Нараз щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, наче задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і вп’явшись поглядом у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.
– Нарешті я додому прийшов, – мовив він, сідаючи на ослоні коло дверей і зовсім не зважаючи жодної уваги на присутніх. – Бач, як розтягнув вражий син, сатана, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче переламав хтось. Дістань-но там, стара, кожуха підстелити мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу, не полізу: ноги болять! Дістань його, він лежить отам біля покуття; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не чіпай, не чіпай! Ти, може, п’яна сьогодні… Нехай уже я сам дістану.
Каленик трохи підвівся, проте нездоланна сила прикувала його знову до ослона.
– За це люблю! – промовив голова. – Прийшов у чужу хату та й порядкує як удома! Ану, випровадіть його з хати, поки живий і цілий!
– Облиш, свате! Хай спочине, – промовив винокур, підтримуючи голову за руку. – Це корисний чоловік: більше б такого народу – і наша винниця славно б працювала.
Проте не через добродушність говорив він ці слова. Винокур вірив усім забобонам, і одразу ж вигнати людину, що сіла вже на ослоні, це означало для нього накликати лихо.
– Що то воно, як старість прийде, – бурчав Каленик, лягаючи на ослін. – Нехай би, сказати, був п’яний. Так ні ж бо, не п’яний! Їй-богу, не п’яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Та що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Начхав би я на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Як він обливає людей на морозі…
– Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці кладе на стіл, – сказав голова, гнівно підводячись із місця; але в цей час чималий камінь, розбивши шибку на друзки, полетів йому під ноги. Голова зупинився. – Коли б я знав, – сказав він, беручи камінь, – який це шибеник пожбурив, я б навчив його, як кидатись! Бачте, які жарти? – казав він далі, розглядаючи камінь на долоні палючим поглядом. – Щоб він удавився цим каменем…
– Стривай, стривай! Боронь Боже, свате, – підхопив винокур, збліднувши. – Боронь тебе Боже і на цьому, і на тому світі поблагословити когось такою лайкою!
– От знайшовся оборонець! Нехай він зслизне!..
– І не думай такого, свате! Ти, мабуть, не знаєш, що скоїлося з покійною моєю тещею?
– З тещею?
– Еге ж, із тещею! Надвечір, трохи, може, раніш, ніж оце зараз, посідали вечеряти: покійна теща, покійний тесть, і наймит, і наймичка, і дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. Після роботи всі зголодніли і не хотіли дожидатись, поки вони прохолонуть. Узяли на довгі дерев’яні шпички галушки і почали вечеряти. Аж ось де не взявся чоловік, – якого він роду, Бог його святий знає, – просить і його пустити повечеряти. Як же не нагодувати голодну людину? Дали і йому шпичку. Тільки гість уминає галушки, мов корова сіно. Поки ті з’їли по одній і хотіли взяти по другій, – на дні було чисто, як на панському помості. Теща підсипала ще: думає, гість наївся, то вже далі не буде так хапати. Де там! Ще дужче вминає. Спорожнив і другу. “А щоб ти вдавився цими галушками!” – подумала голодна теща. Коли той одразу заковтнувся і впав. Кинулись до нього – і дух вилетів. Удавився.
– Так йому, ненажері клятому, і треба! – сказав голова.
– Та воно наче й так, та не так вийшлб. Відтоді спокою не мала теща. Як тільки споночіє, то мрець і нагодиться в гості. Сяде верхи на димар, клятий, і галушку тримає в зубах. Удень усе спокійно, нема про нього й чутки, а як тільки почне сутеніти, подивись на хату – уже осідлав, вражий син, димар!!
– І галушка в зубах?
– І галушка в зубах.
– Дивно, свате! Я чув щось схоже ще за покійної цариці…
Тут голова спинився. Під вікном стало чути гомін, тупіт і танці. Спершу стиха бренькнули струни на бандурі, до них приєднався голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла вихорем:
Парубки, чи чули ви?
Чи ми розуму позбулись?
У сліпого голови
Клепки в голові розкулись.
Треба голову набить
Сталевими обручами;
Йому клепки закрутить
Батогами, батогами!
Сивий голова, й сліпий,
І старий, як чорт, – а дурень!
