Зачароване місце – Микола Гоголь

Микола ГОГОЛЬ

ЗАЧАРОВАНЕ МІСЦЕ

Бувальщина, яку розповів дячок ***ської церкви

Їй-богу, вже обридло розповідати. Що ж ви думаєте? Справді обридне: розказуй та й розказуй, і відчепитися не можна. І Ну, вже нехай, я розкажу, тільки, їй-право, востаннє. Еге, говорили ви про те, що людина може упоратись, як то кажуть, з нечистою силою. Воно, звісно, тобто, як гарненько подумати, то на світі всякого буває… А проте не кажіть цього.. Захоче пустити ману диявольська сила, то пустить… Ось подивіться: було нас у батька четверо. Я був тоді ще дурень. Усього було мені якихось одинадцять років; ні ж бо, не одинадцять: я пригадую, як зараз, коли побіг одного разу я навкарачки і почав гавкати по-собачому, батько закричав на мене, похитавши головою: “Ей, Хомо, Хомо, тебе женити вже час, а ти дурієш, як молодий лошак”. Дід тоді ще живий був і на ноги – нехай йому легко тикнеться на тому світі, – досить міцний. Бувало, загадає…

Та що ж це так розказувати. Той вигрібає з печі биту годину вуглину для своєї люльки, інший чогось за комору побіг. Що це, справді… Хай би вже з примусу, а то ж самі напросилися. Слухати, так слухати!

Батько ще ранньої весни повіз у Крим на продаж тютюн. Не пригадую тільки, два чи три вози спорядив він. Тютюн був тоді в ціні. З собою взяв він трьохрічного брата – привчати заздалегідь до чумакування. Нас зосталося: дід, мати, я, та брат, та ще брат. Дід посіяв баштан біля самого шляху і перейшов жити до куреня; взяв і нас із собою ганяти горобців та сорок з баштану. Нам це було, не можна сказати, щоб і погано. Бувало, наїсишся за день стільки огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, мов півні кричать. Ні, воно до того ж і прибуток був. Проїжджих вештається багато на шляху, всякому забагнеться поласувати кавуном чи динею. Та й з околишніх хуторів, бувало, нанесуть для обміну курей, яєць, індиків. Гарне було життя.

Та дідові найлюбіше було те, що чумаків щодня возів з п’ятдесят проїде. Народ, знаєте, бувалий: почне оповідати – тільки вуха наставляй. А іноді це все, як голодному галушки. Іноді, бувало, трапиться зустрітися з давніми знайомими (діда всякий уже знав), можете уявити самі, що буває, коли збереться старизна: тала, тала, тоді та он тоді, таке та он яке було… Ну, й підуть! Згадають бозна колишнє.

Одного разу – ну, ось, далебі, наче сьогодні сталося, – сонце почало вже сідати; дід ходив по баштану і знімав з кавунів листя, яким накривав їх удень, щоб не попеклися на сонці.

– Глянь, Остапе, – кажу я братові, – он чумаки їдуть.

– Де чумаки? – спитав дід, позначивши велику диню, щоб, часом, не з’їли хлопці.

Шляхом сунулося, справді, возів із шість. Попереду йшов чумак з уже сивими вусами. Не дійшовши кроків, як би вам сказати, із десять, він сказав:

– Добридень, Максиме! Ось де довів Бог побачитись. Дід примружив око:

– А, здоров, здоров був! Звідки Бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров був, брате! Що за дідько! та тут усі: і Крутотрищенко! і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові були! А, га, га! го, го!.. – і давай чоломкатись.

Волів розпрягли й пустили пастись на траву. Вози залишили на дорозі, а сами всі сіли кружком перед куренем й закурили люльки. Та де вже там до люльок? За оповідками та балачками навряд чи й по одній викурили. Після полуденка почав дід частувати гостей динями. Ось кожний, взявши по одній дині, обчистив гарненько ножиком (всі бувальці, тинялись чимало, знали вже, як їдять на світі; мабуть, і до панського столу хоч зараз ладні сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожний пальцем дірочку, випив з неї кисіль і давай краяти скибочками та класти в рот.

– Що ж ви, хлопці, – сказав дід, – роти свої роззявили? Танцюйте, собачі діти! Остапе, де твоя сопілка? Ану, козачка! Хомо, берись у боки! Ну! Ось так! Гей, гоп!

Я був тоді хлопець моторний. Старість клята! Тепер уже не витну так; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками. Я помічаю, що в нього ноги не встоять на місці: їх наче щось так і смикає.

– Дивись, Хомо, – сказав Остап, – якщо старий пень не піде танцювати!

Що ж ви думаєте? Не встиг він сказати, – не втерпів дідуган! Забагнулося, знаєте, похвалитися перед чумаками.

– Ач, бісові діти! Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють! – сказав він, схопившись на ноги, простягнувши руки та вдаривши закаблуками.

Ну, нема що казати, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми розступились, і пішов дідуган вивертати ногами по всьому рівному місці, що було біля грядки з огірками. Тільки-но дійшов він до половини і хотів розгулятися та викинути ногами на вихор якусь таку свою штуку, не здіймаються ноги – та й годі! Ти скажи! Розігнався знову, дійшов до середини – не бере! Хоч ти що, – не бере, та й не бере! Ноги мов дерев’яні стали! “Ач, диявольське місце! Ач, бісова мана! Вплутається ж Ірод, ворог роду людського!”

Ну, як же сорому набратися перед чумаками? Пустився знову і почав чесати дрібно-дрібно, глянути любо; до середини – ні! не витанцьовується, та й годі!

– Ах ти ж, шельмівський сатано! Щоб ти вдавився гнилою динею, щоб ти ще маленьким здох, собачий сину! На старість завдав сорому якого.

І справді ззаду хтось зареготав. Оглянувся: ні баштану, ні чумаків, нічого; позаду, попереду, з боків – чисте поле,

– Е! ссс… ось маєш!

Почав примружувати очі – місце, здається, й не зовсім знайоме! Збоку ліс, з-за лісу стриміла якась жердина і манячила геть далеко в небі. Ти скажи, та це ж голубник, що в попа на городі! З другого боку теж Сіріє щось; придивився: стодола[1] волосного писаря. Он куди затягла нечиста сила! Поблукавши навколо, натрапив він на стежку. Місяця не було; біла пляма блимала замість нього крізь хмару. “Буде завтра великий вітер!” – подумав дід. Зирк! убік від стежки на могилці спалахнула свічка.

– Бач! – спинився дід, руками взявся в боки і дивиться: свічка згасла, і трохи далі засвітилася друга. – Скарб! – скрикнув дід. – Закладаюсь на що хочете, якщо не скарб! – і вже поплював було на долоні, щоб копати, та схаменувся, що нема з ним ні заступа, ні лопати. – Ех, шкода, та хто ж його знає? Може, досить тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубчик! Нічого не вдієш, позначити б, принаймні, місце, щоб не забути потім!

Ось, приволікши зламану, мабуть, вихорем, чималу гілляку, привалив він нею ту могилку, де горіла свічка, і пішов стежкою. Молодий дубняк рідішав; майнув тин. “Еге ж! Чи не казав я, – подумав дід, – що це попова левада? Ось і тин його! Тепер і версти не буде до баштана”.

Пізненько прийшов він додому і галушок не схотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно ті чумаки поїхали, і загорнувся у кожух. І коли той почав був питати:

– А куди тебе, діду, чорти носили сьогодні?

– Не питай, – сказав він, залазячи під кожух глибше, – не питай, Остапе, бо посивієш! – І захроп так, що горобці, які забрались були на баштан, злетіли, злякавшись, у повітря. Та де вже там йому спалось! Нема чого казати, хитрий був з біса, дай йому Боже царство небесне! умів відкараскатись завжди. Іноді такої заспіває, що губи почнеш кусати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: