– А відьма? – боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.
– Відьма? Старі баби балакали, що з того часу всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулася під водою на одну з утоплениць і тим врятувала себе від батога з зеленого очерету, якою хотіли бити її утоплениці. Вір тим бабам! Кажуть ще, ніби панночка щоночі збирає всіх утоплениць і вдивляється кожній в обличчя, намагаючись дізнатися, котра з них відьма. Та досі не впізнала. І коли надійде із людей хтось, одразу велить йому впізнавати, а як не хоче, то погрожує втопити. Отак, моя Галю, розказують старі люди!.. Теперішній пан хоче будувати на тому місці винницю і прислав навмисне для цього сюди винокура… Що це за галас чується? Це наші вертаються з гулянки. Прощавай, Галю! Спи спокійно і не думай про ці бабські вигадки.
Сказавши це, Левко обійняв її міцно, поцілував і пішов.
– Прощавай, Левку, – говорила Галя, задумливо вдивляючись у темний ліс.
Величезний полум’яний місяць велично став у цей час вирізатися із землі. Половина його була ще під землею, а вже весь світ виповнився якимось урочистим сяйвом. Став заіскрився.
Тінь від дерев стала чітко вирізнятись на темній зелені.
– Прощавай, Ганно, – почулись позад неї слова і супроводились поцілунком.
– Ти повернувся? – сказала вона, озирнувшись, але, побачивши перед собою чужого парубка, одвернулась убік.
– Прощавай, Ганно, – почулося знову, і ще раз поцілував її хтось у щоку.
– От ще принесло й другого! – промовила вона розгнівано.
– Прощавай, люба Ганно!
– Ще й третій!
– Прощавай! Прощавай! Прощавай, Ганно! – і поцілунки посипалися на неї зусібіч.
– Та тут їх ціла юрба! – кричала Ганна, вириваючись від натовпу парубків, які один поперед одним поспішали обіймати її. – Як їм не набридне безупинно цілуватися! Незабаром, їй-богу, не можна буде вийти на вулицю!
Слідом за цими словами гримнули двері, і тільки чутно було, як рипнув залізний засув.
II
Голова
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться у неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежний небесний намет напнувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-задушливе, і повне ласкавості, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Непорушно, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні ці ставки; холод і пітьма їхніх вод оточені темно-зеленими стінами садів. Незаймані зарості черемхи й черешень боязко простягли своє коріння до студених вод і зрідка лопотять листом, немов сердячись і гніваючись, коли прекрасний бурлака – нічний вітер, підкравшись умить, цілує їх. Усе кругом спить.
А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на серці й бентежно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба…
Мов зачароване, дрімає на горі село. Ще дужче, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше виринають із пітьми низенькі їхні стіни. Пісні замовкли. Все тихо. Потомлені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна та коло деяких хат пізно вечеряє запізніла сім’я.
– Ні, гопака не так танцюють! Отож я й бачу, не виходить воно доладу. Що ж це верзе кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп! – так розмовляв сам із собою підхмелений чоловік середніх літ, танцюючи на вулиці. – їй-богу, не так танцюють гопака! Нащо мені брехати! Їй-богу, не так! Ану ще: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!
– От здурів чоловік. Нехай би ще молодик який, а то старий кнур витанцьовує дітям на сміх уночі по вулиці! – скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. – Іди до своєї хати! Час давно вже спати!
– Я піду! – сказав, спинившись, чоловік. – Я піду! Я не зважу на якогось там голову. Що він собі думає, дідько б утисся його батькові: як він голова, як він обливає людей на морозі холодною водою, то вже й носа дере вгору! Голова, то й голова. А я сам собі голова. От побий мене Бог, Бог мене побий. Я сам собі голова. От що, а не те що… – вів він далі, підходячи до першої-ліпшої хати, і спинився перед віконцем, ковзаючи пальцями по шибці і намагаючись знайти дерев’яну ручку.
– Стара, відчиняй! Стара, хутко, кажу тобі, відчиняй. Козакові спати час!
– Куди ти, Каленику? Ти до чужої хати потрапив! – закричали сміючись позад нього дівчата, що вертались із веселої гулянки. – Показати тобі твою хату?
– Покажіть, люб’язні молодички!
– Молодички! Чуєте? – промовила одна, – який учтивий Каленик. За це йому треба показати його хату. Або ні!., спершу хай потанцює!
– Потанцювати? Ех ви, лукаві дівчата, – протягнув Каленик, сміючись і сварячись пальцем і разом спотикаючись, бо ноги його не могли держатися на одному місці. – А дасте перецілувати себе? Усіх перецілую! Усіх! – і нерівними кроками пустився бігти за ними. Дівчата зчинили галас, перемішались; але потім, підбадьорившись, перебігли на інший бік, бачачи, що Каленик не дуже був швидкий на ноги.
– Он твоя хата! – гукали вони до нього, втікаючи й показуючи на хату сільського голови, що була значно більша за інші.
Калецик слухняно попхався в той бік, беручись знову лаяти голову.
Та хто ж цей голова, що про нього пішли такі невигідні пересуди й розмови? О, цей голова – поважна особа на селі! Поки Каленик доплентається шляхом своїм, ми, без сумніву, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, угледівши його, береться за шапки, а дівчата, навіть наймолодші, віддають добридень. Хто б із парубків не захотів бути головою? Голові вільний вхід до всіх табакерок, і солідний дядько поштиво стоїть перед головою, скинувши шапку, увесь час, коли голова запускає свої товсті й зашкарублі пальці в його лубочну табакерку. На сільських зборах чи в громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і майже з власної волі виганяє, кого хоче, рівняти й торувати шлях та копати рови. Голова похмурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити.
Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті цариця Катерина їздила до Криму, було його вибрано супроводити; аж два дні перебував він коло цариці на цій посаді і навіть мав честь сидіти на козлах із царициним кучером. І з того самого часу ще голова навчився розумно й поважно схиляти голову, гладити довгі, униз закручені вуса і кидати соколиний погляд з-лід лоба. І відтоді голова, про що б ви не почали говорити з ним, завжди вміє повернути на те, як він віз царицю і сидів на козлах царської карети. Голова іноді любить прикинутися глухим, особливо коли почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може франтівства: завжди носить свитку з чорного доморобного сукна, підперізується вовняним квітчастим поясом, і ніхто ніколи не бачив його в іншій одежі, крім хіба того часу, коли їздила цариця до Криму і коли був на ньому синій козацький жупан. Та цей час навряд чи хто пам’ятає в цілому селі, а жупан давно лежить у нього замкнений у скрині. Голова – вдівець; але в його хаті живе свояка, яка варить обідати й вечеряти, миє лавки, білить хату, пряде йому на сорочки та порає все господарство. На селі ходять чутки, ніби вона йому зовсім не родичка; та ми вже знаємо, що голова має багато недоброзичливців, які раді всіляко його обмовляти. А втім, може, до цього спричинилося й те, що своячці завжди не подобалось, коли голова заходив на лан до женців, де повно було молодиць, або до козака, в якого була молода дочка. Голова на одне око сліпий, зате друге, одиноке його око – злодій, що здалеку може забачити гарненьку селянку. Проте спрямує він його на гарненьке личико не одразу, а спершу добре роздивиться, чи не зирить звідкись своячениця. Ну, ми майже все вже й розказали, що треба, про голову, а п’яний Каленик не доплентався іще й до половини дороги: він довго ще частував голову всякими добірними словами, які тільки міг сплести його язик, що повертався спроквола й безладно.