Згадалось недавнє. Працюючи на залізниці, батько мав право безкоштовно проїхати у будь-який кінець країни. От і вирішив під час відпустки покатати сім'ю, показати світу. Поїхали вони далеко, аж у Баку. Чому саме в Баку? З тим же успіхом Савельєви могли поїхати і до Хабаровська, і до Петрозаводська. Маршрут вибрали навмання. Баку? Хай буде Баку. Принаймні уже сама назва звучала урочисто. «Баку-у… Баку-у…» — це слово Варя навіть співала…
До вагона увійшли, або, як сказав батько, «зробили посадку», пізно увечері. Рушили… Дивилася-дивилася Варя у темну шибку, нічого не видно. Отаке! А татко ж казав — «світу побачимо»…
Так нічого й не роздивившись, заснула коло мами на твердій лаві.
Прокинулася і аж ойкнула: трепетне червонясте світло виповнює вагон, батько, мама, брати — уже біля вікон, кинулася й вона, а там…
Все наче в якійсь казці…
Велетенські заграви коливаються, ходять, ходять, напливають одна на одну. У колихкому мареві, у сяючих клубах пари підносяться дивовижні вежі — височенні, обплутані трубами.
— Домни… — зітхають захоплено брати. — І он, і он… А он ще тільки будується…
Врочистість, грандіозність видовища вражала. І радісно було, і тривожно, і дивно якось, самій незрозуміла гордість виповнювала її.
— Що це? — запитала у татка.
Батько відповів не одразу. Помовчав, дістав люльку, неквапно натоптав самосадом, хоч палити, ясна річ, у вагоні не збирався, він і в хаті не палив ніколи. Потримав люлечку у зубах, витяг і тільки тоді проказав дивним, наче аж трохи хрипкуватим голосом:
— Все це, доню, зробили наші робітничі руки… Все це — наша п'ятирічка… Друга п'ятирічка…
— Еге ж! — вигукнула Варя. — «Друга п'ятирічка» — це ж у нас у Безлюдівці колгосп так називається. Наш колгосп, той, що недалеко від нас…
Батько знову замислився.
— Колгосп, кажеш… І колгосп наш, і оці домни наші, все це однаково наше, і все це разом і є друга п'ятирічка, усе це — одне ціле. Запам'ятай це, доню, на все життя…
— А п'ятирічка… для чого це?
— Не для чого, доню, а для кого. П'ятирічка оця і всі паші п'ятирічки, які будуть, — для нас з тобою…
І, обнявши за плечі, довго розповідав, де й що будується і якою могутньою від цього стане наша країна — усього буде вдосталь: і тракторів, і машин усяких, і сталі, і вугілля, і хліба, і ситчику, і взуття. А щоб скоріше це сталося, треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх, для всієї країни…
«… не для себе, а для всіх…»
Батько ще довго говорив. Перед самим світанком знову заснула Варя. Прокинулася, а за ранковим вікном — знову будови, будови…
«…не для себе, а для всіх…
…не для себе, а для всіх…» — гриміли, вистукували колеса. Часто Варя згадує оці батькові слова… І тепер от, на ґанку, почула стукіт поїзда і згадала. Так, це вирішено: підросте Варя, працюватиме тільки па залізниці. Робітницею стане.
Поїзд промчав, двигіт знову перелився у нерівний — хвилями — підземний гул, потім і гул подаленів, замовк, розтанув…
Глинище — не близький світ, чалапати до нього через усю Морозівку. Далеко, та можна дійти і з заплющеними очима: не сама йде, кози ведуть — поспішають, натягують мотузки. Так і за село вийшли, спереду кози тягнуть, ззаду торбина підстрибує, б'є по спині.
За селом кози пішли спокійніше, ні-ні та й зупиняться то перед кущиками споришу, то біля квітучих кульбаб — пройшли щедрі дощі, зело буйне та свіже.
Сонце припікає, в крислатих осокорах так і заливаються вивільги. Он уже і верба дупляста, скоро і пасовище видно буде.
Кози знов зупинилися, дівчинка роззирнулася — ну точно все навкруги, як у тій казці, що розповідала тітка Горпина, — і дорога, і верба, і дупло… Чи не в таке дупло поліз Котигорошко і потрапив у палац доброго чарівника? Усе закінчилося щасливо: Котигорошко повернувся додому і приніс таткові та мамі скатерть-самобранку та чарівний казанок, що з нього скільки не набирай, а він усе повний…
Дупло у вербі велике, темно у ньому, таємниче…
Дівчинка уявляє, як вона туди залазить, як Пробирається під важким склепінням. Тиша… Пітьма… Дивне світло у глибині підземного ходу… І страшно, і радісно — серце так і калатає!
