Дивилася і очам не вірила: оці бідони з трубками, оце і є апарати? А комірник тим часом витяг з кишені тоненьку брошуру і покликав Варю до столу. Сіли вони, прочитали, розглянули малюнки, схеми. Все наче просто. Знову підійшла до апаратів, взяла в руки доїльні стакани:
— Так оті штуки одягати корові на дійки?
Комірник здвигнув плечима:
— Виходить, оці…
— А корова віддаватиме молоко?
Комірник нічого не відповів. І Варя втратила спокій.
От і зараз — жне траву, а думка про ті апарати. Треба зважуватися… Треба.
Туго набиває чували, зав'язує, вмощує так, щоб, бува, дорогою не попадали. Здається, усе гаразд. Ще раз перевірила і хотіла уже впрягатися, та раптом почула: стежкою з того кінця луків торохкотить, наближається ще чийсь возик. Місяць вийшов з-за хмари. Варя придивилася і впізнала молодичку — на Квашівці живе. Разом і на вулицю ходили. На возику в неї, точно як у Варі, три чували з травою.
— Здорова була, Варко!
— Здорова…
Варя натягла на плече лямку, викотила свого возика на стежку. Поки не вибралися на широку дорогу, молодичка їхала позаду, на дорозі наздогнала, і два возики покотилися поряд.
— А ти, Варко, молодець…
— Чим молодець?
— А тим… Усюди встигаєш. І на зборах мене критикуєш, що траву колгоспну краду, і сама тут, на луках, не ловиш гав…
Варя нічого не відповіла, а молодиця не відступалася:
— Мовчиш? А ти не мовчи. Ти поговори зі мною, попроси, щоб я нікому не розповідала. Я, може і змилуюся, я — добра… Ну, чого хмуришся? Та ніякого тут страшного гріха нема. Всі ми однакові, кожен гребе до себе…
Варя її вже не слухала, думала про своє. Скільки це вже в коморі лежать апарати? Третій місяць?
Чи віддаватимуть корови молоко?..
Але ж є колгоспи, де вже доять отими апаратами. Є такі колгоспи, сама читала, є…
Незчулися, як і в село в'їхали. На вулиці іще жодної душі, вікна темні. А ось і перехрестя. Варя зупинила візок.
— Бувай, — кивнула молодиці, — мені сюди, ліворуч.
— Куди? — здивувалася та. — Куди ліворуч? Ліворуч — ферма, а твої ворота аж он, праворуч, а не ліворуч. Тобі ж зі мною по дорозі майже до самого двору.
— Ні,— сумно всміхнулася Варя. — Не по дорозі мені з тобою, зовсім не по дорозі…
— Що? — молодиця і рота розкрила. — Та ти що, на ферму траву везеш?
— На ферму.
— Тю…
— От тобі і «тю». Бувай здорова. І щоб я тебе більше не бачила вночі на колгоспних луках.
— Слухай… — молодиця все ще ніяк не могла оговтатись. — Слухай… Та ти жартуєш! Жартуєш? Ага? А може, ти того… Може, ти малахольна? Та на ферму ж тобі й так привезуть…
Це вже Варю почало дратувати: сказати б їй, мабуть, пару слів… Ет, що ця дурепа зрозуміє? Хіба їй поясниш, що кормів підвозять недостатньо, менше, ніж треба. І нема в тому нічиєї злої волі — техніки ще у колгоспі обмаль. Зробили на фермі підвісну дорогу, а грузовиків не вистачає, і тракторів мало. Ясна річ, можна і на тих кормах, що привозять, якось протримати корів, щось надоїти. Можна то можна, але їй, Варі Савельєвій, усі оті «якось» та «щось» не до шмиги. Не якось вона хоче жити, а на повний подих…
— Бувай,— махнула рукою. — Ніколи мені тут з тобою теревені правити.
— Ти що… Ти іще поїдеш? — молодиця дивилася на Варю мало не з жахом.
— А тобі яке діло? І поїду.
Так вони й розійшлися, дві молодиці — обидві високі, вродливі, схожі, як сестри, і возики у них схожі, і лантухи, і трава з одного лугу, все, майже все однакове. Дороги — різні…
У молодиці — до своєї корови.
У Варі — до своїх. П'ятнадцять корів уже в неї і всі — свої.
Перед самою фермою зупинилася, поглянула на комору. Замок на дверях… А за тими дверима…
Невже вона таки не зважиться?
Серцем відчула: назад дороги нема. Знала себе — не дадуть їй тепер спокійно жити оті апарати. Поки вони стоять отам, за отим замком, за отими дверима, — не дадуть.
Невже не зважиться?
