Всім серцем уже давно збагнула: немає, не було і не може бути для неї вищого щастя од щастя подвигу. І живе вона, Варя, тільки одним — великим чеканням, великою вірою: прийде, настане колись і її час… Скільки він триватиме — годину, день чи усе подальше життя? І чи настане? А може, вона так і проживе свої роки, не дочекавшись?
Варя знову подивилася на могутні мури, на багряні зорі, на все світаюче, свіже листопадове небо і раптом — аж здригнулася — всім серцем, усім єством чітко відчула: буде! Збудеться!
Підвелася і, вже йдучи, озирнулась, ще раз поглянула на Кремль. В променях зорі він був прекрасний… Стала.
Довго-довго дивилася, ніби пила очима дивну, предковічну і вічно юну красу. Рідну красу.
Яке це щастя, що в неї, простої української селянки, є Москва… Тут, у столиці братніх народів, вона як удома, як у маминій хаті… Притисла руку до грудей і не долонею — серцем відчула: ось він, найдорожчий із найдорожчого, її партійний квиток. Перший рік він коло її серця…
Йшла задумана. Незнаною снагою бриніло усе її єство. Незнані досі веселі гордощі аж кипіли в серці: все, все вона зможе! Усе подужає! Прийде її час, обов'язково прийде!
Він уже близько…
ПІСНЯ ШОСТА
1
І він настав.
Настав її день…
Почався отой день звичайно. Встала вдосвіта, на снідання, як завжди, не лишилося часу: давно вже взяла собі за правило — що б там не трапилося, а на ферму приходити хвилина в хвилину. Так і цього разу прийшла. Здоїла, повернулась додому. На думці: поснідає оце та, може, трохи й відпочине. Щось недужиться…
Ввімкнула радіо. Харків транслював з Києва концерт, дзвеніли бандури, глибокий, глухуватий баритон виводив сумно й повільно про степ, про безкінечну дорогу…
Послухала та й тяжко зітхнула — і цю пісню татко колись співав. Оце вже скоро рік, як нема його. Горе одно не ходить, спершу з чоловіком розлучилася, а потім — татків похорон… Не складається життя. Тільки в роботі й оживає душею…
Музика змовкла, диктор повідомив: зараз почнеться передача із циклу «Наші маяки». Перед мікрофоном виступатиме Герой Соціалістичної Праці Марія Савченко.
Знову забриніла пісня, далека, ледь чутна. Тихий жіночий голос задумливо почав оповідь.
Про своє село, про Токарі-Бережки розповідала Марія Харитонівна. З двох боків обступили його бори, а з третього Псел, луки. Трава на них густа, гарна, а що вже квітів… Та не самими квітами красна ота земля…
Про Савченко, про її досягнення Варя чула не раз. А от село, де живе Героїня, не уявляла.
Гарне село… Бач, як розповідає… Варя немов сама іде широкими рівними вулицями. Будиночки під залізом, під черепицею… Садочки… А он, на Пслі,— міжколгоспна гідроелектростанція…
Варя слухає про Токарі-Бережки, а думка вже — про своє. її Безлюдівка теж ожила. Новенькі будиночки скрізь так і червоніються, а навколо садки. Навесні солов'їв там… От тільки Брідок зовсім замулився. Рідний Брідок… Річечка її дитинства.
Марія Харитонівна говорить про свою роботу, про ферму, про корів, про автопоїння. Такі знайомі слова: «продуктивність»… «добовий раціон»… «сухостій»… А до цього слова ще й приказку докинула: «Дбатимеш про корову під час сухостою — жди великого надою». Про минуле, про вчорашній день на своїй фермі говорить. А ось і про сьогодні:
— Після грудневого Пленуму ЦК КПРС, в якому мені випала честь брати участь, я вирішила працювати не з одним, а з трьома апаратами, видоювати 36 корів. Я вирішила…
«Я вирішила… — повторила подумки Варя. — Я — вирішила…»
Давно вже закінчилася передача, знову — музика, а вона і снідати покинула, і спочивати не лягає.
У чому річ?
Вимкнула радіо, вийшла на подвір'я. Сонячно, день теплий-теплий і надто вже звичайний. Подумала отаке і здивувалася: звичайний? А чому б він мав бути незвичайним? Що сьогодні сталося в її житті?
Леле, яка вона щаслива, ота Марія, що вона вже, у ж е вирішила…
Варя поволі рушила стежкою. Вона повертає то праворуч, то ліворуч, сосни то обступають доріжку, то віддаляються, і тоді обабіч вузенького лісового путівчика розлягається моріжок. Коники на ньому сюрчать, зовсім як літо…
А на оцій галяві — посадка. Стрункі сосонки — рядками, рядками… Чи не вона, Варя, колись оці деревця виплекала? Може, й вона. І тут вони колись саджали, і в цьому лісі.
Перед очима — стежина, бір, а думка — далеко: а як там, у тих Токарях-Бережках, у лісі їхньому… Бори, казала, кругом бори…
Стежка скінчилася, вивела на просіку. А просіка — на широку стару дорогу. Попереду проти сонця свіжо зблиснула вода.
Озерце…
Стривай-стривай… А вона ж це озерце пам'ятає! Ну точно, це воно і є… Аж у серці потепліло. Це ж тут, на оцьому бережку, стояла вона колись, іще до війни, із жовтим своїм шкільним портфеликом…
Аж засміялася, так стало гарно. Весь отой давній-давній осінній день так ясно згадався…
Так, саме сюди прийшла вона після того, як разом із усім класом вперше побувала в телятнику і вперше в житті збагнула, що радісний її Живий Світ може бути не тільки світом її душі, але і її роботою, її покликанням.
Так, саме на цьому місці стояла дівчинка Варя. Тепер же от стоїть Варвара Федорівна… Чи справді це так? Завжди житиме в ній оте дівчисько…
А озерце не пересихає…
Жінка нахиляється, сідає на бережку, дивиться у воду. Спершу видно лише підводні трави. Потім щось ніби заступає їх і вже не близьке дно бачить Варя, — бездонну небесну голубінь. Настає якась дивна тиша — і в лісі, і в душі. Настає велике прояснення. І здається їй, наче не в бору вона, не на бережку озерця — на високій горі. І гора та не звичайна, не простір із неї відкривається, а час. Все її життя — як на долоні…
…Кози-одномасниці, пасовище на глинищі, батькове слово-заповіт: «Не для себе — для всіх…», мрія про диво, про щастя для усіх, мрія, яка отам, під комунарською тополею, вперше розгорілася у жагу… Це вона, саме вона, ота жага, вела під кулі, коли Варя несла їжу і воду для поранених… Жага жити так, щоб це було «не для себе — для всіх…».
Лісництво… А ось Варя вже телятниця…
Ось вона вже на фермі… І скрізь, скрізь — одне: все її життя, вся біографія — це її безмежна жага.
«Не для себе — для всіх…»
Сонячно в соснах. Коники сюрчать у сухій траві. Тихо в лісі, а Варі звучить і звучить голос Марії Савченко: «Я вирішила… Я вирішила…»
Вирішила…
А вона, Варя, — вирішила?
Підвелася, але знову нахилилась, стала навколішки і, зачерпнувши долонями холодної, чистої, аж наче голубої, вологи, припала до неї розпашілим обличчям, наче попросила: «Благослови…»
Рішуче підвелась. З лісу пішла вже іншою стежкою — просто на ферму.
Аж ось воно, колгоспне подвір'я, он уже і ворота корівника…
В цю мить і побачила райкомівську «Волгу». Стала, придивилася — так, це машина першого секретаря…
Клацнули дверці, виліз водій і одразу кудись пішов. Трохи згодом вийшов і секретар. Привітно кивнув Варі. Варя теж кивнула і саме отоді і відчула: ось вона, ось її година, її день…
Кроків десять відділяють її від секретаря, і ці кроки треба — обов'язково треба! – саме зараз пройти. Пройти вперед…
Уперед?
А може, отак — назад, назад і в корівник? Працювати, як і раніше… Як усі… Може, таки назад?
Ні. Варя йде. Варя підходить…
— Добридень… Я хотіла…
Почала і замовкла, губи не слухаються.
— День добрий, Варю. Чим це ти так схвильована?
Зітхнула, поправила хустину. Очі у секретаря примружені, серйозні. Як їй почати?..
— Я… Я слухала сьогодні по радіо виступ Марії Савченко. І от я… — знову замовкла, віддихалася. — Я хоч і не героїня, але я теж… теж хочу взяти збільшену групу… — і вже зовсім тихо закінчила: — Я хочу взяти двадцять п'ять корів. Я — вирішила…
Секретар уважно вислухав, уважно подивився. Очі його ще посерйознішали.
— Так двадцять п'ять, кажеш?..
Глянула Варя, а очі у секретаря такі світлі, такі лагідні…
— Двадцять п'ять, значить… А справишся? Упевнена? Не треба так хвилюватися…