Безлюдівці ще й трьохсот років немає, а Хорошів, той, мабуть, споконвік стояв. Є там стародавнє, ще скіфське, городище, давні-давні кургани… І Безлюдівка сама почалася від Хорошівського мосту. Куточок той — найдавніший у селі — звуть Залучкою: за луками, понад річкою Уди, селилися хорошівські козаки. Пізніше почали будуватися понад горою. І той куток назвали Нагорівкою. Потім, коли згорів ліс і піском стало заносити Нагорівку, люди вибиралися і селились у Кирбабівці (там жили всі на прізвище Кирбаба), і те нове село назвали Запісками, або ж Новою Безлюдівкою… Так поступово вулиця за вулицею, куток за кутком забудовувалося, росло село. Землі були не дуже родючі, і тому чимало безлюдівських козаків почало чумакувати.
Тітка сьорбає чайок, прихвалює мамині макорженики і, всміхаючись, починає оповідати, як чумак волами віз лист у Харків.
— Волами? — не вірить Варя. — Так пішки ж, мабуть, швидше можна дійти.
Тітка сміється:
— Так то ж пішки… А що люди скажуть? Зовсім, — скажуть,— збіднів. От він і їде, як хазяїн… Волами їде. Вкине листа синові на фронт, побазарює, переночує і на другий день увечері буде вдома. Пішки, ясна річ, за день можна змотатися туди й назад. До Харкова тут скільки… кілометрів десять?
— Тринадцять, — авторитетно уточнює старший Микола. — Тринадцять. Я у сільраді питав.
— Ну це звідки рахувати, — починає суперечку Михайло, та Варя перебиває:
— Тітко Горпино, от ви сказали: «синові на фронт». А на який фронт, яка тоді війна була? З ким?
Тітка відсуває порожню чашку, змітає у долоню крихти.
— Страшенна була війна… Багато хто з нашого села не повернувся. Ваш татусь теж мало головою не наклав…
Микола нахмурився, він, видно, уже про це чув, а Варя й Мишко так і кинулися:
— Розкажіть!
І тітка почала оповідати. Говорила вона повільно, ніби сама вдивлялася в те, про що згадувала. І Варі теж ніби виділося все, що оповідала батькова сестра. У Варі так часто буває: слухає чиюсь оповідь чи пісню, заплющить очі і немов усе бачить — усе, про що оповідається чи співається.
2
…Снаряд вибухнув над самим бруствером. Гарячим повітрям, смердючим пороховим димом вдарило в обличчя. У татка все попливло перед очима, і він знепритомнів. Коли прийшов до тями, навколо нього уже стояли німецькі солдати.
Полон.
Неволя.
Жили в бараках. Піднімали їх рано, гнали на роботу. А їжі — майже ніякої. Багато хто помер з голоду. Тоді татко надумав утекти. І втік з двома товаришами. Цілий день просиділи вони в болоті, а як смеркло, виповзли на узлісся. А за тим лісом починалося село. Придивилися, яке подвір'я найбідніше, і коли вже зовсім стало темно, тихенько постукали у хвіртку.
Відчинила бабуся. Тільки глянула — одразу все зрозуміла.
…Фрау Марта жила сама. Єдиний син Ганс на фронті пропав безвісти. Щоправда, сусіда, рудий Мюллер, шинкар і лихвар, коли про те заходила мова, усіх запевняв: Ганс у росіян в полоні, знає він цього волоцюгу. Думка, що так воно, мабуть, і є, тішила Марту. Про це, не криючись, і втікачам розповіла. Сховала усіх трьох, добре нагодувала, навіть шнапсу по чарочці налила: може, там, у Росії, якась російська мати і її синка прихистить…
Сусіди нічого не помітили, а рудий Мюллер і поготів — ніколи йому, і своїх справ вистачає. Справи у нього веселі — господарство росте, син Фріц грішми справно допомагає. Він у таборі для російських військовополонених якесь начальство, «в самій канцелярії засідає, під портретом кайзера»… Фріца того знає увесь табір…
Марта сказала:
— Якось, синочки, проживем. Сховаю вас… Може, дождемося того часу, коли війні кінець настане. А як почнуть полонених обмінювати, тоді й об'явитесь.
Легко сказати… Війні отій і кінця не видно, а таткові щоночі сниться Безлюдівка. Особливо коли вітер уночі на вулиці шумить.
Одної такої вітряної ночі не витримав. Вдягнувся, попрощався з товаришами та старенькою і рушив на схід.
Далеко не дійшов, на другому кінці села його схопили.
В канцелярії табору під портретом кайзера і справді сидів рудий веснянкуватий здоровань. Він дуже спокійно, ввічливо почав розпитувати: де цілий тиждень був? Де зараз інші втікачі?
На друге питання відповісти найпростіше: не знаю. Не знаю, та й по всьому. Як тільки втекли, кожен пішов сам. А от з першим питанням було тяжче. Сказати, що цілий тиждень без усякої їжі просидів у лісі і зараз виглядає набагато справнішим од усіх товаришів по табору — в це ніхто не повірить. Подумав-подумав і витяг з кишені коробку із сірниками, показав на свій солдатський казанок. Пояснив: ночами підкопував на городах картоплю, варив на вогнищі, тим і харчувався. А жив і справді у лісі.
Фріц уважно вислухав, подзвонив у дзвіночок — зайшли троє здоровенних наглядачів. Очима наказав: робіть своє діло. І ті почали робити. Зв'язали, поклали на підлогу, довго й старанно били.
— Ну що,— знову запитав Мюллер,— скажеш, хто тебе переховував і де зараз твої друзі?
— Не знаю…— прохрипів, непритомніючи від болю.
Фріц підняв палець угору, і наглядачі кинулися прив'язувати до ніг утікача мотузки, накинули їх на гак, угвинчений в стелю, і підвісили закривавлене тіло головою вниз.
— …Так він нічого їм і не сказав,— закінчила оповідь тітка Горпина. — Потім, уже після революції, коли обмінювали полонених, то німці звідси їхали здорові, як огирі, а наших з вагонів попідруки виводили. Було це весною…
Сидимо якось увечері, а у хвіртку хтось як застукає. Батько — наш батько, твій дід, Варю,— виглянув, нікого не видно, а у хвіртку знов стукають. Батько занепокоївся:
— А піди-но, стара, спитай, хто там. Може, голодний, так поклич, хай чоловік поїсть.
Мати вийшла — якийсь незнайомий.
— Ви до кого?
— Та до вас же… Можна?
— Заходьте…
Незнайомець зайшов до кімнати, сів край столу, поглянув навкруг і сльози витирає:
— Та невже ж ви мене не пізнаєте!..
І тут тільки мати заголосила:
— Ой, синочку ж ти мій, синочку…
3
— Отаке було. Страшне… Страшно і згадувати… — тітка зітхнула, перехрестилася.
Тітка пішла. Хлопці погнали кіз — Варя і не просила, самі вирішили: завтра ж у неї такий день, вперше до школи…
І от Варя знову сама на подвір'ї. Наносила води, збігала по траву для кролів, а в голові — одне: от тобі й добрий світ… Не такий він, виходить, і добрий… Он що розповіла тітка. Ну не все, ясна річ, на світі страшне. Скільки ж є гарного, радісного, таємничого: кози сміються, тварини очима розмовляють… А сонечко, а квіти, а ліс, а Брідок, а верби, а мама з татком, а братики…
І все ж таки світ — страшний. Страшний, бо в ньому стільки горя, і в ньому живуть оті страшні недолюдки, які мало не замордували татка…
За цими роздумами і день минув.
Батько сьогодні прийшов раніше, ще б пак, завтра ж його доня йтиме до школи. Та й получка сьогодні.
Увійшов веселий, очі сміються. Став на порозі і подає пакуночок:
— Це тобі від зайця…
Розгорнула: булочка і улюблений її голландський сир.
Увечері, коли вся сім'я, як завжди, сиділа на ганку, Варя, тулячись до татка, спитала:
— Татку, а світ — страшний?
— А ти як думаєш?
— Думаю — страшний…
— Чого?
— А тому, що в ньому живуть не тільки люди, але й оті, оті, що тебе мучили…
І переказала тітчину оповідь. Батько довго мовчав.
— Не просто все це, доню, дуже не просто… Фрау Марта — вона ж теж німкеня… Та хіба вона одна…
І почав розповідати про Німеччину, про німецьких комуністів, про німецьких робітників, як важко зараз їм доводиться — Гітлер уже при владі. На майданах німецьких міст вбивають демонстрантів, палять книжки…
І знову, як тоді, коли слухала тітчину оповідь, слухаючи татка, Варя аж наче бачить усе оте, про що він розповідає. I почуте оживає в її буйній уяві, вочевидь постає перед нею.
— Тисячі німецьких робітників уже в тюрмах, — тихо оповідає батько. І в голосі його смуток. — Тяжко, доню, дуже тяжко, але ми — переможемо…