Цех? Але ж хіба цех, то тільки машини? Є такий вислів «організація праці»… Так от, як у її, у Вариному, цеху із тією організацією? Непросто все це, дуже і дуже непросто…
— Ну що, будемо починати? — це знову Юшков.
— Будемо. Я готова. І почали.
Почали з того, що Микола Данилович узяв звичайну, як він сам висловився, «архаїчну» мотузку, налигав Горобину (таке прізвисько мала дебела чорно-ряба корова) і обережненько, лагідно умовляючи, повів-потягнув її до дверей доїльного залу. Горобина опиналася, намагалася брикнути, та потім наче прислухалася до умовлянь, піддалася, обережно зайшла до станка, недовірливо понюхала комбікорм, що його Варя щедро — мало не повну цеберку — сипнула до кормушки.
— Лапочко, лапочко… Ну чого ти…— ласкаво примовляла, масажуючи вим'я.
Горобина повернула голову, напружилася вся і раптом ратицею вдарила Варю по руці.
Аж зігнулась од болю, аж сльози виступили. А втім, не від самого болю — іще і від жалощів: ну як можна спокійно дивитися в оці просто-таки божевільні від жаху Горобинині очі…
— Ну чого ти… Чого дзигаєшся? Злякалась? Дурненька ти моя.
А Горобина таки і справді не на жарт злякалася. Вуха нашорошені, вслухається в пульсуючий чмокіт і стукіт — шум працюючого тандему, тремтить вся… І раптом — як кинеться, як стрибне! Мить — і вона уже в траншеї. Як Варя встигла відскочити, і сама досі не розуміє.
Ледве витягли пошкрябану, смертельно перелякану Горобину, як інша, Берізка, знов так боляче вдарила по руці, що Варя аж застогнала. Рука одразу потемніла, спухла.
Корови ревли, опиралися, а коли їх затягли-таки до станків, брикалися, не давались доїтися. Уже у Варі не руки — суцільні синці, уже й серце розболілося, та все ж таки видоїла всі сто.
Подруги дивувалися: як це вона, з такими руками? А Варя була така стомлена, що уже і дивуватися не мала сили. Прийшла додому, сіла за стіл, а ложку і не вдержить. Поклала — яка вже там їжа, пора спати. Спати, спати і спати.
Спати?
Все ж таки не втрималася, знову підійшла до книжкової полиці і спухлими, тяжко знівеченими пальцями обережно, лагідно торкнулася синіх обкладинок…
Наступного дня було ще важче. Руки — пальці — суцільні болячки. А по тих синцях — нові і нові удари.
Боляче було Варі, дуже боляче і все ж таки незрівнянно сильніше од рук боліло серце. Тяжко вболівала: а що, як не подужає, а що, як не справиться. Боляче було про це навіть думати. І все ж таки був іще біль третій, нестерпно було дивитися, як бояться, як тремтять корови і як від жаху того меркне, тьмянішає у прекрасних коров'ячих очах рідне з дитинства Живе Сяйво…
Ні, Варя не просто розуміла необхідність машинізації сільської праці, — машини оці були їй любі не менше аніж Живий Світ. І — більше: Варя усвідомлювала, що машини на селі — це і є той, омріяний татком, час, коли всі сільські трудівники стануть робітниками…
Так, все це — буде. Все це обов'язково збудеться.
А поки що Варі просто нема вже сили.
Після вранішнього доїння вийшла з корівника, стала, зіперлася на одвірок. Підійшов голова, а вона й не почула. Взяв її під руку, кілька кроків пройшли мовчки, а потім і каже:
— Я все, Варю, розумію. Сам такий затятий. Але ж усьому є межа. Завтра паняй на Харків, полежиш у лікарні, підлікуєшся, відпочинеш…
Аж руку вирвала:
— Та як ви можете?!
— Ну що ж… — знову поглянув на неї, розвів руками.
Голова пішов, а Варя ніяк заспокоїтись не може. Іде додому, а думки — про одне: легко йому говорити! Та поки Варя лежатиме у лікарні, корови відвикнуть від тандема і все доведеться починати спочатку.
Спочатку… А чи є у неї уже цей початок?
Так, це правда, вона перша взяла групу в сто корів. Вона вже їх доїть. Але — як… План у неї триста тонн. Чи зможе вона його виконати? А що, як не зможе?
Ось її подвір'я, її хвіртка. Взялася за клямку і стоїть: так чогось не хочеться йти додому. Поговорити б з кимось. Був би зараз живий батько…
Постояла-постояла і вирішила піти провідати тітку Горпину, давно вже в неї не була.
Старенька жила в центрі, на Зміївському шляху, вікна дивилися якраз на трасу.
Іде Варя, похнюпилася: наобіцяти, наговорити сім кіп гречаної вовни, це — просто. А от спробуй виконай свою обіцянку.
Триста тонн.
Тітки вдома не застала, і від цього зробилося іще смутніше. Вийшла на шлях — день сонячний, вітряний, дерева над дорогою так шумлять, що заплющиш очі — і вже здається: то не дерево, то бурхливий потік кипить, плюскоче хвилями…
Любила Варя у дитинстві стати під деревом, заплющитися і отак, як зараз, слухати, слухати…
Триста тонн…
А корови — майже ніяких змін — бояться тандема і квит. Коли вони звикнуть?..
Триста… Чи справиться? Чи зможе вона?
Варя розплющує очі, дивиться на дерево — на крону, на стовбур. Тополя…
Тополя!
Леле! Головою струснула, очі протерла. Та це ж!.. Так це ж та — її, Варина, тополя! Комунівська, комунарська…
На крутому узвозі, перед самою вершиною свого життя згадала Варя свою клятву, клятву бути гідною подвигу комунарів. Впізнала свою подругу — бач, як виросла. Висока-висока…
Стоїть Варя, дивиться, а на думці все одне й одне.
Триста тонн.
І раптом аж злість узяла: та як же вона могла сумніватися? Як це вона ще роздумує: «зможу» — «не зможу». Комунари — роздумували? Ото ж то й воно!
Пізно увечері, тяжко стомлена, але просвітліла душею, Варя, помившись, застелила стіл чистою скатертиною — старою, ще тою, що дівчиною сама вишивала… — зняла з полиці три заповітні томики і довго сиділа, читала, згадувала і думала, думала…
В кінці третього тому знайшла список делегатів з ухвальним голосом — великий, майже на двісті сторінок. Відомі, уславлені на весь світ імена — полководці, державні діячі, митці, вчені… На одній із сторінок прочитала: «ГАГАРІН Юрій Олексійович. Парторганізація — Московська, міська. Посада, професія — льотчик-космонавт».
А далі, в тому ж списку:
«САВЕЛЬЄВА Варвара Федорівна. Парторганізація — Харківська. Професія — доярка колгоспу «Перемога» Харківського району…»
Доярка і космонавт…
Комуністи…
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
1
Минуло три роки. Багато подій відбулося за цей час. Колгосп їхній став радгоспом. Микола Данилович уже не голова, а директор. Запроваджено і зовсім нові, досі ще не знані посади.
Свіжого листопадового ранку ввічлива молода жінка завітала на Варину ферму. Відрекомендувалася:
— Інженер по труду й зарплаті. Маю завдання провести хронометраж.
— Для чого?
— Досвід передовиків треба вивчати і пропагувати. Попросила маленький стільчик, вмостила його просто на бетонованій сходинці. «Тут,— каже,— зручніше: і корів, і траншею видно» — присіла, розгорнула блокнота.
Варя спершу з цікавістю поглядала на гостю, та потім захопилася роботою й забула про неї, а тій цього й треба: кожен крок доярки, кожен її рух — все це тепер немов на екрані…
Гостя дивиться, а про блокнот і забула. Рухи доярчиних рук просто-таки вражають граничною точністю, швидкістю, особливою граціозністю, справжнім артистизмом. Інженерша зітхає та усміхається.
Усміхається і одразу ж смутніє. Саме в цю мить Варя і поглянула на неї:
— Щось наче ви засумували?
— Та от… Не виконую своє завдання, нічого не записую…
— А чого ж це ви?
— Та… — і знову засміялася. — Хіба встигнеш за вами! Тепер уже засміялася й Варя.
— Оце лихо! Доведеться мені для вас працювати повільніше!
Розговорилися. Варя розповідала про роботу, а руки її ні на мить не спинялися — все чаклували, продовжували жити у тому ж нестримному і чіткому, у тому ж дивному, просто-таки музичному ритмі…
Інженерша давно вже поклала блокнота й олівця і захопленими, зачудованими очима дивилася, дивилася… «Швидкі і невтомні… Вродливі і вишукані…» — так, здається, писали в газеті про руки цієї людини?
— Варваро Федорівно… — і знітилася, замовкла.