Сховала до свого кошика Варин оклуночок, сіла на придорожній моріжок і дівчині жестом наказала зробити те ж саме. Варя вмостилася поряд.
— Давай руку.
Довго й уважно роздивлялася дитячу, стулену човником долоньку, підносила до очей, промацувала пальцями. Дивні вони були, оті пальці, тонкі, довгі, із сяючими, ніби аж сонячними перснями, і просто-таки неймовірно гнучкі. Ну зовсім наче без кісток, гумові й квит! Та ще й м'якесенькі, ніжні-ніжні, немов оксамитові. Жодного мозоля…
Руки ворожки…
Зовсім не такі, як у мами. Вони, ці руки, зроду, мабуть, не працювали. Руки, які вміють тільки одне — творити диво…
Руки — диво…
2
— Хороша дівчинко… — неголосно заговорила молодиця. — Дуже хороша… Так, я не помилилася — саме сьогодні станеться з тобою таке, чого ти і не чекаєш…
Варя аж подих затаїла, але розпитати так і не насмілювалась. Якусь хвилину і ворожка, і дівчина сиділи мовчки.
Нарешті ворожка випустила Варину руку і тихо проказала:
— Як гнатимеш увечері додому, то отут… Отут, де ми зараз з тобою сидимо, побачиш… гроші… Скільки? — подумала і сама собі впевнено відповіла: — Десять рублів… О! Десять! Але ти цих грошей не бери, ти їх мини. І руками, гляди, не торкайся. Гляди! От коли витримаєш, не візьмеш, і як будеш уже до села підходити, то отам… аж он за тополею навпроти тієї чорної брили… просто посеред шляху побачиш…
І знову замовкла, немов до чогось прислухаючись. Мовчала вона досить довго.
— Що побачу? Що там буде? — нарешті не витримала дівчинка.
— Все… — Ворожка повільно підняла свої чорні відьомські очі. Було в них щось таке — глянеш і вже несила віднести погляд. Дивиться дівчина, дивиться, і здається їй — летить, падає у сяючу чорноту. — Все буде!.. Всім… і тобі, і мамі твоїй, і таткові. Все… І на все життя! До смерті горя не знатимете… Іди, дівчинко, йди. І роби все, як я сказала. Іди і не оглядайся.
Пішла Варя. Торбинки уже нема, і кози — ну геть-чисто усе розуміють — не смикають за мотузки, ідуть повільно і аж в очі заглядають: чого це їхня господиня така стурбована…
А дівчина й справді схвилювалася не на жарт.
На сонечко набігла хмарка, все навкруги притихло, немов причаїлося. Навіть вивільги в осокоровому гіллі замовкли. Тиха, немов оглушена, добрела Варя до глинища, сіла на сухому гарячому горбочку, а потім і прилягла.
Невже правда? Невже збудеться усе, що нагадала ворожка?
І знову перед очима дивні оті руки, випещені — жодного мозолика — ніжні і владні. А що як…
А що, як то руки справжньої чарівниці? Доброї чарівниці…
Розумом усе усвідомлювала: не може такого бути, а серцем — ні… Серцю так хотілося дива. Справжнього дива…
Пливуть, плинуть хмарки. Тихо так, що чути, як кози скубуть бур'ян та далеко десь, мабуть аж за Онищенковим яром, ледь чутний звідси жіночий голос виводить пісню… Леле, який світ високий, небо яке бездонне… І все у цьому світі е, всього досить… Ну не може ж такого бути, щоб у цьому безкінечному розмаїтті усе-усе було тільки, як оте шкільне «двічі по два», «чотири по чотири», що його недавно зубрячив братик. Повинне ж бути у цьому світі щось таке бездонне і незбагненне, таке, ну як… ну хоча б як ота розумна, просто-таки людська усмішка у тварин.
І для дива повинне бути місце у світі.
…Ось вона пожене увечері кози назад, побачить оті десять карбованців і, звичайно ж, нізащо їх не візьме. Піде далі. А далі просто посеред шляху…
«Що ж там може бути?» — розмірковує дівчинка.
Ні, не що «може бути» на отій її вечірній дорозі, а що буде…
Дзеркальце… Там буде дзеркальце.
Ні, ясна річ, не таке собі простеньке люстерко, а чарівне. Глянеш у нього — і видно за багато-багато кілометрів, де хто що робить. От зараз, наприклад, подивилася і точно б знала, що вдома робить мама, як працюється таткові. А навіщо? Хіба вона, Варя, і так не знає, що зараз роблять татко й матуся? Все це і так ясно. Отже, там, у куряві на шляху лежатиме не дзеркальце, а…
Ну звичайно ж!
