Жінка й собі усміхнулася…
Та Варя вже на неї не дивилась — дивна, досі ще не знана радість охоплювала дитячу душу. Ніколи вона тут раніше не бувала, а от відчуває, немовби колись все це бачила, а тепер от знову впізнає. Рідне їй тут усе, вона знову у тому, такому таємничому і такому знайомому Живому Світі, де кози сміються, тварини розмовляють…
Варя захопилася і не помічала, як уважно й лагідно дивилася на її роботу стара вчителька…
Варю у класі звали «розбідова». У всьому їхньому третьому «А» була вона чи не найбільшою витівницею — жвава, рухлива, винахідлива. Першою кидалася на захист, коли зобижали слабшого, першою намагалася підказати, коли хтось потерпав біля дошки. Розбідова, а тут, бач, притихла, наче аж принишкла, ніби не телят напуває, а пісню гарну слухає.
Ганна Семенівна підійшла до дівчинки, обняла за плечі.
— Ну як? Цікаво?
Нічого не відповіла. Може, і самого питання в ту мить не почула. Хлопці й дівчатка теж стояли незвично притихлі. Впоравшись, телятниця довго розповідала, як вона працює, і знову заговорила про своїх дочок: немає у неї зміни, немає…
Додому Варя пішла не одразу.
Розмахуючи жовтим своїм портфеликом, добрела до містка, постояла, подивилася на Брідок, на небо — пливуть хмарки, низько-низько проносяться над бором, мало не чіпляються за вершини дерев… Повернулася і, сама не знаючи чому, пішла в ліс.
У вузькій просіці зовсім уже по-літньому пахло грибами і ще чимось незвичайним і гарним — чи квітами якимись, чи ягодами…
Просіка вивела на стару, забуту дорогу. За перехрестям тьмяно проти похмурого неба зблиснула вода. Варя спинилася: торік в оцій улоговині наче сухо було, а зараз справжнє озерце. Зима була снігова, от воно і з'явилося. Народилося просто серед лісу і живе, дихає, хлюпає чистими хвильками на піщаний бережок.
Варя дивилась і щасливо усміхалася: озерце теж було справжнім дивом. Не було, не було, і ось є. Ба яке… На дні — травинки, чорне замулене гілляччя. Якісь водяні комашки біля самої поверхні сновигають. А придонні сутінки аж мерехтять: метушаться, рояться крихітні химерні створіння. Ціле присмеркове царство… Таки справді присмеркове — не розбереш навіть, якого кольору травинки — просто чорні а чи темно-зелені…
Озерце неглибоке, але це — якщо дивитися прямо, а поглянеш скраю і не збагнеш: де дно? Сіра похмура глибина. Пливуть, пливуть у ній, сунуть хмари, — кошлаті, розпатлані, темні, аж сиві, по краєчках. Озерце зникло: під ногами на лісовій дорозі — небо. Безодня — аж дух забиває…
А глянеш прямо — дно, маленький, присмерковий світик.
І раптом нове диво! У світику тому усе раптово починає змінюватися. Гілляччя із чорного стає ясно-брунатним, підводні комашки, що танцювали біля самої поверхні, — красивими синюватими жучками, а травинки… Травинки так і спалахують живим зеленим огнем. У світику — світає…
Сонце… Сонечко вийшло!
У лісі вже сонце. Кожна гілочка, кожна краплинка — мов сліпучий ліхтарик. І Варі здається: сонце — воно зараз і в ній…
І раптом — вперше у житті — дівчинка відчуває: ніколи-ніколи не зможе вона назавжди покинути оцей ліс, озерце, дорогу, село. Її село…
Якою красивою здається зараз дівчині ота жінка, ота її така буденна і така наче звичайна робота біля телят…
Дивно Варі, дуже дивно. Їй досі було просто гарно щодня зустрічатися з отими усміхненими козами, вдивлятися в мудрі і смутні очі кошачої мами. Але до сьогоднішнього дня весь оцей світ-казка, світ-пісня, Живий Світ просто радував. Радував і все. Сьогодні ж вона зрозуміла: саме отут, в її селі, у її Живому Світі, радощі оці можуть стати для неї великим і справжнім ділом…
5
Шумить, шумить листячко на високій стрункій тополі. Скільки це йому, оцьому дереву? Варя спинилась. На скільки оця тополя старша од Варі? На рік, на два? Над самим Зміївським шляхом виросла, якраз проти Вариної школи. Хто ж її тут посадив? І чи тільки її?
