З тяжким серцем, повна найстрашніших передчуттів, рушає Варя. На вулиці — жодної душі…
3
На вулиці — жодної душі. Хоч би хтось живий озвався, подав голос. Хоч би вітер загув десь у гілках.
Подумала отак і саме в ту мить справді почула гул.
Здалеку-здалеку, десь ізвідти, з-за досвітніх борів, наближалося ледве чутне бриніння. Кожної миті воно гучнішало, ставало виразнішим, повнозвучнішим і нарешті переросло в могутній радісний двигіт, накотилося хвилею, виповнило увесь світ… Здавалося, що разом із рейками, разом із поїздом бриніли і сосни, і мерзла дзвінка земля, і навіть навислі, осяяні низьким — уже над обрієм — передсвітанковим місяцем, снігові хмари. Здавалося, бриніли і стовпи, і напнуті телеграфні дроти, і кожна суха, вкрита памороззю бадилинка на Вариній стежці. В серці віддавалося оте бриніння.
Варя зупинилася. Рідним, радісним, з дитинства знаним гаряче хлюпнуло в серце.
Батько…
Батьків «колективний» поїзд…
Батьків голос ожив, забринів у серці: «Ми — хто?.. Ми — робітничий клас…»
Стоїть Варя. Поїзд уже пройшов, уже даленіє. А в неї щасливі сльози… Сльози — щасливі, а в горлі — клубок: «Спасибі, татку,— шепоче,— спасибі… От ми й зустрілися… Спасибі за підмогу…»
На ферму прийшла вчасно — разом з усіма доярками. І почала разом з ними. Підключила два апарати. Працювалося легко, на диво легко, наче і не було тяжкої безсонної ночі.
Подоїла одночасно з усіма, всі корови молоко віддали. Вийшла з корівника, і таке в неї дивне відчуття, наче не день, не рік — змалку терпіла спрагу, а зараз от — уперше в житті — взяла і вгамувала, залила джерельним холодником…
Так, це і справді перемога. Але — чи остання? З цієї, поки що найвищої верховини у досвітньому серпанку бачить Варя вершини нові й нові і незрівнянно вищі… А подолана гора вже ніби не дуже й крута…
Що ж, може, воно так і є, та все ж саме тоді, в той день Варя відчула: оця найперша вершина — найголовніша вершина її життя…
Настане час, візьме Варя і сорок корів, і п'ятдесят, і сто, але на це не так тяжко буде зважитись, як на ті двадцять п'ять…
Перша сходинка…
Перша…
Саме з неї почалася слава Героя і лауреата…
ПІСНЯ СЬОМА
1
Розчинила двері — в обличчя так і війнуло квасним, кислуватим духом: силос кормачі роздають. На вулиці мороз, і в корівнику сивий туманець, кожна годівниця парує.
— Дівчата!.. Здрастуйте, дівчата!..
Всі двадцять п'ять голів повертаються до неї. Підійшла, пестить:
— Лапочки мої… Дівчаточка мої…
І кожна до Варі озивається. Ось невеличка ловкенька Монголочка. Ця, мукаючи, все намагається руку лизнути. Круторога мовчки дивиться, а коли підійдеш, обнюхає і дихає, дихає у вухо, наче шепоче щось. А ось Акація, то — пустуха, під час доїння, як не ховай, все одно вкраде рушника.
Майка, Маруся, Лупата, Олень, Галка, Антена…
Білоголова…
Ця — серйозна, все наче незадоволена чимось. Всі їдять, що дають, хоч трапляється, комбікорм тхне рибою. Не дуже охоче, а все ж їдять. А ця понюхає, подивиться на Варю і — все. Скільки не умовляй — не доторкнеться.
Чубарка, Муха… На прогулянці, на пасовищі це — два отамани, усі корови за ними йдуть. І за огорожею не заспокояться, поки не знайдуть дірку.
Кожна корова — характер, за кожною — ціла історія. А що вже пам'ять у них — усе чисто пам'ятають. Особливо — ласку…
Ось — Берізка. Не давалася доїти, аж поки не з'їсть яблуко. Візьме із Вариної долоні, схрумає і тільки тоді доїться. Майже всі яблука із свого садка перетягала на ферму. Яблука скінчилися, а Берізка того зрозуміти не хоче. Насилу якось укоськали. Тепер доїться без частування, але обов'язково перед самим доїнням треба погладити і щось ласкаве сказати. Не скажеш — молока не жди.
