Лісове озеро – Юрій Герасименко

Кожну корову, видоївши, Варя ще й перевіряє, додоює руками.

Нарешті — ось вона — остання корова. Поки Варя зливала молоко в бідони, дітлахи кудись зникли, вона ще навіть подумала: невже поїхали, не попрощавшись, та дуже скоро все з'ясувалося. Гості вирішили дати концерт.

В корівнику, у широкому проході вишикувалися, вихователька, як заправський диригент, змахнула руками, і дзвінкі чисті голосочки високо-високо вивели пісню.

Пісня була, мабуть, нова, принаймні Варя її ніколи не чула: про ту дорогу, яку кожен обирає для себе раз у житті…

Діти співали ще і ще, декламували вірші. Чисто-чисто дзвеніли їхні голоси. А Варі раптом стало сумно.

Вона собі обрала дорогу. І обрала, і йде, нікуди не збочуючи, не рік, і не десять — усе життя. Але хто, хто замінить її?

З цими думками і підсаджувала па високі автобусні сходинки майбутніх інженерів майбутніх ферм…

Провела гостей, забігла додому, нашвидку упоралася по хаті, па подвір'ї і знову почала збиратися — сьогодні їй виступати у школі.

Не встигла й одягтися, а з вулиці уже сигналить машина — директор прислав: школа далеко, аж на Удянці. Задзвонив телефон: Емма, доярка з їхнього ж радгоспу. Так, каже, хочеться по душах поговорити… Домовилися, що поговорять увечері.

Емма… Емма Михайлівна Рибка.

Машина мчить і мчить. Варя відкинулася на спинку сидіння, думає про подругу. Почала Емма пізніше од Варі, вчилася у неї, зараз доїть сто шістдесят корів. У змаганні, бувало, випереджала, та під кінець року все одно завжди перемагала Варя. Емму Варя поважає — гарна вона і людина і доярка хороша…

Аж ось і школа. Попросила водія зачекати: після виступу треба не запізнитися на вечірнє доїння.

У залі — повно. Дев'яті класи, десяті… Варя вийшла до трибуни, уважно оглянула аудиторію.

Зараз вона їм розповідатиме про свій шлях, про древнє своє й почесне ремесло.

Зараз, зараз вона почне… І раптом так схотілося вийти з-за трибуни, підійти до краю сцени і просто спитати: «Хто хоче піти працювати на ферму? Хто хоче — підніміть руки…»

А що, як справді спитати?

Мало, дуже мало молоді у радгоспі…

Розповідала Варя довго, слухали її уважно, багато задавали питань. На всі ті питання Варя відповідала, а свого — свого гіркого, наболілого питання — так і не задала…

А ввечері, повернувшись додому після доїння, ще довго сиділа над своїми записами. Довго ще горів вогник у Вариному вікні. Останнім на усьому кутку він погасне.

ПІСНЯ НЕ ОСТАННЯ

Ось він і настав, день свята.

Повернулася після вранішнього доїння, скинула робочий одяг, урочисто, неквапно дістала з гардероба празникового жакета з усіма нагородами.

Аж золоті зайчики забігали по стінах… Онука аж рученятами сплеснула:

— Ой-ой-йой!

Син з невісткою були вже на роботі. Мати насилу-насилу підвелася, глянула — і наче сонечком освітилося її обличчя:

— Яка ти у мене гарна, доню…

Варя підійшла до календаря, неквапно зірвала листочок, сіла при вікні.

Не рік і не два — тридцять три роки тому, березневого ранку, вперше в житті збираючись на роботу в колгосп, зірвала календарного листочка з такою ж цифрою…

— Варю, — це знову матуся. — Ти б хоч сьогодні побула вдома… Такий день…

— Я ненадовго, мамо…

Встала, напнула святкову хусточку, осіннє пальтечко накинула:

— Я, мамо, ще з тобою побуду. Після другого доїння аж до вечора будемо удвох святкувати.

На вулиці сонячно, навіть погода святкова.

Сяє, голубіє ліс… Піти? А що? Сьогодні її свято…

Ні, спершу до Демидова. Обіцяла…

Вийшла на головну вулицю — широка вона тепер, заасфальтована. Росте селище. Будиночки — один від одного кращий. Над кожним — телевізійна антена. У дворах — гаражі. Заможно люди живуть…

Технікум будується, клуб на п'ятсот місць… А поки що діє старий, маленький. І школа біля нього — аж у кількох будиночках. Недовго вже так буде — у цьому році почнеться будівництво нової школи.

Вулиця Івана Підкопая, далі — Романа Левицького…

А ось і контора їхнього радгоспу.

У кабінеті директора побачила худенького жвавого дідуся — стоїть біля столу, папери якісь подає Демидову.

Іван Володимирович Вент.

Це про нього розповідав директор школи на уроці іще тоді, до війни. Він колишній боєць Першої Кінної, один з небагатьох комунарів, що дожили до наших днів…

Варя мимоволі замилувалася старим. Скільки це йому? Скоро вісімдесятиріччя святкуватиме, а на вигляд — років шістдесят, не більше. Сухенький, рухливий, в очах стільки доброзичливості, людяності, так і сяють ті очі…

Нарешті Демидов звільнився. Зібравши підписані папери, Іван Володимирович вийшов з кабінету.

Микола Васильович виходить з-за письмового столу, сідає поруч із Варею. Варя знає, про що буде розмова. В радгоспі їхньому побудована державна зрошувальна система вартістю в шість мільйонів, самої техніки радгосп отримав на шістсот тисяч. На освоєння ж усього цього — жодної копійки. А освоєння — це значить будівництво гуртожитку, лазні, майстерні…

Гуртожиток особливо потрібний, головна біда їхня — мало людей. А буде житло — будуть і люди. Про все це і йшлося в їхній розмові з директором. А ще про те, що настала пора діяти…

І ось Варя знову в лісі.

Снігу — наче і не було. Озерце — повне. Вода чиста-чиста. Голубіша од неба…

Варя сідає на бережку, схиляється, дивиться на себе.

Ось вона яка, мати дорослого сина. Ось вона яка… В чистому свічаді лісового озерця і її обличчя, і нагороди…

Рідне її лісове озерце…

Варя дістає хусточку: чи то голубінь засліплює, чи запаморочливий лісовий вітерець тому виною, та в очах туманиться…

Варя дивиться, дивиться… І непомітно, як це і завжди бува, напливає, починається диво. У живому трепетному дзеркалі з'являється дитяче обличчя. Бант у косі… Жовтий портфелик…

Нікому ще не відома безлюдівська школярка Варя зачудовано вдивляється у Варвару Федорівну, яку знає вся республіка…

Чи тільки республіка?

Ось він — величезний зал у Кремлівському Палаці… Двадцять шостий з'їзд… Дівчинка Варя дивиться на Варвару Федорівну, на делегатку з'їзду…

Навкруг урочисті обличчя… І — тиша… Усе наче застигло, усе —- в чеканні, от-от, мить, секунда і — станеться, почнеться щось неймовірно величне і прекрасне.

І воно почалося.

Десь іздалеку, наче із вікової глибини, зринув, народився перший звук «Інтернаціоналу»…

І чомусь,— сама не знала чому,— згадалося: біла, засніжена безлюдівська вулиця — ведуть німецькі жандарми німецького комуніста Гейнца Таксвейлера. Смерть чекає на нього.

Хто заступиться?! Один він, самотній серед зграї вовків… Один?! Самотній?!

Вста-вай, проклятьем заклейменный,

Весь мир голодных и рабов!..

В залі співали всі.

Чуєш, сурми заграли?! –

співала Варвара Федорівна. Заграли! Та ще й як заграли! Б'ють, б'ють радянські гармати по гітлерівському рейхстагу! Загиблі воскресають, встають у лави атакуючих — Левицький серед них, і Підкопай, і Таксвейлер…

І здається Варі, що тут, на з'їзді, поруч із нею — ось він, навіть плечем торкається її плеча — батько…

Він завжди з нею. А тут, на з'їзді, особливо… Про татка там, у Москві, думала і увечері, і вночі. І приснився він: ідуть у лісі удвох. В лісі так тихо… Отак, як зараз…

Варвара Федорівна слухає: шумить ліс… і в глибокому тому, співучому шумі вчувається давнє, ледь чутне:

Ой видно село,

Широке село…

Батькова пісня… Саме її, оцю пісню, востаннє почула від татка в останній рік його життя. Більше вже його голосу не почує. Остання пісня…

Остання?!

Все Варине єство бунтує проти цього огидного слова. Пісня, як і Живий Світ,— це назавжди! Поки жива — житиме у ній таткова пісня, татків голос…

Тихі, чисті хмарки плинуть над лісовим озерцем.

Тиха, заслухана в себе, дивиться Варя у вічну воду…


[1] Комнезам у Безлюдівці почав свою діяльність 1920 року.

[2] Ваньками у ті часи називали у Харкові візників.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: