…П'ять років проіснувала комуна, і всі оті п'ять років важко доводилося комунарам, а перші місяці, перший рік — і поготів. І що правду таїти, не всі з тих п'ятдесяти трьох витримали іспит. А от з вихованців Макаренка жоден не покинув поле.
Тільки почали обживатися, а тут новина. Та ще й яка! Дух захоплювало від гордощів за свою країну, за свій час: тут, саме на їхніх полях, почнеться будівництво велетенського тракторного заводу…
Довго шукали, куди перевести комуну, нарешті вирішили: на околицю Безлюдівки, в маєток поміщиці, котра ще до Жовтня кудись повіялася. В будинку її, у семи кімнатах, розмістилася вся комуна — всі сімдесят чоловік. Спали де тільки можна — і у кімнатах, і на горищі, і в канцелярії на столах, поклавши рахівниці під голови…
По-різному ставилися до комунарів селяни. Комнезамівці[1] відверто раділи: наша бере! І голова сільради став почувати себе упевненіше. А глитаї аж зубами скреготали. На всякі підлості йшли. Сіно із комунівських скирт крали. Комунари вартували. Куркулі стріляли по них. Не раз і не двічі над мирним нічним степом свистіли кулі. А коли комуна звела перший свій житловий будинок — великий, з великими вікнами (назвали його Червоний Дім), то й до тих високих вікон підбиралися куркулі з обрізами. З маузерами ходили, з гранатами. Навіть дітей комунарських і тих ненавиділи — підстерігали, кидали в них каміння, били. При зустрічах з дорослими комунарами цідили крізь зуби:
— Нічого у вас не вийде… Земля власність любить… Власність…
Що ж, так воно й є, нива таки справді не може бути нічиєю. Але правда й те: стомилася вона, годувальниця, тяжко, смертно стомилася від кривавої власності одиниць, одинаків, одинців… Віками вимріяла хлібодарниця той час, коли не дві загребущі руки — сотні, тисячі, мільйони змозолених тяжкою працею на ній почнуть володіти нею, повновладно господарювати…
Що ж, це правда, ниві потрібні господарі. Та ще більше їй потрібна — необхідна! — чиста, безкорислива любов, вірне служіння землі, як матері усього сущого, матері для всіх…
А чи здатні були оті зажерливі й захланні одинці, одинаки, одиниці саме на таке служіння для всіх?
— Голодранці!.. Сірома!.. — сичали куркулі на комунарів. — Прахом вам усе буде! Прахом! Понадіваєте свої шинелі та й підете туди, звідки прийшли!
— А це вже брехня,— спокійно всміхалися хлопці у будьонівках. — Не ми підемо, а ви підете. І підете назавжди.
Ненавиділи багатії комунарів. Ненавиділи і боялись: в шинелях, бач, ходять… Дисципліна у них… Ні пияцтва, ні хуліганства… Порядок…
А комуна і справді жила за своїм порядком. Всі порушення обговорювалися на засіданнях ради комуни. Крім ради, було ще правління з п'яти чоловік. На збори ради, а чи правління завжди приходили всі комунари. Ніхто нікого не кликав — ішли самі. Збиралися хвилин за п'ятнадцять. І кожен обов'язково виступав…
Багато національностей було у комуні — і росіяни, і українці, і євреї, і австрієць один — з полонених, назад, до Австрії, не міг повернутися: революціонер…
Секретарем парторганізації був поляк Сигізмунд Добровольський — всі п'ять років існування комуни був парторгом і всі п'ять років працював у тій же комуні ковалем. Бухгалтером трудився естонець Іван Вент. До комуни Вент прийшов з Першої Кінної армії.
Жили дружно, усім ділилися — і лихом, і радістю. За рішенням правління всім пошили гарні костюми, кожен собі і матеріал обирав, і фасон… Взуття розподіляли.
Викликали якось одного комунара і кажуть:
— За рішенням правління тобі дадуть черевики. Який в тебе номер?
Той тільки зітхнув:
— А я знаю? Я їх носив хоч раз у житті?
— Ну… на, міряй…
Поміряв:
— О… Гарно… Оце вперше у житті буду в черевиках ходити…
І заплакав.
Все краще віддавали дітям, старим або хворим. У кладовій матерія була особлива — небесного кольору. Це — для дівчат, для молодих жінок…
Росла комуна, міцніла. З усіх усюд з'їжджалася до неї біднота. Жодного ще колгоспу не народилося у Безлюдівці, комуна була самим початком, першим кроком, першим плацдармом. Саме комунари стали першими помічниками партії, коли розгорнулася суцільна колективізація.