Варя привіталася із скотарем і — за діло. Робота в неї зараз особлива. Доярки не часто цікавляться, як той кормач роздає корми: роздав, щоб усім вистачило, і гаразд. Зовсім не так у Варі — ходить поряд з кормачем і показує:
— Монголочці більше… Ще, ще більше! Вона в нас зараз прибавляє й прибавляє… А Антені менше — іде в запуск. І Чубарці менше. А Горобині ще підсип, ця теж прибавляє…
Про це її нововведення навіть у газеті писали. Стаття називалася «Індивідуальне годування»…
Отак і ходять удвох, вона і кормач. З цим хлопцем наче усе гаразд — старанний, уважний. Завжди тверезий. А бували й інші. Бували й такі, що, як кажуть у Безлюдівці, «не просихали», і на ферму приходить п'яний, і тут, у корівнику, ні-ні та й хильне. А з п'яного — яка робота? Нічого не встигає, зробиш такому зауваження — злоститься, на коровах зганяє злість. Цього вже Варя терпіти не може. Той, хто ударив корову, хай пощади не жде…
Накричить, а потім сяде та й плаче: ну як це так? Гірко плаче, і ніхто її горе не розрадить, ніхто, крім однієї людини.
Заходить ця людина на ферму завжди неквапно, говорить неголосно, а всі одразу немов підтягаються. І всі — до нього:
— Миколо Лаврентійовичу, а в мене…
— Миколо Лаврентійовичу, а я…
Миколу Лаврентійовича Перегона, колгоспного зоотехніка, усі поважають. Він ніколи не командує, не наказує, він радить, тільки радить, та не було ще випадку, щоб хтось не прислухався до його поради.
Фронтовик, командир батареї, тричі поранений, він і в мирній праці мужній, спокійний, впевнений у собі. Перший наставник у Варі, перший порадник. Розкаже йому про все, він вислухає, а потім і почне: це — слушно, це — правильно, а оце, бач, трохи погарячкувала. П'яниць він, як і Варя, теж не терпить.
До Миколи Лаврентійовича завжди зверталася з усім, що непокоїло. От і сьогодні, іде між рядами з кормачем, а думка — про наступну розмову. Давно вже збиралася поговорити з Перегоном, давно, з минулого року…
Поставили їй торік двадцять п'ять корів. Ніч перед тим не спала, так хвилювалася, а виявилося — надаремно. За рік їй треба було здати сто тонн, а вона надоїла сто вісім. Та ще й час залишався, в кіно ходила.
От з цього і почалося. Прогуляється, подивиться фільм — і гарно на душі, і водночас якось смутно. «Ну чого ти, — заспокоювала себе, — ну все ж у тебе гаразд, всі тебе хвалять».
Так, хвалять, навіть орденом «Знак Пошани» нагородили…
Хвалять, та від хвали отієї смуток у серці іще наче гострішає. Давня її невтолима спрага знов оживає. От про неї і поговорить вона сьогодні із Миколою Лаврентійовичем, тільки він її зрозуміє…
І він зрозумів.
Все зрозумів. І ось уже у Варі не двадцять п'ять корів, а цілих сорок…
Сорок корів… Кожна — то ціла повість, кожна — у пам'яті. Та одна особливо запам'яталася…
Вітряного морозного ранку привезли на машині трьох нетелів. Двох кращих доярки одразу ж розібрали, а на третю хто не подивиться — відходить. Глянула на неї і Варя — і справді корівка незавидна, маленька, худюща, шкіра й кості. Стоїть Варя, роздумує, а Микола Лаврентійович і каже:
— Візьми ти її… Візьми… Складемо раціон, будеш годувати маленькими порціями, але часто, і виправиш. От побачиш, буде гарна корова…
Взяла.
Годувала її сім разів на добу і не тільки вдень.
Назавжди запам'яталася; глупа ніч, а вона навіть будильника не заводить, сама прокидається точно в той час, коли треба бігти годувати.
— Ну й дитина в тебе завелася… — жартувала мати.
— А що? І справді — дитина…
Тихо-тихо на колгоспному подвір'ї… Все наче скам'яніло. І замети під деревами, і самі дерева — безлисті, чорні у білому сніговому мареві, і будівлі — темні на білому тлі, — усе ніби заснуло. І в корівнику всі її «дівчата» теж сплять. Всі, крім одної, — стоїть, чекає на свою годувальницю…
Найгірша була корівка, а стала чи не найкращою.
Скільки розмов було про оту Галку. Микола Лаврентійович усім дояркам казав:
— Бачили, яка корова була?
— Та бачили…
— А чого ж вона у Савельєвої стала давати стільки молока?