Дивне, щось з дитинства знайоме завжди бентежить Варю, коли йде коридорами обкому, заходить до кабінетів. Що це за почуття? З яким іншим схоже? І чому воно знане змалечку!
Подумала про все це і головою похитала: і приходить же отаке на думку! Тут треба все добре обміркувати, поговорити так, щоб помогли, щоб дозволили збільшити корівник на отой клятий метр, про діло треба їй думати, а вона — про дитинство, про почуття…
З цими думками Варя неспішно роздягається, здає у гардероб пальто і ще раз перевіряє у своїй теці: чи папери всі на місці. Наче все взяла. Головне — ось він, план її майбутньої ферми. Оце креслення зараз — найголовніше.
Піднімається сходами — і тривога на серці, і радість. І знов оте дивне відчуття: радість оцю — саме оцю — знала і змалку. Що це значить — адже змалку вона тут не була ні разу…
Все, що було далі, Варя не раз потім згадувала. Дивно: нічого ж наче особливого не сталося, не вперше їй розмовляти із секретарем обкому. Та й розмова ж наче суто ділова, і все ж таки було в їхній бесіді щось таке, що запам'яталося. Немов душа торкнулася душі.
Секретар — немолодий уже чоловік з уважними, дуже втомленими очима — спершу детально розпитав про колгосп, про ферму, про Варину роботу. Вислухав нарікання на проект і, відсунувши набік всі папери, попросив показати креслення. Варя подала.
Довго роздивлявся, думав, знов розпитував, уточнював окремі деталі, потім узяв червоного олівця і написав збоку: «Прошу збільшити на один метр». Підписався, поставив дату.
Подав Варі креслення, подивився їй в очі і раптом тепло і трохи сумно усміхнувся:
— Важко?
Варя тільки мовчки кивнула.
— І мені важко… — відкинувся на спинку крісла, замислився.
А потім устав — встала і Варя — вийшов з-за столу, рішуче простягнув руку:
— Бувай. А що важко, то — нічого. Подужаємо. Подужаємо? Еге ж?
Варя хотіла сказати так багато, стільки у неї було такого, що оце б зараз — саме зараз! — мудрій оцій і дуже добрій людині взяти б і як у дитинстві розповісти все-все, до останнього слова… Але ж — он скільки там у приймальні чекають, і очі… Очі у секретаря такі стомлені… І Варя знову тільки кивнула.
— От бачиш, і ти так думаєш… Обов'язково подужаємо! Адже ми з тобою хто? Я виріс у цеху. А твоя ферма теж буде, як цех. Ми з тобою — робітничий клас. А робітничий клас, що б там не було, все одно завжди перемагав…
Сходинки, сходинки… Світлий червоний килим…
Світла тиша вестибюля…
Варя вдягається, виходить на вулицю — тепер уже ніщо не заважає їй усією душею, всіма тривогами і скорботами погрітися в отому сіянні, що ніби засвічується в ній у цьому будинку.
Що ж це за почуття? Щось воно їй нагадує… Щось давнє-давнє, перше-найперше…
Йде задумана, заслухана в себе…
І раптом аж спиняється вражена: ну звичайно ж! Ну точно ж! От звідки оце сіяння… Точнісінько таке світло, таке щасливе і тривожне тепло виповнювало усю душу, всю істоту, коли вона, Варя, зовсім іще маленькою розмовляла з батьком…
3
Підійшла до книжкової полиці — ось вони, три сині томики, стенографічний звіт партійного з'їзду. Вчора в Харкові купила, а ще й не роздивилася як слід. Взяти б от зараз і почати з першої сторінки першого тому… Глянула на годинник — ні, хоч і рано ще йти, але такі книжки треба читати особливо — повільно, вдумуючись у кожне слово, і, головне, тільки тоді, коли весь ти, уся твоя увага настроєні тільки на цю книжку. А у Варі сьогодні… Аж дух забиває, як подумає, що її сьогодні чекає…
Вперше в їхньому колгоспі, вперше в районі, вперше в області одна доярка доїтиме сто корів, і доярка оця — вона, Варвара Федорівна Савельєва…
Шерехатою, розтрісканою долонькою погладила сині палітурки. Ну, нічого,— заспокоїла себе,— сьогодні ж увечері прийде, впорається, ляже — всі вже заснуть, а вона читатиме і читатиме. Не просто читатиме — згадуватиме все, що бачила, чула, все, що усім серцем увібрала там, у Москві, на партійному з'їзді.
