Вечори на хуторі біля Диканьки – Микола Гоголь

Микола Гоголь

ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ БІЛЯ ДИКАНЬКИ

Зміст

Диявольський контракт і культурна ініціація.

ЧАСТИНА ПЕРША

Передмова

Сорочинський ярмарок

Вечір проти Івана Купала

Майська ніч, або утоплена

Втрачена грамота

ЧАСТИНА ДРУГА

Передмова

Ніч перед Різдвом

Страшна помста

Іван Федорович шпонька та його тітонька

Зачароване місце

ЧАСТИНА ПЕРША

Передмова

Це що за диковина: Вечори на хуторі біля Диканьки? Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! Ще мало обскубли гусей на пера та перевели ганчір'я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пальці в чорнилі! Надав же чорт і пасічникові потягтися слідом за іншими! Справді, друкованого паперу розвелося стільки, що й не придумаєш швидко, що б таке загорнути в нього".

Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць! Тобто, кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ – матінко моя! – Це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, – так ні, яке-небудь обідране хлоп'я, глянути – погань, що порпається на задньому дворі, – і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: "Куди, куди, чого? геть, мужик, геть!" Я вам скажу… Та що там казати! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок з земського1 суду, ні поважний ієрей2, ніж показатися у той великий світ. А показався – то вже плач не плач, а давай одвіт!

1 Земство – орган місцевого самоврядування, створений у дореволюційній Росії та Україні відповідно до земської реформи 1864 р.

2 Ієрей – священик.

У нас, мої люб'язні читачі, – не в гнів вам сказати (ви, може, й розсердитесь, що пасічник говорить з вами запросто, немов з якимось сватом своїм або кумом), – у нас, на хуторах, ведеться здавна: тільки-но закінчаться роботи на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат приховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, тоді, як тільки вечір, уже напевно десь в кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, дзенькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум… Це у нас вечорниці! Вони, як бачите, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви ідете, то саме за тим, щоб повертіти ногами та попозіхати в кулак; а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями1; спочатку немов і за діло візьмуться: веретена хур-чать, ллються пісні, і кожна не зведе й очей убік; та тільки шелеснуть у хату парубки з скрипалем – здійметься крик, почнеться веремія, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна.

А найкраще, як зіб'ються всі тісною купою та почнуть загадок загадувати, або просто правити теревені. Боже ти мій! Чого тільки не розкажуть! Відки старовини не викопають! Якого жаху не нанесуть! Та ніде, може, не розказувано було стільки диковин, як на вечорах у пасічника Рудого Панька. За що мене миряни прозвали Рудим Паньком – їй-богу, не скажу вам. І волосся, здається, у мене тепер скоріше сиве, ніж руде. Та в нас, не зводьте гніватись, такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвисько, так і на віки вічні залишиться воно. Бувало зберуться, напередодні свята, добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, – і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не простого десятка, не які-небудь мужики хуторянські. Так, може, комусь і вищому за пасічника зробили б честь, завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! А які історії вмів він розповідати! Дві з них знайдете в цій книжці.

1 Гребінь – довгаста пластинка з зубцями для розчісування куделі.

2 Пістрьовий – зроблений з грубої саморобної різнокольорової лляної тканини.

Він ніколи не носив пістрьового2 халата, який побачите ви на багатьох сільських дячках; а заходьте до нього і в будень, він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору захололого картопляного киселю, за яке він платив у Полтаві мало чи не по шість карбованців за аршин1. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було запах дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, інший мужик з радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже також, щоб він коли-небудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання; а виймав з-за пазухи чепурно згорнену білу хустку, вишивану по всій окрайці червоними нитками, і, справивши, що слід, згортав її знову, як звичайно, у дванадцяту долю і ховав за пазуху. А один з гостей… Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити у засідателі2 або в підкоморії3. Було поставить перед себе палець і, дивлячись на його кінець, піде розповідати – вигадливо та хитро, немов у друкованих книжках! Інший раз слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів набрався таких! Хома Григорович одного разу йому щодо цього добру сплів приказку: розказав він йому, як один школяр, що вчився у якогось там дяка грамоти, приїхав до батька і став таким латин-ником, що забув навіть нашу мову православну. Всі слова звертає на ус: лопата в нього – лопатус, баба – бабус. От, трапилося раз, пішли вони разом з батьком у поле. Латинник побачив граблі та й питає батька: "А як це, батьку, по-вашому зветься?" Та й наступив, роззявивши рота, ногою на зубці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як грабильно піднялося, розмахнувшись, та – лусь його по лобі. "Кляті граблі!" закричав школяр, ухопившись рукою за лоб і підскочивши на аршин: "як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б'ються!" Так он як! Пригадав і ім'я, голуб! – Така приказка не припала до душі закрутистому розповідачеві. Не кажучи й слова, встав він з місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нахилив голову трохи наперед, засунув руку в задню кишеню горохового каптана свого, витяг круглу лаковану табакерку, клацнув пальцем по намальованій пиці якогось бусурменського генерала і, зачепивши немалу порцію табаки, розтертої з попелом та любистковим листом, підніс її коромислом до носа і витяг носом на льоту всю купку, не.доторкнувшись навіть до великого пальця. І все ні слова. Та як поліз у другу кишеню і вийняв синю картату бавовняну хустку, тоді тільки промимрив про себе, ледве ще чи не прислів'я: Не мечіте бісеру перед свиньми.

1 Аршин – давня східнослов'янська міра довжини, дорівнює 0,711 м.

2 Засідатель – виборний представник населення, який бере участь у розгляді судової справи.

3 Підкоморій – суддя, який займався межуванням володінь.

"Бути ж тепер сварці", подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і туляться дати дулю. На щастя, стара моя догадалася поставити на стіл гарячий книш з маслом. Усі взялися за діло. Рука Хоми Григоровича, замість того, щоб показати дулю, простяглася до книша, і, як завжди ведеться, почали хвалити майстерницю-господиню. Ще був у нас один розповідач; та той (не слід би на ніч згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходило по голові. Я навмисне і не вміщував їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, як чорта всі почнуть боятися. Нехай краще, як доживу, коли бог дасть, до нового року та випущу другу книжку, тоді можна буде налякати вихідцями з того світу та дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, може трапитись, знайдете й побрехеньки самого пасічника, що розказував він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, мабуть, от ліньки тільки кляті копатися, назбирається і на десять таких книжок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: