Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.
Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя зливала молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.
В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихователька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвінкі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.
Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чула: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті…
Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.
Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збочуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замінить її?
З цими думками і підсаджувала па високі автобусні сходинки майбутніх інженерів майбутніх ферм…
Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй виступати у школі.
Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити… Домовилися, що поговорять увечері.
Емма… Емма Михайлівна Рибка.
Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку сидіння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і людина і доярка хороша…
Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.
У залі — повно. Дев'яті класи, десяті… Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.
Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.
Зараз, зараз вона почне… І раптом так схотілося вийти з-за трибуни, підійти до краю сцени і просто спитати: «Хто хоче піти працювати на ферму? Хто хоче — підніміть руки…»
А що, як справді спитати?
Мало, дуже мало молоді у радгоспі…
Розповідала Варя довго, слухали її уважно, багато задавали питань. На всі ті питання Варя відповідала, а свого — свого гіркого, наболілого питання — так і не задала…
А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вариному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.
ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ
Ось він і настав, день свята.
Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.
Аж золоті зайчики забігали по стінах… Онука аж рученятами сплеснула:
— Ой-ой-йой!
Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:
— Яка ти у мене гарна, доню…
Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.
Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зірвала календарного листочка з такою ж цифрою…
— Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома… Такий день…
— Я ненадовго, мамо…
Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко накинула:
— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.
На вулиці сонячно, навіть погода святкова.
Сяє, голубіє ліс… Піти? А що? Сьогодні її свято…
Ні, спершу до Демидова. Обіцяла…
Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заасфальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — гаражі. Заможно люди живуть…
Технікум будується, клуб на п'ятсот місць… А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.
Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького…
А ось і контора їхнього радгоспу.
У кабінеті директора побачила худенького жвавого дідуся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.
Іван Володимирович Вент.
Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з небагатьох комунарів, що дожили до наших днів…
Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі…
Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.
Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сідає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В радгоспі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної копійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні…
Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти…
І ось Варя знову в лісі.
Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чиста. Голубіша од неба…
Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.
Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка… В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди…
Рідне її лісове озерце…
Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться…
Варя дивиться, дивиться… І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі… Жовтий портфелик…
Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудовано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся республіка…
Чи тільки республіка?
Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці… Двадцять шостий з'їзд… Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду…
Навкруг урочисті обличчя… І — тиша… Усе наче застигло, усе —- в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, почнеться щось неймовірно величне і прекрасне.
І воно почалося.
Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народився перший звук «Інтернаціоналу»…
І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засніжена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.
Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вовків… Один?! Самотній?!
Вста-вай, проклятьем заклейменный,
Весь мир голодных и рабов!..
В залі співали всі.
Чуєш, сурми заграли?! –
співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левицький серед них, і Підкопай, і Таксвейлер…
І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько…
Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо… Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо… Отак, як зараз…
Варвара Федорівна слухає: шумить ліс… і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:
Ой видно село,
Широке село…
Батькова пісня… Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голосу не почує. Остання пісня…
Остання?!
Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — житиме у ній таткова пісня, татків голос…
Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.
Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду…
[1] Комнезам у Безлюдівці почав свою діяльність 1920 року.
[2] Ваньками у ті часи називали у Харкові візників.