Руки місять начинку, ліплять тісто, саджають у піч важку жаровню. Руки чаплійкою підгрібають жар, затуляють заслінку. Руки застеляють підситок білим вишиваним рушнишком і кладуть, кладуть на нього рум'яною духмяною гіркою щойно спечені пиріжки…
Варя дивиться на оті пиріжки, на руки — шкарубкуваті, мозолясті, продублені морозом і спекою, смагляві, аж чорні, на білому фартуху. І такими жалюгідними, такими нікчемними здаються тепер дівчинці оті руки ворожки — ніжні, жодного мозолика, м'які, наче гумові. Ні, не можуть,— і це Варя запам'ятає на все життя, — не можуть і ніколи не зможуть сотворити диво руки, які не працюють. Дива творити — тільки роботящим рукам…
Варя схиляється над підситком і раптом аж засвічується вся від бурхливого нестримного щастя: ну й дурна ж! Та як же вона могла подумати, що в світі усе тільки таке, як у тій таблиці множення! Є у світі дива! Є!
Ось воно, велике і святе диво — мамині руки…
ПІСНЯ ДРУГА
1
День у Варі починається завжди однаково. Ні світ ні зоря, тільки півні прокукурікали — уже на ногах. Є в дівчини своя турбота: і треба впоратися, поки мама з татком не встали.
Ще у досвітньому присмерку, босоніж по холодній росі поспішала до сарая. Біля самих дверей під кущем щириці — купа битої цегли. Стане, озирнеться, зніме верхню каменюку, а під нею у закапелку завжди пакуночок: то кілька грудочок каші, то скиба житняка. Все це «зекономлює» під час сніданку, обіду та вечері: борщ, знаменитий мамин борщ — з грибами, з квасолькою — завжди такий, що і без хліба та каші наїстися можна.
Візьме пакуночки — й далі. За жоржинами з-під старої цеберки витягне пляшечку з молоком. Власне, коли вже прискіпуватися, то молоко те мало не на половину розбавлене водою, тією, що, здоївши увечері кіз, мила дійницю, та все це — якщо прискіпуватись. Ті, кого годувала, і за таке вдячні.
— Киць-киць-киць…
Чотири пухнасті клубочки кидаються під ноги. Слідом за кошенятами із дірки під стіною сарая вилазить сіра кішка — худа, аж ребрами світить.
Наллє Варя, покришить хліба і стоїть, дивиться, як хлебтають малюки і як, коли вони вже наїдяться, жадібно, але завжди з гідністю їсть їхня мати… Поївши, вилизує черепок, аж блискав зелене денце, і вже по тому — дякує…
Робить це вона мовчки, самими очима, та погляд її такий завжди промовистий — щоразу крім подяки щось нове читає у ньому Варя: то сум, то тривогу, то ніби запитання. Присяде, гладить по худій сірій спинці, і так сумно стає: чим, ну чим тут іще можна допомогти?..
Коли пухнаста сімейка ховається в норі, Варя скликає й інших своїх вихованців. З бадьорим виском збігаються вони хто звідки. Кудлатий — хвіст бубликом — Рябко вистрибує сьогодні із кропив'яних хащів, що темніють у протилежному кінці садиби. Довгаста криволапа Жучка вилазить з-під тину заспана, цілу ніч, мабуть, гасала десь на Квашівці. А двійко білих, уже зовсім немолодих і, мабуть, від того страшенно поважних дворняг із аристократичними іменами Боб і Джим — ті просто виходили із сарая. Імена оті дівчинці не дуже подобаються, та що вдієш, саме так звали їх у колишніх хазяїнів.
На відміну від інших Вариних годованців, дворняги жили майже легально: мама говорила-говорила та й рукою махнула.
Варя дуже ретельно, мало не по крихтині, ділить свої їстівні припаси і завжди сумує — мало, дуже мало у неї харчів, нема чим по-справжньому нагодувати… От хай вона підросте, буде багато-багато працювати, багато грошей заробить і тоді вже зможе по-справжньому нагодувати усіх-усіх кудлатих своїх чотириногих друзів. Так жаль їх… Усе б живе нагодувала, усе б живе прихистила, приголубила…
Впорається із собаками, а вже світає, вже мама брязкотить у літній кухні, вже можна і квіти поливати.
Сонце встає. Горобці прокинулися на березах. Чути, як за кілька дворів хтось бере воду з колодязя, чути, як бринькає об цямриння порожній цебер. Ліс шумить,— вітряно, аж сосни поскрипують.
А ось — батькові кроки. Хай тисячі йдуть і серед них татко — ходу його упізнає. Ось чути — посідали, снідають…
— Агафіє Яківно…
Варі — смішно: маму він завжди називає Гашою, а тут…
— Агафіє Яківно, а чи знаєте ви, що дочка ваша вже зовсім доросла…
Мати щось відповідає, дівчина слухає, слухає, та, так нічого і не розібравши, всміхається: яке це щастя бути дорослою! А вона, Варя, таки й справді доросла — ще б пак: завтра — до школи…
Вчора вмовила-таки, вблагала, приймають її до першого класу, хоч до восьми їй іще цілий рік. Отже завтра — уперше…
Рипнула хвіртка — це уже татко на роботу пішов. Щоранку в один і той же час рушає, хвилина в хвилину. Сусіди говорять: «По Федору Федоровичу годинник можна перевіряти». Скоро уже й мама піде, їй теж пора.
Отак — щоранку. Звичайно ж, паче дрібнички, а все одно кожного ранку в цей час так гарно чомусь стає Варі на серці, так щасливо. Чому? Ні висловити, ні навіть зрозуміти цього до кіпця вона ще не може. Але так їй хороше: все оце — і сонце, і оті квіти, що пахнуть на усе подвір'я, і цуцики, і кішка з кошенятами, — всі вони їй рідні, всі з півслова її розуміють, а вона їх — і так, без слів…
«Який добрий, який ласкавий світ… — думає дівчинка. — Як гарно, що всі, всі на світі — друзі… Всі — друзі… Гарно…»
Так щоранку, так і сьогодні. Проводила татка з мамою, вийшла за хвіртку, а за лісом знову, як і вчора, і позавчора, і всі її сім років — радісний, хвилями напливаючий залізний гул. Поїзд…
Батьків поїзд. Чому батьків? А для Варі всі поїзди — батькові, і не тільки поїзди, все, що так чи інакше пов'язане із залізницею, все це — татко…
Зайшла у двір, причинила хвіртку. Як приємно іти босоніж: ранок, а земля уже тепла-тепла. У кімнаті ж — навпаки: підлога прохолодна, ну точно як той пісочок — тугий, ранковий, біля самих хвильок Брідка…
Брати вже поснідали, старший – Микола — читає якусь книжку, Мишко перебирає зошити. Братам завтра теж до школи, але вже не до першого класу, як Варі.
Варя дивиться на хлопців, на великі, прикрашені рушниками, портрети татка й мами, і знову тепла хвиля щастя підступає до серця: який добрий світ… Всі, всі люди на світі, всі, кого вона тільки не зустрічала, — такі ж добрі й лагідні, як мама й татусь, як братики…
Всі? А ворожка?
Так… Ворожка й справді не зовсім добра. А точніше — зовсім недобра.
Дівчинка задумується, але ненадовго: все ясно! Ворожка ота просто погано вихована. Просто їй з дитинства ніхто вчасно не пояснив, що обдурювати людей — нечесно. Треба їй все це пояснити, і вона теж стане простою й доброю людиною…
— Варю, — це Микола, — а ти не забула, що твоя черга йти по голиння?
— Ні, ні, не забула, зараз іду.
Взулася, взяла ряднину, легенькі дерев'яні граблі. Треба поквапитися, скоро уже й кіз гнати. Добре хоч ліс під боком.
Перебігла через місток і не втерпіла-таки, спинилась. Ось вона, її річечка, її Брідок. Чагарі, верби над водою… От би скупатися. Ні, часу обмаль.
Нагребла голок, нагромадила хутенько на розстелене рядно, позв'язувала кінці і — за плечі. Важкувато-таки. Ну, нічого, зате на довше буде.
Насилу донесла. Тільки на поріг — а в них гості: тітка Горпина. Бідкається — дні переплутала: думала, у Вариної мами сьогодні відгул, а він, виявляється, був учора.
Тітці Горпині, сестрі батька, у їхній хаті завжди всі раді. Микола уже й пічку розпалив, поставив чайник, сипнув козам трави — на пашу можна заради такого випадку погнати й пізніше. Мишко й Варя накрили на стіл.
Тітка напилася чаю і, як завжди, почала згадувати. Хлопці й Варя ловили кожне слово…
Тітка оповідала про давнину. Село їхнє не завжди було таке, як нині. Колись, коли ще самої й тітки не було, Безлюдівка і справді славилася безлюддям. Лункими морозними ночами сільські завулочки відвідували вовки. Загляне сіроманець і — в ліс, а в селі ще довго, до самого світання виють пси…