Микола Гоголь
ВІЙ
Вій – це могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув. (Прим. М. Гоголя)
Як тільки вдаряв уранці в Києві голосистий семінарський дзвін біля брами Братського монастиря, то вже з усього міста поспішали юрмами школярі та бурсаки. Граматики, ритори, філозофи ще й богослови із зошитами під пахвою тяглися до класів. Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лихословили проміж себе щонайтоншим дискантом; майже всі вони були як не в дрантивій, то в брудній одежі, і в кишенях у них завжди було повно всякої негіді, як-от: камінчиків, пищиків, зроблених із пір'їн, недоїдків пирога, а часом то й маленьких горобенят, що з них якесь, раптом цвірінькнувши серед мертвої тиші в класі, достачало своєму патронові доброго гостинця лінійкою в обидві руки, а іноді й вишневих різок. Ритори йшли поважніше; одежа на них часто була й зовсім ціла, натомість на виду чи не завжди була яка-небудь прикраса, наче риторичний який троп: або одне око залазило десь аж під лоба, або ж замість губи цілий пухир, а то ще й інша яка ознака; ці розмовляли й божилися проміж себе тенором.
Філозофи на цілу октаву нижче брали; в них у кишенях, окрім міцних корінців тютюну, не було нічого. Про запас вони нічого не збирали і все, що потрапляло, одразу й споживали; від них тхнуло люлькою та горілкою, і часом так далеко, що перехожий ремісник, спинившись, довго ще нюхав, мов той гончак, повітря.
Ринок під цей час тільки-но починав було ворушитись, і перекупки з бубликами, пундиками, гарбузовим насінням та маківниками шарпали наввипередки за поли тих, у кого були вони з тонкого сукна чи там з бавовни.
— Паничі, паничі! Сюди, сюди! — лящали вони з усіх боків, — ось бублики, маківники, верчики, буханці добрі! Їй-бо, добрі! На меду! Сама пекла!
Інша, щось піднявши довге, з тіста скручене, гукала:
— Ось бурулька! Паничі, купуйте бурульку!
— Не беріть у тої нічого! Дивіться, яка вона бридка — і ніс поганий, і руки брудні…
Та філозофів і богословів вони боялися зачіпати, бо філозофи й богослови любили тільки куштувати та ще й цілою жменею.
Прийшовши до семінарії, уся ця юрба розтікалася по класах, низеньких, проте доволі просторих таки кімнатах, з невеличкими вікнами, широкими дверима й засмальцьованими лавами. Клас затоплювало враз різноголосе гудіння; авдитори переслухували своїх учнів; дзвінкий дискант граматика суголосне бринів разом із шибками в маленьких вікнах, і шибка озивалася чи не таким самим дискантом; у кутку гуготів ритор, рот і тлусті губи якого краще личили б принаймні філозофії. Він гудів збаса, і тільки й чути було здаля: бу, бу, бу, бу… Авдитори, наслухуючи уроки, пасли одним оком під лавку, де з кишені підлеглого бурсака витикався пундик або вареник, а то й насіння гарбузове.
Коли це вчене збіговище приходило завчасу чи коли знали, що професори запізняться, тоді, спільно погодившись, лаштували перебій, і до цього перебою мусили братися всі, навіть і цензори, хоч вони мали доглядати ладу й моральності всього школярського народу. Два богослови звичайно вирішували, як відбувати перебій: чи кожний клас повинен окремо воюватися, чи всі мали поділитись на дві половини: на бурсу і семінарію. Однак, за всякого порядку, граматики починали раніш од усіх, і як тільки вступали ритори, вони вже втікали геть і залазили на верхи стежити за бойовищем. Потім ставала до бою філозофія з чорними довгими вусами, а насамкінець і богословія в жахливих шароварах і з товстелезними шиями. Звичайно кінчалося на тому, що богословія побивала всіх, і філозофія, чухаючи боки, під натиском відходила в клас і сідала відпочити на лавах. Професор, увійшовши до класу і сам колись бувавши в таких боях, одразу ж, глянувши на розчервонілі обличчя слухачів своїх, здогадувався, що бій був незгірший, і в той час, як він шмагав різками по пальцях риторику, в іншому класі інший уже професор лупцював дерев'яними лопатками по руках філозофію. А з богословами чинили зовсім на інший лад: їм, за висловом професора богослови', одсипалося по мірці буйного гороху, себто коротеньких ремінних канчуків.