Ще раз поглянула на вербу й зітхнула: в казках все просто. Казка — це казка… От було б так у житті, розстелила б мама оту самобранку, раз — і готово: і борщ, і каша, і пироги. Ні пекти тобі, ні варити, а головне, за ті гроші, які б слід було витратити на харчі, можна було б нарешті купити батькові нові чоботи…
Що він зараз поробляє, її татусь? Іде, мабуть, уздовж колії, у правій руці молоток, у лівій люлька. З люлькою він майже не розлучається. І вечорами, коли щось на ганкові оповідає, і вдень, і в неділю, коли порається на подвір'ї і теж щось розповідає, люлька незмінно при ньому.
Про що б не оповідав татко, чи про залізницю (слово це він вимовляє особливо повально і багатозначно), чи про село їхнє Безлюдівку, завжди непомітно переводить розмову на одне: що зараз у країні діється, чим ми усі живемо і далі житимемо. От і вчора, мама в одну душу, щоб татко завтра, як отримає зарплату, зайшов до крамниці і купив нарешті собі щось на ноги. Батько спершу нічого не відповів, та увечері, сидячи, як завжди, з дітьми на ганку, сам про ті чоботи і заговорив. Чи тільки в нього, мовляв, отаке взуття? Он і в матері, і у Варі бач які стоптані. А зайди до крамниці — чи там їх іще й знайдеш… Та чи тільки із взуттям зараз кепсько? А все чому? Почали нове життя будувати. І — майже на голому місці. Що цар нам у спадщину залишив? Ото ж то й воно. Та й не тільки у цьому суть. Країна наша, як острів, навколо вороги й вороги. Не збудуємо свою промисловість, не озброїмо армію, вороги заклюють і загребуть. Всі сили зараз, усі кошти ідуть на промисловість. І правильно, що ідуть.
Важко…
Що важко, то це Варя і сама розуміла.
Ех, було б у житті, як у казці, вона б і не таке ще диво сотворила, щоб таткові й мамі працювалося легше і їлося ситніше. Але де ж вони, оті дива, не було їх ніколи і не буде. Не буває в житті ніяких чудес.
Не буває? А може…
Ось каже ж мама: кози не можуть сміятися, не можуть думати. Вона, Варя, впевнена: можуть! І сміятися можуть тварини, і сумувати, і думати. Та вже сама тварина — це якесь диво: мовчить, ну безсловесна ж і квит, а глянеш їй в очі і зрозумієш, що вона бажає, чого жде від тебе. Очима говорить! Хіба це не диво?
— …Дівчинко! Гей, дівчинко…
Хто ж це її гукає? Озирнулася — троє молодиць наздоганяють. Де ж це їх Варя бачила? Ага… Минулої неділі була з мамою на базарі, там всі оці троє ворожили на картах.
— Ой, яка ж ти хороша дівчинка, дуже хороша дівчинка… — співуче проказала старша — висока, вродлива, з великими, мабуть, важкими сергами і з величезними чорними, як петрівська ніч, очищами. — Слухай, хороша дівчинко, а давай-но я поворожу тобі!
— Навіщо? — здивувалася Варя. — Я й так знаю, що далі буде.
Молодиці ззирнулися, щось пробурмотіли одна одній. І знову оката заговорила до Варі:
— Що ж ти знаєш? Ти хоч знаєш, що сьогодні з тобою буде?
— А що? — Варя насторожилася. — Що буде?
— А буде таке, що й очам своїм не повіриш!
— Що? Скажіть! Звідки ви знаєте?
— Я все знаю, — і ворожка примружила свої очища. — Я знаю, наприклад, що живете ви не в розкошах, знаю, що тільки про те й думаєш, як би десь щось заробити та віддати мамі й таткові. Точно? От бачиш, це я тобі вже почала ворожити. Ну, казати далі?
Варя знітилася:
— Кажіть… От тільки… у мене й копійки нема. Хіба що оце… — зовсім ніяковіючи, зняла торбинку. — Ось. Молоко, хліб, сало…
Молодиця подивилась.
Особливо подивилась: і лагідно, і сумовито, і, мабуть, від того вродливе її обличчя стало ще вродливішим.
— Бачиш, і тут я не помилилась: ти справді хороша дівчина, останнього свого, бач, не пожаліла. Ну, нічого, за щедрість твою я тебе щедріше нагороджу. Я тобі не просто поворожу, я тобі такого наворожу, все життя будеш дякувати.