Поставила долі свого портфелика, роззирнулася. Ні, он ще одна і теж над дорогою. А от що і ще… І всі точно такі, як оця,— усі, мабуть, одного віку.
До школи ще рано, можна трохи поблукати. Сонячно сьогодні, день голубий, барвистий. Варя пройшлася біля школи, хотіла заскочити до тітки Горпини, але роздумала: можна і на урок запізнитися. Пройшлась іще раз і вже коли була біля шкільної їдальні, колишньої куркульської хати, здалеку побачила знайому постать. Директор, Петро Андрійович… Високий, кремезний, він, як і завжди, йшов у оточенні цілої дитячої юрби.
Петра Андрійовича Зимовського у школі любили. Читав він історію у старших класах. У Вариному 5А не викладав, але під час перерви часто розмовляв і з п'ятикласниками і ще молодшими учнями. Малюки його особливо шанували, тільки побачать у коридорі — і вже біжать — обліплять, метушаться, так і рояться навколо нього.
І Варя, і всі її товариші знали, що Петро Андрійович цікавиться давниною села, тож і питали його, чому це кутки Безлюдівки так називаються — Підборівка, Морозівка, Зозулівка. От і зараз уже здалеку Варя почула — саме про це хлопці розпитують.
— Ну це просто… — всміхається Петро Андрійович. — Підборівка — он вона, на піщаних горбах… Підборівка — бо під бором. Біля самого бору… Морозівка — там дуже снігами заносить. Долина там, низ, річечка Студенок… Зозулівка — прізвище там у всіх одне, самі Зозулі живуть… Шляхівка — це та частина села, через яку проходить шлях із Змієва на Харків, на базар…
Порівнявшись із товаришами, Варя пристала до гурту, йшла, слухала. Шляхівка, Морозівка — з дитинства знайомі, рідні назви. Схотілося і собі щось спитати.
— Петре Андрійовичу, а чому це тополі над шляхом усі однакові? Що, їх в один час посадили?
Директор уважно подивився на дівчину, поклав їй руку на плече.
— Це уже набагато складніше. З якого ви всі класу, з одного чи з різних?
— Я — з п'ятого «А»,— мовила Варя.
— І я!
— І я!
— І я!
Майже всі тут були Вариними однокласниками.
— Все ясно,— мовив Петро Андрійович. Помовчав і додав: — Учителька ваша захворіла, і якраз я буду у вас на першому уроці. От і поговоримо про ці топольки… Тут, друзі мої, історія дуже й дуже серйозна. Домовилися? Ну от і добре…
Тихо в класі. На жодному уроці не було в них ще такої тиші. Тихо оповідає директор, і кожен аж подих затаїв.
…П'ятдесят три вершники спішилися серед степу. Старший оглянувся, розправив вуса:
— Тут. Тут і почнем.
Вітер рвав бурку, жбурляв під ноги колючі клубки перекотиполя, на обрії з темних холодних хмар звисали сиві пасма. Старший неквапно скрутив цигарку, на шаленому вітрі, склавши долоні кубелечком, черкнув сірником, припалив і, з насолодою затягнувшись, повторив:
— Почнем тут…
І почали.
Хлопці працювали завзято, спершу поскидали шинелі, а потім і будьонівки.
Так весною 1929 року під Харковом за висілком Лосєво народилася і почала своє нелегке славне життя комсомольська червоноармійська комуна. Заснували її бійці 3-го Харківського полку зв'язку. Власне, утворили вони її не тут, у степу, а набагато раніше, іще там, у армії. В степ вийшли уже комунарами…
Невдовзі до п'ятдесяти трьох комунарів приєдналися одинадцять випускників колонії імені Горького.
Всі комунари трудилися від душі. Закон собі встановили простий: бухгалтер ти а чи коваль, та коли на полі жнива, то будь добрий, одпрацюй день на своєму місці, а на ніч разом з усіма — в поле. Коваль намахається молотом, а вночі береться за косу, бухгалтер вранці, після безсонної трудової ночі, сідає за стіл, щоб підписати якісь папери, а мозолі такі — ну ніяк оту ручку узяти і квит. І ніхто нікого не підганяв, сам кожен рвався туди, де тяжче. Та ще й співали… Як вони співали… Особливо любили свою, армійську, рідну ще з фронтів громадянської війни:
Ой видно село,
Широке село під горою.
Ой там іде військо,
Червонеє військо до бою…
Слухає Варя — та це ж батькова пісня! І татко її любить співати, коли працює…