ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є –
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та – цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки –
Напитися водички.
От чи пило, чи ні – глядить:
Аж суне Вовк – такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
– Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
– Ні, паночку,- Ягня йому мовляє,-
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає…
– Так себто я брешу? – тут Вовк йому гукнув. –
Чи бач! Ще і базікать стало…
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
– Помилуйте! – йому Ягнятко каже,-
На світі я ще й году не прожив.
– Так брат твій був.
– Нема братів.
– Так, може, батько,
Коли не дядько…
Або ж хто-небудь з ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви – вороги мої:
Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
– Так чим же я вам досадив? –
Ягнятко, плачучи, питає.
– Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти – Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! –
І -Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…
1854