Трибуна трудящих». Розгорнула — ось він, нарис про неї. Ба як пишуть: «І почався день. Чергова сьогодні Варвара Савельєва. Савельєву у районі знають як сумлінну трудівницю…» Отаке співпадіння — Варя сьогодні і справді чергова! Ну що ж, почався, так почався.
Метнулася на подвір'я. Там на паколах догори дном сушаться звечора бідони. Повносила, прогребла у грубці, зазирнула у казан — майже порожній. За цеберки і — до колодязя. Наносила води, закрила казан кришкою, розпалила в грубці. Тепер треба понапувати корів — знову за відра і майнула до криниці. Поналивала в корита у загорожі, випустила корів — п'ють… Знову метнулася до грубки, підкинула дровець, а вже і доярки почали сходитися — чистять і виносять гній, цебра задзенькали, заплюскотіла, запарувала вода…
Варя, як завжди, і почистила у своїх корів раніше од усіх, і погодувала, і здоїла раніше.
Доярки, впоравшись, пішли — до обіднього доїння є час відпочити, а черговій треба пильнувати.
І Варя пильнувала — весь день, до самого вечора. А увечері, якраз після вечірнього доїння, сталася радісна подія: у її, Вариної, Лиски народився бичок, та такий гарненький…
— Мій ти малесенький… Ну чого, чого тремтиш…— пестила, витирала сухим м'яким сіном. — Як же тебе назвати, голубчику?..
Стояла вона якраз при стіні, глянула у маленьке віконечко,— тонко-тонко прорізався молодик… Варя подивилася, зітхнула і раптом аж засміялася: ну й дурненька! Та яка там старість може бути в такому молодому світі! Ніколи вона не постаріє! Ніколи!
Бичка назвали Молодиком…
2
На столі — газета, великі літери заголовка видно і в сутінках: «Ширше впроваджувати машинне доїння». Прочитала й зітхнула — і встає і лягає вона з думкою про це впровадження. А що з того?
Снідати ніколи, сховала до кишені окраєць (уже не по картках, не пайковий!), знайшла полапцем ключа, узяла серп.
Ну й вітер… Ой же й лихо, оцей квітневий вітер! Ну просто тобі як парубок.
Соловейко витьохкує…
Не може Варя спокійно слухати солов'їв — плакати хочеться. Не склалося родинне життя, не те думати — і згадувати гірко. Знов вона з мамою і татком. Синочкові Пав-ликові шостий рік… Ні, солов'їв їй краще не слухати.
Знайшла на кролятнику порожні мішки, зав'язки, викотила возика.
Курява, спориші, а он уже й колгоспні луки. Закотила возика під ожеред, пішла з серпом, вишукує, де трава густіша. Перепілки підпадьомкають, місяць ховається за хмаркою, і від того хмарина починає світитися.
Роса… Гарно жати по росі, трава соковита… Гарна трава. Стисне Варя у лівій руці жмуток, підсуне під нього серп, придивиться, а стинати — жаль…
Кожен кущик — окремий світик. Ось деревій… Скільки у нього ще імен: і ріпкою його звуть, і білоголовником, і заячою травою. Варя знає: рани від тої травки швидше гояться. Буркун… І з тютюном його змішують, і як ліки вживають. І на сіно він добрий. А ось — кмин. Старі люди кажуть: буде у сіні кмин, буде молока вдосталь. Тимофіївка, лисохвіст, метлиця — скільки їх, таких наче звичайних, а насправді таких непростих, таких загадкових. Трави — це і справді не двічі по два…
Та хіба тільки трави? А оте просто-таки неймовірне, як казка, досі ще не бачене машинне доїння?
Лютневого хурдельного вечора батько приніс новину: казав йому хтось із сусідів, що колгосп їхній купив доїльні апарати, уже в коморі стоять…
Аж приснилися їй оті апарати. Ніби заходить вранці до корівника, а там, у глибині,— фіалковий серпанок, і миготять, світяться у тому серпанку дивні прозорі трубки… Наче це уже не ферма, а сяючий від скла і металу цех… От тільки чи зуміє, чи зможе вона працювати з отою химерною машиною? А якщо ні?.. Від самої думки про це стає тоскно.
Ледве тоді дочекалася ранку. Тільки подоїла, впоралася,— одразу ж до комори. Пощастило: комірник виявився на місці, двері розчинені. Зайшла, глянула — ніякого сяйва…
— Що шукаєш, Савельєва? На доїльні апарати прийшла подивитись?
— Ага…
— Іди, покажу… — і комірник повів її аж у найдальший куток. — Ось вони…