3
Зважилася…
Перша з усіх доярок прийшла на заняття, перша склала техмінімум.
Ніколи не забуде перше пробне доїння.
Дві стихії, два світи зійшлися. З одного боку — розумні, задумливі очі корів… Так, саме вони в ті хвилини уособлювали їх Величність Живий Світ Варвари Савельєвої. Світ-пісню, світ-казку, світ її дитинства і юності.
З одітого боку пісня-казка. А з другого…
А з другого — пульсатор, колектор, шланг, кран. Тільки — вони?
Ні! Аж ніяк — ні.
За всіма тими металево-гумовими премудростями всім своїм єством відчувала Варя такий же величний і дорогий їй, такий же тривожно-прекрасний, як і перший, — світ другий, татків, робітничий світ.
Батькові тихі пісні, батькові оповіді в місячні матіолові ночі, такі дорогі серцю, такі любі пахощі металу — батькові пахощі. І — головне — горда, заповітна мрія і самій стати робітницею, все це таємничо жило в усій отій, не такій уже й хитрій машинерії, що її мала опанувати Варя.
Опанувати… Легко сказати…
Віками усталювалося: залізо добре там, де камінь, де земля, дерево. Корові ж — теплому і ніжному вим'ячку — потрібні ніжні і теплі жіночі руки. А від отих залізяк ще, гляди, почнеться запалення вим'я, або, як бабусі кажуть, «осовище».
Та й лякалися корови, дуже лякалися. Спершу треба було призвичаїти їх до самого вигляду апарата. Потім починати потроху, неподовгу… Коли корови молоді, вони швидше звикають. У Варі ж більшість — старі.
— Ну, рибонько, ну, сонечко… Не бійся… Я ж тобі нічого лихого не зроблю…
Перше пробне доїння.
Два світи зійшлися. І радісно Варі, і страшно: а що, як не зуміє, не зможе? А що, як не піде молоко?
Пішло… Варя подивилася в оглядове скло і раптом такою щасливою себе відчула.
Видоїла одну, до другої перенесла апарат.
— Рибонько моя… Сонечко…
Гладить, говорить, заспокоює. Наче заспокоїла трохи, починає теплою водою підмивати вим'я. І все розмовляє, розмовляє. Корова нашорошує вуха, повертає голову — уважно слухає, боїться вона вже менше, та все одно ще боїться.
А Варя щаслива — виходить у неї! Виходить!
Підмиє, витре сухим рушничком. Після цього, якщо навіть і просто доїти — руками, не апаратом,— вим'я треба добре помасажувати. Перед тим, як насунути на дійки доїльні стакани, Варя не просто масажувала,— пестила. І все умовляла, умовляла. Перевіряла руками, чи з кожного соска молоко біжить. М'які, ніжні дотики ще більше заспокоювали корову.
Всього бувало: і брикалися оті Рибоньки й Сонечки («дзигались», як казала Варя), і скоса, зі злістю поглядали на химерну оту — звідки вона, мовляв, клята, взялася?! — схожу на бідон посудину з кришкою й шлангами, що теж називалася доїльним відром. Поглядали і все намагалися перекинути оте несправжнє відро.
— Дурненькі мої, — зітхала Варя, — ну як вам пояснити? Вас же більше й більше стає, руками ж доїти я вже не встигну. Машиною треба… Звикайте, голубоньки. Я — обережненько, лагідно… Ось я ще й руками після апарата додою… Звикайте.
І «голубоньки» теж зітхали — шумно, по-коров'ячому. Голубоньки починали звикати.
За турботами цими і літо відшуміло, і вересень одзвенів першими у житті її Павлика шкільними дзвониками. Пішли дощі. Рано захолодало. Тепер не тільки вим'я треба було підмивати теплою водою, але й доїльні стакани підігрівати…
Багато днів у житті минає безслідно. Та багато й таких, що наче й зовсім не минають, лишаються в пам'яті назавжди. Запам'ятався Варі один звичайний жовтневий день…
Ще по дорозі на ферму наздогнала подруг-доярок. Зайшла до корівника не одна. Молодиці щось щебетали, вона слухала. А потім і сама щось казала…
Все, що сталося далі, бувало вже не раз і не двічі. Дивно, чому ж вона раніше не звертала на це уваги? А сталося таке: поки вона мовчала, поки говорили інші, її, Варині, корови і голів не підводили. Та й інші всі теж стояли собі й ремигали. Та тільки Варя озвалася, як усі п'ятнадцять рогатих голів, мов соняхи до сонечка, повернулися до неї. Замукали, заревіли кожна по-своєму, кожна наче оповідала про щось своє…