Мовчать, руками розводять.
А втім, не тільки Галка добре доїлася — всі сорок… На наступний рік вирішила взяти п'ятдесят корів.
Ідуть Варя з кормачем уздовж рядів, роздають силос, а хлопець ні-ні та й погляне їй в обличчя. Нарешті озвався:
— Що це з вами, Варваро Федорівно?
— А що?
— Та очі у вас якісь нездорові. Знову — серце?
Так. Він угадав, серце боліло знову і на цей раз не на жарт. Не просто боліло. Боліло, бо знало: завтра для нього тяжкий день. Завтра вона, Варя, прощатиметься з цією корівкою, і з тією…
Вибраковка… Яке рипуче, хрипке слово. Від самої думки про ту вибраковку Варя уже сьогодні не може їсти. А завтра…
Іде Варя поміж рядів, роздає корм, а думка — про завтра. Її світ, її таємничий і прекрасний, як пісня, Живий Світ і… вибраковка,
А втім, серце у Варі болить не тільки перед останнім прощанням із коровами. Болить і так, без усякої на те причини.
Звичайно, то тільки здається, що без причини. Причин більше ніж досить: і війна, і голод під час окупації, і смерть татка, і розлучення з чоловіком, і постійне недосипання — щодня, день у день підводиться вона о третій годині ночі…
Болить серце.
Не береже вона його, правду мама каже, зовсім не береже. Не раз, було, захворіє, часом уже і на ногах ледве тримається, а все одно встає вдосвіта і прямує до своїх «дівчат»: на кого вона їх покине? Як вона може хворіти?
Іде поміж рядів, розмовляє із своїми підопічними, пестить і словом, і рукою. Туманець у корівнику із сивого став синім: у срібні морозяні віконця заглядає сонечко.
Корови мирно жують, горобець під стелею — учора залетів — цвірінькає, сонце вітає. А серце…
А серце — болить.
2
Болить серце. Прокинулася від болю — де ж це вона?
Ліжка, ліжка… Самі жінки. Та стогне, сниться, напевне, щось болюче, та уві сні з кимось розмовляє… Всі сплять. А Варю сон розбудив. Такий сон — забула, що й не вдома…
Чого лишень не сниться їй тут, у лікарні: і усміхнені кози, і квіти її дитинства, а головне, корови.
Корови, корови…
То вона їх доїть, то розбирає й чистить доїльний апарат і все показує комусь, пояснює, як треба розбирати (то не доярка, що не вміє цього робити), почистивши, починає годувати своїх «дівчат» і все розмовляє, розмовляє з ними…
Третя ніч, як Варя в лікарні, а щоночі — у кожному сні — корови, корови, корови…
Три ночі — корови. І цієї, четвертої, те ж саме, але як… Згадає, і аж під серцем холоне: приснилося — вибраковують Білку…
Варя виходить із палати і навшпиньки, застібаючи на ходу халатика, прямує до холу — все одно вже не засне. У холі не темно — місяць у широчезнім вікні. Варя вмощується у глибокому фотелі, розглядає малюнок на стіні. Малюнок великий, від підлоги до стелі — ліс, берізки. І хтозна, чи то від місячного серпанку, чи просто настрій у неї такий, але мальований на усю стіну ліс раптом здався Варі живим справжнім гаєм. Наче аж грибами запахло.
Відкинулася на спинку, заплющила очі і — одразу ж постав перед нею рідний її Безлюдівський ліс…
Безлюдівський ліс…
Сіверко, вогко і холодно. По долинах, по ярах, у тумані, крізь колючі терни продирається, бреде навпростець велика біла корова. Зовсім недавно вона втекла, відбилася від череди.
Незвичайна то була череда. Як, яким чином тварини дізнаються, що їх женуть не на пашу, що це вже їхня остання дорога,— цього Варя не знає.
Інше знає, відчуває серцем — це ще один доказ того давнього, іще дитячого: не все на світі таке просте, як оте «двічі по два». Рідний її, любий змалечку Живий Світ…
Велика біла корова бреде лісом. Сіється, мрячить листопадовий дощик. І, може, то саме від нього усі запахи стали набагато гострішими. Різні вони, неповторні, але всі віщують волю…
Біла корова поспішає, боязко, стривожено озирається: чи не женуться? Ні, наче нікого. Знову нюхає, нахиляється, жадібно, розширеними ніздрями вдихає, п'є пахощі стомленої осінньої землі — безмежно доброї і безмежно щедрої.