Взяла годинника, завела. Заводячи, подивилася на свої руки: цікаво, хто ж це їй недавно сказав, що такі пальці, як у неї, у доярок не бувають, надто, мовляв, тонкі та довгі, піаністка і квит.
А… То у Чугуєві… Побувала вона там на фермах, подивилася, потім виступала, а хтось із залу й сказонув.
Варі смішно: що це вони, змовилися, чи що? В Чугуєві — піаністкою назвали, а торік кореспондент порівняв з балериною: ви, каже, стрункі і вродливі, як артистка балету. Щось у вас, каже, таке… Зовсім не селянське…
А от оце вже і не смішно. Бач, «не селянське»… Що він знає про сучасне село?
Поставила годинника на стіл, почала вдягатися.
На вулиці тихо і темно — перед світанком завжди наче темнішає. І зорі стають яскравішими. Півні кричать… От-от сіріти почне.
«Балерина», «піаністка»… Так, Варя любить і балет, і музику, і живопис, і гарну книжку. Все це — прекрасно. Але прекрасне не тільки в мистецтві.
Ось вона, її красуня, її ферма. Мов той палац. Висока, довга, з віконець світло так і б'є. Гарно! Дивилася б отак і дивилася.
Стривай, а хто ж це там біля воріт так рано? Невже голова?
Микола Данилович теж помітив її, пішов назустріч:
— Здорова була, імениннице! Із святом тебе! Аж розсердилася:
— Чи не рано починаємо святкувати?
Поручкалися. Голова уважно поглянув:
— Ну ти — того… Ти дуже не переживай. Усе буде гаразд.
Постояли, мовчки оглядаючи будівлю. Не змовляючись, ступили на стежку, що бігла навкруг корівника.
— Розумієш, Варю, — нарешті озвався Юшков, — свято там чи не свято, тобі видніше. Та одне — зрозумій: не часто у житті людини бувають такі дні, як оце зараз у тебе. Був і у мене такий день…
Знову помовчали.
— На війні? — тихо запитала Варя. І ще тихіше попросила: — Розкажіть…
Вони йшли повільно, дуже повільно. І повільно, тихо, мало не пошепки оповідав Микола Данилович.
Було це на Дніпрі, на Букринському плацдармі… Що було? А день був такий, все на грані: або—або.
Він — заряджаючий на батареї. І йому наказали: «Картеччю. Ставити на нуль». А «на нуль» — це значить: вилетить снаряд із ствола, пролетить метрів двадцять і розривається…
Чому так наказали? А тому, що від нашої позиції до ворожої якраз і було метрів двадцять п'ять.
Ну вже й день був… Усе вони витримали, все змогли… Відстояли плацдарм. Хто вижив, хто впав — нікого не забули потім. Йому, сержанту, — медаль «За відвагу», командирові — посмертно — зірку Героя…
Де тільки не проходили з боями, з яких тільки річок не черпали воду…
І ще один день запам'ятався. Сержант Юшков — такий собі звичайний хлопчина з Бабаїв, що під Харковом, — підійшов до гітлерівського рейхстагу, підняв з землі гарячий іще осколок і на чорному обпаленому камені навіки викарбував: «Хай живе Перемога!»
— Отака була, Варю, наша перемога. Нелегка, дуже нелегка… А тепер, бач, колгосп «Перемога»… А що? Все правильно! Перемогли на фронті, переможемо й тут! Запам'ятай оцей рік. Дивись, на даху викладено шифером: «1 9 6 2». Запам'ятай… Цей рік — твій рік…
Світало. Сонце вставало величезне й червоне — урочисте і тривожне… Майже одночасно приїхали секретар парторганізації, зоотехнік, районний ветеринар. Юшкова одразу ж кудись покликали, і Варя — укотре? — пішла подивитися, чи усе готове в доїльному залі.
Так, це був і справді зал…
Високий. Угорі, на стелі, — лампи денного світла. Трохи нижче — прозорі, сяючі трубки: по них, саме по них струменітиме молоко. Ще нижче двома строгими рядами — праворуч і ліворуч — станки для корів. Між рядами — бетонована траншея. Обабіч її на дерев'яних бортах — апарати. Пульсатори, доїльні стакани, шланги, шланги…
Усе оце, вся установка, — оце і є той «Тандем», що про нього стільки вже чула.
Пройшла траншею, піднялася бетонованими східцями, спинилася: цех… Справжній цех… Цех і квит!