До дівчат палкий, липкий,
Волоцюга. Дурень, дурень!
Чи ж тобі до парубків!
Та тобі вже б в домовину,
Насадити стусанів,
За чуприну! за чуприну!
– Гарна пісня, свате! – сказав винокур, схиляючи трохи набік голову і звертаючись до голови, що стояв непорушно, ошелешений таким зухвальством. – Гарна! Погано тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами…
І знову поклав руки на стіл і, якось солодко заплющивши очі, налаштовувався слухати далі, бо попід вікнами гримів регіт і вигуки:
– Ще! Ще!
Одначе пильне око помітило б одразу, що не здивування тримало довго голову на одному місці. Так тільки старий досвідчений кіт допускає іноді молоду мишу бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко складає план, як заступити їй дорогу до нори. Ще одиноке його око було спрямоване на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, трималася за дерев’яну клямку дверей. Раптом надворі зчинився галас… Винокур, що до своїх чеснот залічував ще й цікавість, швиденько набив тютюну в свою люльку й вибіг на вулицю; але шибеники вже порозбігались.
– Ні, ти не вислизнеш від мене! – репетував голова, тягнучи за рукав когось у вивернутому вовною назовні чорному кожусі.
Винокур, використовуючи час, підбіг, щоб зазирнути в лице цьому порушникові спокою; але лякливо позадкував від нього, побачивши довгу бороду й жахливо розмальовану мармизу.
– Ні, ти не викрутишся в мене! – кричав голова, тягнучи далі свого бранця прямо в сіни; той зовсім не опирався, спокійно йшов за ним, ніби в свою хату.
– Карпе, відчиняй комору! – гукнув голова десяцькому. – Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, зберемо десяцьких, переловимо всіх цих розбишак і сьогодні ж резолюцію усім їм учинимо.
Десяцький забряжчав невеличким висячим замком у сінях і відчинив комору. І саме в цей час бранець, скориставшись тим, що в сінях було темно, раптом вирвався з надзвичайною силою з рук голови.
– Куди? – закричав голова, схопивши ще цупкіше його за комір.
– Пусти, це я! – почувся тоненький голос.
– Не допоможе! Не допоможе, брате! Пищи собі хоч чортом, голубе, не тільки бабою, не одуриш мене! – і штурнув його в темну комору так, що бідолашний бранець застогнав, упавши на поміст.
Голова в супроводі десяцького пішов до писаревої хати, і слідом за ними, немов пароплав, димів люлькою винокур.
У роздумі вони йшли всі троє, схиливши голови, коли раптом, повертаючи в темний провулок, усі разом скрикнули, зіткнувшись з розгону із чимось лобами, і такий же крик вирвався назустріч їм. Примруживши своє око, здивований голова побачив писаря з двома десяцькими.
– А я до тебе йду, пане писарю!
– А я до вашої милості, пане голово!
– Чудасія завелася, пане писарю!
– Дивовижа, пане голово!
– А що?
– Хлопці казяться, бешкетують цілими юрмищами по вулицях. Вашу милість частують такими словами – одне слово, аж вимовити соромно. П’яний москаль побоїться проказати їх нечистим своїм язиком. (Усе це худорлявий писар, у пістрьових шароварах і в жилетці кольору винних дріжджів, супроводив витягуванням шиї вперед і поверненням її водночас в той самий стан). Тільки було задрімав трохи, одразу зігнали з ліжка кляті розбишаки своїми безсоромними піснями та стукотом. Хотів був добряче приборкати їх, та поки надів шаровари й жилетку, всі порозбігалися хто куди. Самий проводир, проте, не втік від нас. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, де колодників тримають. Душа палала в мене дізнатись, що то за птиця, та мармиза у нього вся в сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.
– А як він одягнений, пане писарю?
– У чорному вивернутому кожусі собачий син, пане голово.
– А не брешеш ти, пане писарю? А що, коли цей розбишака сидить тепер у мене в коморі?
– Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, либонь, погрішив трохи.
– Давай вогню! Поглянемо на нього.
Принесли вогню, відчинили двері – і голова аж ахнув від подиву, побачивши перед собою свояку.