Тихо у лісі, краплі падають із гілочок, шурхотять під ратицями мокрі голки. І раптом корова насторожується: здалеку почулося мукання — багато корів.
Може, це вона, блукаючи нетрями, знову вибрела до тої ж таки сумної череди? Ні, голоси не тривожні. Зовсім не тривожні…
Біла корова сторожко вслухається, з заплющеними очима нюхає вітер…
Варя тільки-тільки закінчила обіднє доїння, вийшла з корівника, а з лісу — просто на неї — повільно, вайлувато іде велика біла корова.
— Білочко… Білочко…
У корови, звичайно ж, було інше ім'я (як потім виявилося, її звали Ракетою), та в жіночому голосі блукачка відчула стільки ласки, стільки тепла, що одразу ж спинилася, нашорошила вуха. Набичилася, уважно подивилася на Варю — очі в очі — і, глухо мукнувши, ступила кілька кроків.
Підійшла до Варі, дихнула просто в обличчя травами, молоком і ще чимось дивним, незбагненним, сумним і світлим…
— Білочко… Білочко…
І пішла Білочка слідом за Варею до корівника. Подоїла її Варя.
— О, та ти молодець! — зраділа, а у самої — думка: «Чия це? В жодному дворі Безлюдівки такої нема. Може, з іншої ферми?»
На другий день усе з'ясувалося: на відгодівельний пункт гнали корову.
Приблуду хотіли забрати, доправити на місце призначення, та Варя впросила, ублагала, і залишилася Білка (тепер уже Білка, а не Ракета!) у Варі. Ще й скільки молока давала. В білому духмяному озері молока, надоєного за рік, немало було і од Білочки…
Варя повертається до палати, лягає, і одразу ж солодкий, лагідний сон огортає її променистим серпанком. Сниться Білка. Наче вони стоять удвох — порятована і її рятівниця — стоять і розмовляють.
Варя до Білочки — словами, а Білка — очима. Дивиться, дивиться… А потім нахиляє величезну свою гордовиту голову і гарячим шерехуватим язиком пестить, лиже натруджену Варину долоню.
Від того дотику біль у серці починає вгамовуватися, вгасати, і, щасливо усміхаючись, Варя зітхає уві сні…
3
З лікарні повернулася ввечері, хуртовина мела — і стовпів понад шляхом майже не видно. Іще по дорозі шофер розповів: поки вона в Харкові лікувалася — упали надої. Дивна річ! Наче ж і стараються, і корми ті ж самі, а все не так. В чому суть?
— Говорити не вміють… — всміхнувся шофер.
— Як це «говорити»? — не розуміє Варя. — 3 ким говорити?
— З коровами. Вони тільки вас і слухаються… Сміх сміхом, а воно й справді так.
Перш ніж зайти додому, попросила завезти на ферму — як там її «дівчата»? Чи не забули свою господиню?
Ні, не забули…
Тепер — скоріше додому, стомилася од незвички, стільки днів пролежала. Одне бажання — спати. Спати, бо завтра рано вставати. Та тільки лягла — обступили думки, одна одну підганяють.
П'ятдесят корів у неї. Важко? Так, нелегко, та ще важче від того, що розуміє: не на повну силу працює, більше, набагато більше може…
А що, як сто?..
Подумала — і аж подих забило. Ні, де там — їх же навіть розмістити ніяк. Та й механізація тут потрібна досконаліша. Є вже доїльні установки, на яких одночасно можна доїти і по шість корів. Тандемами називаються. От коли б їй отаку…
І корівник новий потрібен… А може, варто спробувати, поговорити про це з Миколою Лаврентійовичем? Завтра обов'язково поговорить… З цією думкою і заснула.
Прокинулася від стукоту в шибку:
— Федорівно! Гей, Федорівно!
Схопилася й до вікна. Рвучко прочинила кватирку:
— Що? Що сталося?!
Крізь хуртовину насилу роздивилась обличчя підмінної доярки:
— Це ви, Олексіївно?
— Я… Лихо у нас… Зірка не може розтелитися…
Метнулася по хаті. Вдягається, а руки від хвилювання не слухаються. Добре, хоч маму й Павлика не розбудила. Запнулася сяк-так і на вулицю.
Вітер — з ніг валить, сніг заліплює очі, і — диво — де й ділися слабкість, утома, болі в серці. Тривога — усе тіло наче аж бринить од напруження, а хворості і нема, молодою, юною снагою повняться м'язи.
Спершу йшли, а потім не витримали, побігли. Ось уже і корівник, ось і двері. Рвонула, стала на порозі, а самій — дихати нічим.