…Тихо у класі. За розчиненими вікнами шумлять тополі. Високі, стрункі — ген як красуються над Зміївським шляхом.
Петро Андрійович на хвилину замовк. Видно було, що він ще не закінчив, просто збирається з думками. Варя підняла руку:
— Питання можна?
— Та вже б тоді, наприкінці… Ну, коли почала, то давай, запитуй.
— Петре Андрійовичу, а ви розкажете про тополі? Ви ж обіцяли…
Директор всміхнувся:
— Ну й нетерпляча! Я ж саме про це і хотів вам зараз розповісти. Але тут треба — все по порядку…
Чимало куркулів, розуміючи, до чого йде діло, подалися в місто. Дехто просто тихенько та хутенько — спродав усе добро й перебрався до Харкова, поповнив дуже тоді численну армію спекулянтів та злодіїв. А дехто, зовсім не покинувши села, взявся ванькувати[2]. Ідуть такі ваньки увечері з Кінного базару — п'яні… П'яні, та невеселі. Все нове, що зводилося навкруги, їм ненависне. Скільки шлях оцей існує, ніхто не подумав обсаджувати його деревами. А прийшла Радянська влада, і ось вони, зеленіють… Топольки — це теж Радянська влада… Отож і ламали. Спинить коняку, злізе з воза, озирнеться і ламає, ламає, викручує деревце. Застукають на гарячому — пісня одна:
— Батога загубив. Чим поганятиму?
А батіг — он, з-під порожніх чувалів виглядає. Так усі топольки і повиламували. Посадили вдруге — і вдруге понищили, з корінням повисмикували.
Ці тополі, що ростуть зараз, посаджено уже втретє, і зроблено це саме у той рік, коли всю куркульську погань було раз і назавжди виметено з усієї Безлюдівки. Ростуть тепер топольки, бач, як гарно ростуть…
Того дня після останнього уроку Варя затрималася: привезли підручники, допомагала складати. Верталася уже поночі. Місячно було, ясно як удень.
Підійшла Варя до топольки, припала щокою… Ні, це не просто дерево, не просто часточка рідного її села, це часточка її, Вариної, Радянської влади…
Стояли вони удвох — дівчина і тополя — над тихим місячним шляхом стояли і тихо розмовляли: дівчина — пошепки і тополя — пошепки…
Прощаючись, знову притулилася і не мовила — видихнула:
— Клянусь…
В чому вона клялася, кому клялася, знали тільки ті, кому це і треба було знати: шлях, село, що мружилося-блимало пізніми вогниками, сріблясто-голубе нічне небо, а головне, оця навіки рідна, навіки комунарська тополя…
6
Гості пішли. Мати, перемивши посуд, уже влягалася. Брати сплять. І Варя лягла, а татко все ніяк не вгомониться. То щось порався на подвір'ї, брязкав лопатою, цеберками. Потім сів на ганку, цокає щось там, підпилює — майструє і тихо, ледь чутно, наспівує…
В кімнаті у Варі не зовсім темно: вікно прочинене, фіранки розсунуті, і чи то від зоряного неба, чи від молодика бліде, ледь помітне синювате сяйво струменить у хату.
Ой видно село,
Широке село…
Батько співає тихо-тихо, і саме під цю пісню дівчина нарешті засинає. І сниться їй ця пісня. Тільки от у сні вона звучить не тихо-тихенько, а широко, повноголосо. І квіти у сні пахнуть іще п'янкіше, і молодик у блідому, фіалковому небі стає уповні.
Варя уже не вдома. У самій сорочці, боса іде над річечкою, місточком. А ніч така гарна, така співуча, пісня батькова така могутня, що дівчині уже просто несила йти. Відштовхнулася від теплих дощок, розкинула руки і… попливла. В небо попливла. Вище, вище…
Ой видно село…
А його таки і справді усе видно…
У світлому срібному серпанку мріє садками Морозівка, темніє біля бору Підборівка. Зозулівка… Нагорівка… А он і Удянка…
Хатки, хатки, хатки… Які вони любі, які гарні. Ніколи їх Варя не покине. Артільні будівлі… Он колгосп імені Будьонного, он — імені Петровського. А он і їхній, імені Другої п'ятирічки. Ферма їхня старенька. Телятник у старій хаті…