У дні урочисті і на свята семінаристи та бурсаки виряджалися по домівках з вертепом. Часом грали кумедію, і тоді все відзначався хтось із богословів, на зріст мало чим нижченький за київську дзвіницю, удаючи Іродіяду чи Пентефрію, тую дружину вельможі єгипетського. Як винагороду отримували вони сувій полотна чи мішок проса, або там півгусака вареного чи щось такеє.
Увесь оцей учений люд, — і семінарія, і бурса, що живили спадкову ворожнечу одне до одного, — над усяку міру бідний був на харч, ще й до того сильно ненажерливий, так що зовсім марна була б річ злічити, скільки кожний з них уминав за вечерею галушок, і через те доброхітних пожертв заможних господарів ніяк не вистачало. Тоді сенат, із філозофів та богословів складений, виряджав граматиків і риторів з якимось філозофом за ватажка, — а то й собі приєднавшися, — з мішками на плечах пустошити чужі городи. Так у бурсі з'являлася гарбузяна каша. Сенатори до того об'їдалися кавунами й динями, що другого дня авдитори наслухували від них замість одної вже дві орації: одну уста вимовляли, друга бурчала у животі сенаторському. Бурса й семінарія носили якусь довгу подобизну каптанів, які тяглися аж по сіє врем'я: слівце технічне, що означало: аж за п'яти.
Не було урочистішої для семінарії події, як вакації: вони починалися з місяця червня, коли вже бурсу розпускали по домівках. Тоді весь битий шлях аж кишів від граматиків, риторів, філозофів та богословів. Хто не мав свого пристановища, той ішов до когось із своїх товаришів. Філозофи й богослови виряджалися на кондиції, себто бралися вчити або підготовлювати дітей заможних батьків, і здобували за це на рік нові чоботи, а то й сурдут. Оця вся ватага сунула разом цілим табором, варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожний тарабанив за собою мішка, де була одна сорочка та онуч пара. Богослови були найощадніші та найохайніші: щоб не стоптувати чобіт, вони роззували їх, вішали на ціпки й несли на плечах, а найпаче як було болото: тоді вони, підкачавши шаровари по коліна, одчайдушне розльопували своїми ногами калюжі. А нагледівши десь збоку хутір, одразу ж завертали з битого шляху і, підійшовши до хати, чепурнішої з-межи інших, шикувалися в ряд попід вікнами і на весь голос заводили канта. Господар хати, якийсь старий козак-хуторянин, довго слухав їх, підпершись обома руками, далі ридав гірко-прегірко і казав до своєї жінки: "Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне. Винеси їм сала і чогось такого, що там знайдеться". І повна миска вареників перекидалася в мішок; чималий шмат сала, кілька паляниць, а то й зв'язана курка ішли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філозофи ще й богослови знову рушали в дорогу. Та що далі вони йшли, то меншала їхня ватага. Майже всі розходилися по домівках, і зоставалися тільки ті, що мали батьківські гнізда далі од інших.
Одного разу, під час такої подорожі, троє бурсаків звернули з битої дороги вбік, щоб у якомусь придорожньому хуторі призапасити провіянту, бо вже в мішку давно було порожньо. Були вони: богослов Халява, філозоф Хома Брут і ритор Тиберій Горобець.
Богослов був поставний, плечистий чолов'яга і дуже чудну вдачу мав: усе, що б не лежало коло нього, він доконче вкраде. В усьому іншому натури був тяжко похмурої і, напившись п'яний, ховався в бур'яні, тож семінарія багато мусила труду прикласти, щоб там його знайти.
Філозоф Хома Брут вдачі був веселої. Дуже любив полежати й покурити люльку. А вже як пив, то неодмінно наймав музику і вибивав тропака. Він часто куштував буйного гороху з усенькою до цього філозофською байдужістю, так собі розважаючи: те, що має бути, треба відбути.
Ритор Тиберій Горобець не мав ще права запускати вуса, горілку пити й курити люльку. Він тільки носив оселедця, і через те його вдача тоді ще мало виявлялася; та як глянути на чималенькі гулі на лобі, що з ними він не раз приходив до школи, можна було сказати, що вояка з нього буде незгірший. Богослов Халява та філозоф Хома частенько чубили його на знак своєї прихильності і покладали на нього повинність депутата.