…Вправні швидкі рухи і слова — короткі, точні, такі ніби спокійні. Та той, хто знає Варю, одразу ж відчує — уся вона зараз як напнута струна.
Нарешті все. Ось — теличка. І мама, і донька — житимуть.,.
Варя випростується, розправляє зболілу спину, переводить подих і тут тільки помічає, що за віконцями світає…
Вимила руки, витерла неквапно, накинула ватянку, вийшла на повітря.
Тихо. Нікого навкруги.
Хуртовина вляглася. Небо на сході ясно-фіалкове… І така свіжість в усьому: і в повітрі, і в барвах, і в усьому тілі її, в кожній жилочці так і бринить ота свіжість.
Співати хочеться…
Нахилилася, хотіла зліпити сніжку, та сніг сухий, морозяний, тільки руки обпекла. Притулила мокрі долоні до розпалених щік, заплющилася од насолоди і, несподівано для самої себе, тихенько — ледь чутно — почала:
Ой видно село,
Широке село…
— О, вилікували людину!
— Хто це? Ой… Микола Лаврентійович!
— Співай, співай! То ж добре, коли з піснею день починають.
— Та я… — і зовсім знітилася.
Зоотехнік почав розпитувати про здоров'я, про харківські новини. Варя відповідала. Перегон знову про щось розпитував, і раптом Варя подумала: а чого б ото їй зараз — саме зараз — не поговорити про свій задум? Чого тут вагатися? Треба зважуватись… І — зважилась.
— Миколо Лаврентійовичу, є у мене до вас серйозна розмова. Не знаю, з чого й почати…
— А ти — з початку. Давай, починай.
І Варя почала.
Спершу хвилюючись, а потім усе спокійніше і спокійніше виклала всі свої міркування про необхідність будувати новий корівник, про механізацію, про свою мрію узяти групу в сто корів.
Перегон слухав уважно, інколи перепитував, повторював окремі Варині слова, немовби зважував їх чи пробував на міцність. Варя насторожилася: невже буде проти?
Закінчила і, знов дуже хвилюючись, чекала, що ж скаже її співбесідник. Микола Лаврентійович відповів тихо, задумливо:
— Будем старатися… Гадаю — все буде як слід…
ПІСНЯ ВОСЬМА
1
Варя робить останній крок, ось вона вже біля трибуни, а просто перед нею величезний зал…
От і все. От і настала мить, до якої готувалися стільки днів. Зараз вона, звичайна жінка, доярка, говоритиме, а слухатимуть її сотні і сотні — вся обласна партійна конференція…
Всяке у житті бувало, і під кулями бігала, і все одно серце не заходилося, а зараз…
Не тільки те страшно, що так багато людей буде її слухати, найбільше тривожить: чи зможе вона, чи зуміє розповісти про все, що вони у своєму колгоспі роблять, що замислили зробити і, головне, що їм заважає.
Не день і не два і партбюро колгоспу, і правління думали й радилися. І самі радилися, і Варі радили. Гуртом допомагали делегатці підготуватись до виступу. Все наче зважили, усе ніби обміркували. Варя, занотувавши їхні побажання, ще раз і ще раз перечитавши свій виступ, відчула: тепер усе наче доладу, і нарешті заспокоїлася. І їхала спокійно, і до неосяжного цього залу увійшла спокійно, та як почула, що називають її прізвище, у грудях знов похололо.
— Слово має оператор машинного доїння Савельєва Варвара Федорівна.
Стоїть на трибуні, розкладає тремтячими пальцями аркушики, зал затихає, мовкне, а в неї наче і голосу нема.
Ну як тут почати… Де взяти сили…
І раптом так ясно уявилось: наче не в залі вона, не на високій трибуні, а в себе на звичайних партійних зборах. Навіть подумалося: це ж і є партійні збори — збори комуністів усієї області. І розмова тут піде така ж проста і задушевна, така ж конкретна і ділова — про життя, про роботу.
Про життя, про роботу і почала. Люди працюють, люди хочуть ще краще працювати. А для цього потрібна механізація і механізація. А от у них… От вона б узяла сто корів, та чи можна їх розмістити в старому, переробленому з конюшні корівнику, тісному і для п'ятдесяти. Потрібні нові, сучасні доїльні установки, потрібен високий рівень механізації. Треба, щоб і колгоспникові працювалося, як робітникові на сучасному заводі. Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.
Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схвильовано слухав її величезний зал.
Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо… І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.
На другий день конференція одностайно прийняла резолюцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли конкретні Варині пропозиції.
Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:
— Чула? Ну, тепер діло піде.
— Як піде?
— Буде у нас і новий корівник, і нова доїльна установка!
Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на партійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславлених робітників, колгоспників, митців, учених…
Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник… Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні добути — нема фондів.
— …Савельєву Варвару Федорівну!
Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй дають слово?
В залі було шумно, головуючий попросив повторити прізвище, і Варя знову почула:
— Оператора машинного доїння колгоспу «Перемога» Харківського сільського району Варвару Федорівну Савельєву!..
— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:
— В делегати тебе висувають.
Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні урни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.
Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.
На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів… Заводські околиці…
Села, ліси, лани…
А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині…
Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!
Так, вона… І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її «дівчат». Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.
Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:
— Савельєва Варвара Федорівна…
Додому верталися колгоспною легковичкою. Так хотілося спинити машину і йти, йти навпростець рідним степом…
2
Голова — як у воду дивився: у всіх навколишніх колгоспах і в їхньому справді почалися великі зміни. Вирішили таки будувати новий корівник на сто корів. Обком партії зобов'язав шефів, і ті вже завозять матеріали, розплановують, риють канавки для фундаменту.
Варя — радіє, а Микола Лаврентійович, навпаки, невеселий: проект неправильно складений, тісно буде в такому приміщенні, хоч би на метр треба розширити.
— Хіба це так складно? — дивується Варя. — Ну й хай розширюють.
— Ой, складно. Та ще й як складно…
Будівельники й слухати не хотіли про той зайвий метр: у них — план, кошторис, все це вже скрізь затверджено, підписано, проштемпельовано — про що може бути мова?
Що ж діяти? Здатися, погодитися з таким проектом — це значить витратити величезні кошти, а умов для механізованого роздавання кормів знов не буде. Подумали-подумали Варя й Микола Лаврентійович, поговорили з головою, і всі разом вирішили: треба їхати в Харків, воювати за отой метр.
…Нескінченний червоний килимок на білих мармурових сходах. Можна б і ліфтом, та Варя завжди йде пішки, на який би поверх треба — тільки пішки. Це особливий будинок… Просторий, світлий, сонячний; фасад його виходить на майдан Дзержинського. Уже своїм зовнішнім виглядом завжди настроює на високий лад. А височенний вестибюль, високі склепіння коридорів, — зайдеш у цей будинок, і здається: все дрібне, каламутне, все дріб'язкове, несуттєве й зайве назавжди залишилося там, на вулиці, за порогом.