Другого дня прокинувся, дивлюсь: уже дід ходить по баштану, мов і не було нічого, та лопухом кавуни накриває. За обідом дідуган розбалакався, почав лякати молодшого брата, що він проміняє його на курей замість кавуна; а пообідавши, зробив сам із дерева свищик та й давай насвистувати; і дав нам для розваги диню, зігнуту у дугу, мов гадюка, яку він турецькою звав. Тепер таких динь ніде вже я не бачив. Правда, насіння йому десь здалека дісталося.
Надвечір, уже повечерявши, дід пішов із заступом скопати нову грядку для пізніх гарбузів. Проходячи повз те зачароване місце, не стерпів, щоб не пробубоніти крізь зуби: “Кляте місце!” – став на середину, де не витанцьовувалося позавчора, і ударив спересердя заступом. Зирк, а навколо нього знову те саме поле: з одного боку стромить голубник, а з другого стодола. “Ну, добре, що здогадався взяти з собою заступ. Он і стежка. Он і могилка. Ось і гілляка покладена! а онде горить і свічка. Тільки б не помилитись”.
Тихенько побіг він, піднявши заступ угору, наче намірявся почастувати ним кабана, що заліз на баштан, і зупинився перед могилкою. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, порослий травою. “Цей камінь треба підняти!” – подумав дід, і заходився обкопувати його з усіх боків. Великий клятий камінь! Та проте, упершись міцно ногами в землю, зіпхнув таки його з могили. “Га!” – пішло долиною. “Туди тобі й дорога! Тепер швидше піде діло”.
Тут дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак тютюну і мав уже піднести до носа, як враз щось над головою його – “ачхи!” Чхнуло щось так, що аж похитнулись дерева, і дідові забризкало все обличчя.
– Одвернувся б хоч набік, коли хочеш чхнути! – сказав дід, витираючи очі. Роздивився – нікого нема. – Ні, не любить, видно, чорт тютюну! – сказав він далі, ховаючи ріжка за пазуху й беручись за заступ. – Дурень же він, бо такого тютюну ні дідові, ні батькові його не доводилося нюхати!
Взявся копати – земля м’яка, заступ так і вгрузає. Ось щось дзенькнуло. Викидавши землю, побачив він казан.
– Ага, голубчику! Ось де ти! – сказав дід, підсовуючи під казана заступ.
– Ага, голубчику, ось де ти! – запищав пташиний дзьоб, клюнувши казан.
Відхилився дід і випустив заступа.
– Ага, голубчику, ось де ти! – замекала бараняча голова з верхівки дерева.
– Ага, голубчику, ось де ти! – заревів ведмідь, висунувши з-за дерева морду.
Дрижаки пройняли діда.
– Та тут страшно слово сказати! – буркнув він до себе.
– Та тут страшно слово сказати! – пискнув пташиний дзьоб.
– Страшно слово сказати! – замекала бараняча голова.
– Слово сказати! – ревнув ведмідь.
– Гм!.. – сказав дід, та й сам перелякався.
– Гм! – пискнув дзьоб.
– Гм! – мекнув баран.
– Гм! – ревнув ведмідь.
З острахом роздивився він: Боже ти мій, яка ніч! Ні зір, ні місяця; навколо провалля; під ногами бездонне урвище; над головою нависла гора, і ось-ось, здається, обвалиться на нього! І ввижається дідові, що з-за неї підморгує якась пика: ой! ой! ніс, як ковальський міх; ніздрі – хоч по цебру води влий у кожну! Губи, їй-богу, наче дві колоди! Червоні очі вирячилися, та ще й язика висолопила і дражниться!
– Чорт з тобою! – сказав дід, кинувши казана. – На тобі й скарб твій. Отака ж мерзенна пика! – і вже кинувся було тікати, та знову роздивився і став, побачивши, що все – як і раніш було. – Це тільки лякає нечиста сила.
Заходився знов біля казана – ні, заважкий! Що робити? Не кидати ж тут! Отож щосили ухопився він за нього руками.
– Ну, раз, раз! Ще, ще! – і витяг. – Ух, тепер би й тютюну понюхати!
Дістав ріжок; але перш ніж насипати, оглянувся гарненько, чи нема кого: здається, що нема; та ось увижається йому, що пеньок сопе і дметься, вистромлюються вуха, наливаються червоні очі; ніздрі роздулись, ніс наморщився, і так збирається чхнути. “Ні, не понюхаю тютюну, – подумав він, ховаючи ріжок, – знов заплює сатана очі”. Схопив він мерщій казан і давай бігти щодуху; тільки чує, що ззаду щось так і шмагає пруттям по ногах… “Ай, ай, ай!” – скрикував тільки дід, біжучи чимдуж. І так він добіг аж до попового городу. Тоді тільки трохи відсапався.
“Де це пішов дід?” – думали ми, чекаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла й мати, принесла горщик гарячих галушок. Нема та й нема діда. Заходилися знову вечеряти самі. Після вечері мати помила горщик і назирала очима, куди вилити помиї, бо навкруги все були грядки, аж бачить, йде просто їй назустріч кухва[2]. На небі було таки темненько. Мабуть, із хлопців хтось, жартуючи, заховався ззаду і підштовхує її.
– Ось саме сюди й помиї вилити, – промовила й вилила гарячі помиї.
– Ай! – закричало басом.
Зирк – дід. Ну, хто ж його знає! Їй-богу, думали, що бочка суне. Признатися, хоч воно трохи й гріх, а, далебі, смішно було дивитись на сиву дідову голову, облиту помиями та обвішану лушпинням з кавунів і динь.
– Бач, бісова баба! – сказав дід, витираючи голову полою, – як обпарила! наче свиню перед Різдвом. Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! Будете, собачі діти, ходити в золотих жупанах. Дивіться сюди, що я вам приніс! – казав дід і відкрив казан.
Що ж би, ви думали, таке там було? Ну, принаймні, подумавши гарненько, га? золото? Отож бо й воно, що не золото: сміття, непотріб… сором сказати, що таке. Плюнув дід, кинув казан і руки після того вимив.
І відтоді закляв дід і нас вірити коли-небудь чортові.
– І не думайте! – говорив він часто нам. – Все, що скаже ворог господа Христа, все збреше, собачий син! У нього правди й на гріш нема!
І, бувало, тільки-но почує старий, що десь не все гаразд:
– Ану, хлопці, давайте хрестити! – гукне нам. – Так його! так його! гарненько! – і давай хрестити. А те кляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив тином і звелів кидати туди найнепотрібніше: весь бур’ян і сміття, що згрібали на баштані.
Так ось як наводить ману нечиста сила на людину! Я знаю добре ту землю: після того наймали її в мого батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! І врожай завжди був навдивовижу; але на зачарованому місці ніколи не росло нічого путнього. Засадять як слід, а зійде таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок… чортзна-що!
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).