Варя аж схоплюється, аж сплескує у долоні. Звичайно ж, там, у дорожній куряві, лежатиме невеличка, вся аж сяюча, золота чарівна паличка!
Ой-ой-ой! Що тоді буде! Махне наш голова колгоспу нею, а у полі не два трактори, а одразу двадцять два! Посуха, пшениця пересихає,— агроном сяйне паличкою — і ось вам, будь ласка, теплий, густий дощик. Мов із сита сіється й сіється. Та хіба тільки це? Попросять ту паличку на годинку до їхньої Безлюдівської лікарні! І всі хворі вмить одужають… До школи паличку принесуть — і ось уже в усіх учнів самі «добре» та «дуже добре»…
Все скрізь зроблять, і тільки тоді попросить Варя собі ту паличку — на одну тільки хвилинку, змахне вона нею — і в їхній кімнаті, у кутку біля таткового ліжка, так і заблищать так і засяють нові, найкрасивіші, найкращі у світі чоботи…
Стривай… А може, з цього — саме з чобіт — все і почати? Це ж тільки одна мить. І нікому на світі погано від того не буде, що вона, Варя, перш ніж подумати про усіх, подумала про свого татка.
Ні, не годиться! Татко розсердиться. Як він казав тоді, в поїзді, вночі, коли в Баку їхали?
«…треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх…»
«…не для себе, а для всіх…»
Що ж, так вона й зробить. Батько правий. Бо що ж тоді буде, якщо кожен у нашій країні почне дбати спершу для себе…
За турботами цими, за тривогами минув день і їсти не хотілося. Цілий день тільки про одне думка. А ввечері і зовсім уже було не до їжі…
Жене Варя своїх одномасниць, а вони знов наче і справді без слів розуміють, чого їй треба: не біжать, не рвуться на всі боки, а хутенько, одна біля одної, дріботять-дріботять. І не відстають, і наперед не забігають.
А он уже видно те місце, де лежить — звичайно ж, лежить! — ота десятка, що брати її ні в якому разі не слід. Ось ще ближче, ще… Зараз треба заплющити очі, підійти… Ще крок… ще…
Тут. Варя спиняється, розплющує очі…
Ніде нічого нема!
Сама пилюка та сліди.
Сліди? Ну звичайно ж, хтось побував тут раніше од неї і забрав той червонець. Подумалося таке і аж легше стало. Так воно і є, — заспокоїла себе, — так і є…
Скоріше, скоріш — аж он та тополя. І чорну брилу уже видно. А он…
Дивно, ніколи ще з нею такого не бувало: стислося, закалатало серце — просто посеред дороги, точно на тому місці, про яке казала ворожка, виразно, чітко жовтіло щось довгасте і кругле…
Стрімголов — кози аж шерсть на хребтах настовбурчили — кинулася, підбігла і…
І застигла.
Просто посеред дороги у куряві лежала її жовта порожня торбинка…
Брела додому, плакала і навіть сліз не витирала. Уперше в житті її отак тяжко образили. Ні, нізащо і ніколи вона тепер не повірить, що на світі бувають чарівники. Ні чарівників, ні чудес — нічого цього нема. Є тільки двічі по два, чотири по чотири…
— Чого ти така?! О боже… — мати аж сахнулася. — Хто тебе скривдив?
Варя мовчки прив'язала кіз, мовчки подоїла. Мати, нічого не розуміючи, стояла поруч. Мовчки і до хати удвох зайшли. І вже там, припавши до маминого плеча, хлипаючи, заливаючись слізьми, Варя почала оповідати про свою кривду. Спершу говорила швидко, потім усе повільніше і повільніше, а потім і зовсім замовкла.
Заплющила очі, стоїть, глибоко вдихає повітря. А воно аж хмільне від пахощів.
Були вони, оті запахи, просто-таки дивовижні: всі разом вони існували, наче хором співали, і водночас кожен окремо. Кожен ніби розповідав щось своє, своїм неповторним голоском.
Ось запах макітри. Це в ній сильні і спритні мамині руки товкли макогоном гарячу паруючу квасолю. Ось запах білої квасолі… А ось — цибулька. Мама смажить її особливо…
Варі так ясно уявилося: ось па гарячу сковороду сиплеться дрібно посічена цибуля, одразу ж по кімнаті так і пливуть духмяні пахощі. Ось мамині руки знову над сковорідкою: на вже прив'ялену цибульку ллється сонячно-золотава олія. Як вона прекрасно, неповторно пахне, свіжа, із гарно підсмаженого насіння. Ось знову мамина долоня над сковородою — у кипляче масло порошить борошно. І ось новий, ні з чим незрівнянний запах…