— Ми? — перепитує Варя. — Не ми — німецькі робітники…
— А це значить — і ми. Ми з ними, із робітниками усього світу, — одне. Ми всі разом — робітничий клас.
— І я? — недовірливо, несміливо запитала Варя.
— Аякже! — аж посвітлішав батько. — Ти — в першу чергу… Ти — наше майбутнє… Ти ж ким будеш? Робітницею? Значить, і ти.
Надходила ніч. Захід вогнився на спеку, на гарячі вітри. На диво тепла стояла погода. Завтра ж перше вересня, а вечори такі теплі — аж задушливі. І наче все теплішають і теплішають, ніби знов літо повертається.
Село засинає поволі. На вулиці уже темно, у прочиненому вікні зорі. Над Вариною головою зовсім не по-вересневому дзижчать комарі.
Корови замукали на колгоспній фермі… Цікаво там? А звісно, мабуть, цікаво — у корів очі такі розумні… Ну й що? Цікавого багато на світі. Але вона, Варя, уже вирішила, уже обрала дорогу. Вона буде робітницею, на залізниці працюватиме — це вже точно.
Пахнуть матіоли з вікна, а з підлоги — полинок, на ніч мати притрусила. На ганкові — тато. Тихенько, ледь чутно, наспівує свою улюблену — про широке село під горою, про червонеє військо, що йде волю захищати. Не спиться щось йому сьогодні… А за лісом уже двигоче вечірній поїзд. Ближче, ближче… Уже на мосту…
«Це вирішено, — думає Варя, засинаючи, — це твердо вирішено, буду, як батько…»
І так ясно знову на душі. Такий світлий світ… По-новому світлий… І вже крізь сон Варя щасливо всміхається: «Ми — клас… Ми — робітничий клас…»
4
І почалося у Варі зовсім нове життя. Щоправда, відчула це вона не одразу. Перший день у школі, сонце, квіти, галас на шкільному подвір'ї, промови директора, завпеда, викладачів, перша зустріч з Ганною Семенівною — першою своєю вчителькою. Все це приголомшило, але промайнуло наче раптово. Промайнуло, і тільки тоді, коли почалися уже звичайні шкільні будні, дівчина усім своїм єством відчула — все в неї тепер нове, і сама вона зовсім уже не та.
Найбільше сподобалася Варі Ганна Семенівна, з усіх, кого побачила в школі, — найбільше. Невеличка на зріст, кругловида, сива-сива, вона завжди приходила до школи раненько, завжди зустрічала своїх вихованців. Діти її одразу ж оточували, дівчатка горнулися, як до матері, хлопчики билися за право стати ближче до вчительки. І для кожного знаходила ласкаве материнське слово. У того питала, чи снідав, у тої, чи допомагала мамі.
Варі здавалося: перші дні у школі — довгі, як роки. Потім дні стали наче звичайними. А пізніше навіть аж зменшилися. І не помітила, як минув перший рік. Другий пройшов іще швидше. А от третій…
Третій рік запам'ятався на усе життя. Не так рік, як один день цього року — такий собі, ніби і звичайний квітневий день.
Зранку накрапав дощ. Поки добігла до школи, геть уся змокла. Перший урок — письмо. Так тремтіла від холоду, що навіть літери в зошиті трохи шкутильгали. На другому уроці трохи зігрілася. Після третього вибігла на перерві — хмарно, наче аж присмерком, а дощу вже нема і на вулиці потеплішало. Побігала, ще більше зігрілася і вже не мерзла. Продзвенів дзвінок, усі посідали, і тут Ганна Семенівна каже:
— А зараз ми всі замість уроку підемо… в гості.
У класі зчинився галас:
— Куди?
— До кого?
— Портфелі брати?
Учителька підняла руку, клас затих.
— Портфелі брати. З гостин — по домівках. А от де ми з вами будемо гостювати, це вже я вам зараз не скажу. Нехай покортить.
Спершу це всіх дуже зацікавило. Дорогою кожен висловлював різні здогадки. Особливо фантазували хлопці. Один казав: «Ну звісно — на аеропорт, всіх кататимуть на літаках!» Другий запевняв: «Ні, до парашутної вишки. З парашутом стрибатимемо». Третій чомусь був переконаний, що їх повезуть на екскурсію у військову частину і покажуть нові швидкісні танки.
Дуже скоро з'ясувалося: на колгоспне подвір'я привела своїх вихованців Ганна Семенівна.
Настрій одразу ж підупав.
— Чи й не диво! — загули. Та вони не по сто, по двісті разів бігали вже цим двором. Усі куточки тут знають, як у своїй хаті. Ну що тут нового, що тут цікавого…
Ганна Сергіївна всміхнулася:
— Нема, кажете, нічого цікавого? А я думаю — є. Не поспішайте з висновками.
Ні, Варя не поспішала. І перечити не збиралася. Для чого? Учителька права: і в колгоспі цікаво працювати. От тільки — кожному своє. Що ж стосується Варі, то вона працюватиме на залізниці. Це вже вирішено. Раз і на все життя.
Дитячий гурт на чолі з Ганною Семенівною перетнув подвір'я і зупинився перед стареньким нещільним парканом.
— Ось ми і прийшли, — мовила вчителька. — Прийшли в гості…
— Му-у-у… — почулося з-за огорожі.
Хлопці зареготали:
— В гості до телят!
Ганна Семенівна почекала, поки всі замовкнуть, і почала знайомити своїх вихованців з телятницею. Жінка виявилася небалакучою. Кивнула на колодки — сідайте, мовляв, одвернулася і по хвилі зовсім наче забула про дітлахів. Напувала телят. Підставить котромусь відерце, почекає, поки той нахлебтається досхочу, а потім білим чистим рушничком витирає мордочку…
Немолода, присадкувата, з крупними рисами обличчя, зовсім наче неприваблива, а от одразу чимось сподобалася Варі. Дивна річ, все у цієї жінки наче звичайне: і обличчя, і постава, і руки, — великі, вузлуваті пальці, — натруджені руки, все наче таке вже буденне, а от придивишся — ні, не буденне, зовсім не буденне…
І в роботі її відчула дівчина щось дуже-дуже непросте. Ось витерла мордочку в одного теляти, підходить друге. І до того, як напитися, майже кожне гляне на свою годувальницю. Та як гляне! Ну точно, як ота сіренька кошача мама, що її Варя і сьогодні, як і щоранку, разом з її пухнастими діточками пригощала із черепочка.
Як кошача мама?
Дівчинка придивилася. Ні… Ну як же це вона могла порівняти. Ні, зовсім не так, зовсім інакше дивилося телятко.
Кішка поглядала на Варю, як на свою, хоч і добру, і щедру, та все ж таки господиню. І так по-старечому поглядала, сумно-сумно, наче аж зверхньо: все, мовляв, мені ясно, все я краще од тебе розумію — не дозволяють тобі брати мене з дітьми до хати… Так дивилася кішка. У телятка ж, навпаки, погляд був зовсім як у дитини. Немов до мами, притупцяв до телятниці, підвів на неї очі, і стільки в них було світлих та наївних радощів, так вони багато хотіли розповісти… І кожне телятко — про своє. Ось в оцього, в білого з брунатними плямами на боках, в очах так і яскрять спогади про учорашнє сонечко: таке воно тепле було, таке привітне. А в отого, попелястого з зірочкою на лобі — щось про травичку: в щілинки між парканом травинки, бач, просовуються. Смачні, мабуть, а зірвати — ніяк… А в отого рудуватого — пустощі: от вирватися б з огорожі, улучити мить. Ото б набігалося…
— Стій, стій… — заспокоює жінка. — Ще набігаєшся. Твоє ще все попереду… — це до одної телички, а ось вже до іншої:— Ну, як тобі сьогодні? Чого зажурена? Хто тебе скривдив?
І засмучені очиці наче світлішають.
— А ти на кого набурмосилась? Чого ти на неї так? Чим вона тобі не догодила?
Варя дивилася, дивилася і чим довше стояла, тим сильніше й сильніше охоплювало її тривожне й радісне відчуття: вперше, вперше в житті бачила вона людину, котра, точнісінько так, як і вона, Варя, відчуває, розуміє мову очей тварин.
Це було так прекрасно… Це перехоплювало подих не менше ніж отой дивовижний, рідний залізний двигіт, який саме в цю мить знову наближався з-за лісу. Звідси, із колгоспного подвір'я, добре видно і залізничний насип, і ту місцинку у високому бору, де от-от вирине паротяг…
Дівчинка подивилася на ліс, на колії і знову перевела очі на телятницю:
— А можна й мені?…
— Що — можна? — не зрозуміла жінка.
— Та… напувати… Як ви.
— Будь ласка. Он візьми оту цеберку, а отам у бідонах — молоко. Збий оскому. А втім — хтозна… Чого не буває. Може, підростеш, телятницею станеш. А то у мене двійко таких, як ти, одна каже: «Я льотчицею буду». А друга в артистки готується. А хто ж, кажу, телят вирощуватиме. Сміються…