Микола Гоголь - Вій (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_viy.docx)Mykola_gogol_viy.docx73 Кб800
Скачать этот файл (Mykola_gogol_viy.fb2)Mykola_gogol_viy.fb2130 Кб858
Філозоф, зголоднівши, на який час був зовсім викинув з голови покійницю. Незабаром уся челядь почала потроху сходитися до кухні. Кухня в сотниковому домі немовби правила за клуб, куди злазилося все, що мешкало в дворі, у тому числі й собаки, що, помахуючи хвостами, приходили аж до дверей по маслаки та помиї. Куди б кого не посилали, за будь-якою потребою, він кожного разу перше заходив до кухні, щоб відпочити яку хвилину на лавці і покурити люльку. Всі нежонаті, що жили в домі й пишалися козацькими свитками, лежали тут чи не цілий день на лавці, під лавкою, на печі, — скрізь, де тільки можна було знайти придатне для того місце. Крім того, кожен раз у раз забував у кухні чи шапку, чи батога на чужих собак, чи таке щось інше. Та найбільше людей збиралося під час вечері, коли приходив і табунник, встигши загнати своїх коней у загороду, і чередник, що пригонив доїти корів, і всі ті, кого вдень тут не було видко. При вечері розбалакувались і найтугіші на язик. Тут, як заведено було, говорилося про все чисто: і хто пошив собі нові шаровари, і що там є всередині землі, і хто бачив вовка. Тут було також немало штукарів, що не переводяться серед нашого люду.

Філозоф присів разом з челяддю в широкому колі, на вільному надвір'ї, біля кухняного порогу. Незабаром і баба в червоному очіпку вигулькнула з дверей, несучи обома руками гарячий казанок з галушками, і поставила його серед зібраних на вечерю. Кожний вийняв із кишені дерев'яну ложку; інші, того не маючи, дерев'яну шпичку. Коли вже жувати стали повільніше і вовчий голод усього цього гурту трохи вгамувався, дехто почав і слівце закидати. Розмова, як і годилося, зайшла про покійницю.

— А чи правда, — почав такий собі молодий вівчар, що начіпляв на свого ремінця від люльки стільки ґудзиків та мідяних бляшок, що скидався на крамничку роздрібної перекупки, — чи правда, що панночка, не тим би згадувати, зналася з нечистим?

— Хто? Панночка? — обізвався Дорош, що вже знайомий був нашому філозофові. — Та вона ж була таки нестеменна відьма! От, хоч і заприсягнуся, що відьма!

— Та годі тобі, Дороше, — мовив другий, той, що дорогою так охоче всіх потішав, — яке нам діло; Бог з ним! Нащо про те говорити.

Та Дорошеві ніяк не мовчалося; він щойно перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь пильній справі і, нахилившись разів зо два над двома чи й трьома бочками, вийшов відтіль щось дуже веселенький і все говорив, не вгаваючи.

— Що ти хочеш? Щоб я мовчав? — сказав він. — Та вона на мені самому їздила! От їй-богу, їздила.

— А що, дядьку, — спитав молодий вівчар у ґудзиках, — чи є такі прикмети, щоб по них можна було пізнати відьму?

— Не можна, — відказав Дорош, — ніяк не впізнаєш; хоч ти всі псалтирі попрочитуй, то не впізнаєш.

— Можна, можна, Дороше, не кажи цього, — обізвався той самий утішник, — та ж Бог не дарма дав кожному свій звичай. Люди, що на науці знаються, кажуть, ніби у відьми є маленький хвостик.

— Що стара баба, то й відьма, — байдуже вирік сивий козак.

— Та вже ж і ви гарні — підхопила баба, що саме підсипала свіжих галушок у спорожнілий казан, — достоту, як ті кабани товстющі!

Старий козак, на ймення Явтух, а на прізвище Ковтун, усміхнувся самими губами, з утіхою побачивши, як його слова вколупнули стару за живе; а чередник так гучно зареготався, наче б то два бугаї, ставши один проти одного, заревли разом.

Така розмова викликала у філозофа цікавість і невтримне бажання розпитатись якнайдокладніше про покійну дочку сотникову, і з цієї причини, щоб знов справити мову на попередню стежку, звернувся він до свого сусіди з такими словами:

— Хотів би я спитати, чого це ви всім товариством, що тут сидите за вечерею, узиваєте панночку відьмою? Чи ж вона комусь що лихого заподіяла, чи кого звела зі світу?

— Всякого бувало, — відповів один із гурту, з лицем гладеньким, чиста тобі лопата. — Хто не пригадає псаря Микити, або того...

— А що ж воно за псар такий Микита? — спитав філозоф.

— Стій! Я розкажу за псаря Микиту, — сказав Дорош.

— Ні, я розкажу про Микиту, — обізвався чередник, — він же мені кумом був.

— Ні, я розкажу про Микиту, — мовив Свирид.

— Нехай, нехай Свирид розкаже! — озвалися всі гуртом.

Свирид почав:

— От ти, пане філозофе, пане Хомо, не знав Микити. Гей, який же то чоловік був! Собаку кожного так було знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, третій он сидить од мене, і нігтя його не варт. Хоч таки сказати, і він знає своє діло, та проти того — сміття, помиї.

— А ти непогано розказуєш, таки непогано! — сказав Дорош, схвально кивнувши головою.

Свирид повів далі:

— Зайця назирить швидше, ніж табаку втреш з-під носа. Бувало, як свисне: "Ану, Розбій! Ану, Швидка!" — а сам на коні щодуху, — і вже й сказати не можна, хто кого пережене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту одним духом гахне, як і не було. Гарний був псар! Тільки з якогось там часу почав він усе на панночку задивлятися. Чи він таки справді вклепався в неї, чи вже так вона його причарувала, тільки ж напропале пішов чоловік, обабився вкрай; стало таке чортзнащо, пху! Соромно й сказати.

— Непогано! — сказав Дорош.

— Тільки панночка було гляне на нього, то й поводи з рук пустить, Розбоя називає Бровком, спотикається і не знать що робить. Одного разу панночка прийшла на стайню, а він саме коня чистив. "Дай, — каже, — Микитко, я покладу на тебе ніжку". А він, дурень такий, і радий тому: "Та не тільки,— каже, — ніжку, а й сама сідай на мене". Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він ту голу, повненьку та білую ніжку, то, каже, аж чад шибнув йому в голову. Нагнув він, дурень, спину і, схопившись обома руками за її голії ніжки, давай скакати, мов той кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, того він не міг сказати; а тільки вернувся ледве живий і з того часу зсушився весь, як тріска; і коли одного разу прийшли до стайні, то замість нього лежала попелу купка та порожнє відро: геть згорів, сам собою згорів! А що вже був псар, то й на всьому світі такого не знайти.

Коли Свирид скінчив розказувати, з усіх боків знялися згадки про добру вдачу колишнього псаря.

— А про Шепчиху ти не чув? — спитав Дорош у Хоми.

— Ні, не чув.

— Еге-ге-ге! То вас у бурсі, бачу, не дуже то й великого розуму вчать. Ну, то слухай. Є в нас на селі козак Шептун, — гарний такий козак. Він любить часом і вкрасти, і збрехати без потреби, та... гарний собі козак. Його хата не так і далеко відціль. Об таку саме пору, як оце ми сіли вечеряти, Шептун із жінкою, повечерявши, полягали спати, а що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті, на лаві; ні, не так: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі...

— І не на лаві, а долі лягла Шепчиха, — підхопила баба, стоячи при порозі і спершись щокою на руку.

Дорош поглянув на неї, тоді поглянув униз, тоді знов на неї і, трохи помовчавши, сказав:

— Як здеру я з тебе при всіх спідницю, то негаразд буде. Така пересторога справді допомогла. Стара притихла і вже ні разу не перебила йому мови. Дорош розказував далі:

— А в колисці, що висіла серед хати, лежала дитина-однорічок, не скажу вже, хлопець чи дівчина. Шепчиха лежала собі, а далі чує, що за дверима шкребеться собака і так скавулить, що хоч із хати втікай. Вона злякалася, бо ті баби — такий дурний народ, що покажи їй під вечір з-за дверей язика, то й душа втече в п'яти. А проте думає: "Дай лишень звезу по морді триклятого собаку, може, таки перестане скавуліти", — та, взявши кочергу, й вийшла відчинити двері. Не встигла вона дверей прочинити, як собака кинувся попід ногами і просто до колиски з дитиною. Бачить Шепчиха, що то вже не собака, а панночка; та нехай би вже панночка в такій подобі, як вона її знала, — було б ще півбіди; та ось яка штука й притичина, що вся вона була синя, а очима як жаром сипле. Схопила дитину, прокусила їй горло і давай кров з неї пити. Шепчиха тільки й устигла крикнути: "Ой, лишенько!" — та з хати. Тільки бачить, що двері з сіней замкнені. Вона на горище; сидить та й труситься дурна баба; а далі бачить, що панночка лізе до неї на горище, кинулася до неї та й почала кусати. Уже тільки вранці Шептун знайшов свою жінку, всю покусану та синю. А на другий день і померла дурна баба. Ось такі-то трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма.

Отаке розказавши, Дорош вдоволено озирнувся і засунув пальця в свою люльку, готуючись набити її тютюном. Розмова про відьом потяглася без кінця-краю. Кожний навперейми хотів про своє розказати. До одного відьма скиртою сіна присунулась аж до хатніх дверей; а в того вкрала шапку чи люльку; багатьом дівчатам на селі пообрізала коси, а з тих випила по скількись там відер крові.

Врешті уся кумпанія спам'яталась і побачила, що заговорилась уже занадто, бо надворі була вже глупа ніч. Усі розбрелися на ночівлю — хто на кухню, хто по повітках, а хто й посеред двору.

— Ану, пане Хомо, вже й нам пора рушати до покійниці, — мовив старий козак, звернувшись до філозофа.

Усі четверо, Свирид та Дорош із ними, пішли до церкви, одганяючись батогом від собак, а було їх на вулиці сила-силенна і від люті вони аж ціпки гризли.

Філозоф, хоч і підкріпився чималеньким кухлем горілки, все ж відчував, як непомітно опадає його переляк, і то все більший, що ближче підходили вони до освітленої церкви. Оповіді та чудні пригоди, почуті за вечерею, ще дужче будили сполохану уяву. Чорна сутінь під тином і під деревами порідшала; місцина ставала все подібніша до пустки. Врешті вони зайшли за ветху церковну огорожу, у невеличкий дворик, за яким не було вже ані деревця, лишень стелилося голе-голісіньке поле та поглинуті нічною темрявою луки. Троє козаків зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони зоставили філозофа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, як наказував пан.

Філозоф лишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягся, далі фукнув ув обидві руки і аж тоді вже став роззиратися. Посередині стояла чорна труна; свічі горіли перед темними образами; світло від них осявало самий іконостас і ледве сягало середини церкви; віддалені кутки вповиті були сутінню. Високий старовинний іконостас виявляв уже прадавню ветхість; просвітчасте різьблення його, колись позолочене, іще блищало самими лише іскрами: позолота в одному місці обсипалась, у другому й зовсім почорніла; святі на образах, геть потемнілі, дивилися якось похмуро. Філозоф іще раз роззирнувся.

— Що ж, — сказав він, — чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мертвяків та вихідців із того світу знаю я молитов таких, що як прочитаю, то вони мене й пальцем не займуть. Байдуже, — промовив він далі, махнувши рукою, — будемо читати.

Наблизившись до криласу, угледів він кілька пучків свічок.

"От і добре, — подумав собі філозоф, — треба освітлити всю церкву, щоб було видно, як удень. Ех, шкода, що в храмі Божому не можна люльки покурити".

І він почав ліпити воскові свічки до всіх заломів, налоїв та образів, не окупуючи нітрохи, і незабаром уся церква сповнилася світлом. Тільки вгорі темрява стала немов іще чорніша, і похмурі образи дивилися іще суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди поблискували позолотою. Він наблизився до труни, торопіючи, подивився в лице померлої — і не міг не заплющити, злегка здригнувшись, очей своїх: така страшна, осяйна краса!

Він одвернувся й хотів був одійти; та від чудної якоїсь допитливості, від того дивного й суперечливого почуття, що не покидає людину, надто наполохану, він не втерпів на відході, щоб не глянути на неї, а тоді, знову здригнувшись, глянув іще раз. Справді, гостра краса померлої видавалася страшною. Можливо навіть, його не опав би такий сліпий жах, якби вона не була така вродлива. Коли ж у її обличчі нічого не було тьмяного, поморхлого, мертвого; воно було живе, і філозофові здавалося, немов би вона дивиться на нього заплющеними очима. Йому навіть привиділось, ніби з-під вії правого її ока скотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, він побачив виразно, що то була краплина крові.

Він мерщій відійшов від криласу, розгорнув книжку і, щоб краще підбадьорити себе, почав читати якомога гучніше. Голос його вразив церковні дерев'яні стіни, здавна мовчазні й глухі. Самотньо, без відгомону, сіявся він густим басом серед зовсім мертвої тиші й видавався трохи моторошним навіть для самого читця.

"Чого лякатись? — тим часом думав він собі. — Вона ж не встане із своєї домовини, таки побоїться Божого слова. Нехай собі лежить! Та що б же то за козак з мене був, коли б я злякався? Ну, вихилив чарку, — тим-то й здається страшно. Ану ж понюхаймо табаки: га, добра табака! Знакомита табака! Прегарна табака!"

Все ж, перегортаючи кожного листка, він зіскоса позирав на труну, і проти його волі наче щось шептало йому: "Ось, ось встане! Ось підведеться, ось вигляне з домовини!"

Але тиша залягала мертва. Труна стояла нерухомо. Свічки лили цілу повінь світла. Страшна освітлена серед ночі церква з мертвим тілом і без душі живої! Підвищивши голос, почав він співати на різні голоси, щоб до краю притлумити свій острах. Та кожної хвилини звертав свої очі до труни, мов би несамохіть питаючи: "А що, як підведеться, а що, як устане вона?"

Та домовина і не зворухнулася. Хоч би згук який, якась там душа жива, нехай би цвіркун обізвався в кутку... Тільки ледве чулося легке потріскування якоїсь віддаленої свічки, та часом стиха ляскала воскова краплина, впавши на підлогу.

"А що, як устане?.." Вона підвела голову...

Пошук на сайті: