– Скажи, будь ласкавий, – з такими словами вона підступила до нього. – Ти ще не втратив свого останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув; добре, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти…
Останні слова вона винесла за двері на’вулицю, куди пішла з якоїсь своєї причини.
– Аге ж, я бачу, що це ти, – мовив голова, оговтавшись. – Що скажеш, пане писарю: чи не шельма цей проклятий розбишака?
– Шельма, пане голово!
– Хіба не час нам усе це бісове кодло вишколити добряче та навернути на розум?
– Давно час, давно час, пане голово!
– Вони, дурні, убгали собі в голову… Який чорт! мені почувся крик свояки надворі! Вони, дурні, убгали собі в голову, що я їм рівня. Вони гадають, що я якийсь їх брат, простий козак… – коротенький кашель, що почувся за цим, і кинутий з-під лоба погляд навкруги означали, що голова має говорити про щось важливе. – Тисяча……якогось там… цих клятих назв років, хоч убий, не вимовлю. Ну, року… тодішньому комісарові[2] Ледачому дано було наказ вибрати з козаків найтямучішого. – О! (Це “о” голова промовив, піднявши палець угору), найтямучішого з усіх, показувати шлях цариці. Я тоді…
– Що говорити, це кожен уже знає, пане голово. Всі знають, як ти заслужив царської ласки. Зізнайся тепер, що моя була правда, взяв ти таки трохи гріха на душу, коли казав, що впіймав того шибайголову у вивернутому кожусі?
– А щодо цього сатани у вивернутому кожусі, то його треба, для науки іншим, закувати в кайдани й покарати. Нехай знають, що значить влада! Від кого ж і голову призначено, як не від царя? Далі доберемося й до інших парубків; я не забув, як проклятущі головорізи нагнали у город стадо свиней, що переїли всю мою капусту та огірки; я не забув, як чортові діти не схотіли молотити моє жито; я не забув… Ну, хай їм грець, – мені спершу треба дізнатись, що то за шельма у вивернутому кожусі.
– О, то метка, видно, птиця! – промовив винокур, щоки якого під час цієї розмови без упину заряджалися димом, наче гармата під час облоги, а губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. – Отакого чоловіка добре було б про всяк випадок тримати при винниці, а ще було б ліпше почепити його на верхівці дуба замість панікадила.
Такий дотеп здався винокурові не зовсім поганим, і він одразу ж вирішив, не дожидаючи схвалення інших, нагородити себе хрипким сміхом.
У цей час наблизились вони до невеликої хати, котра майже провалилась у землю, – цікавість наших приходьків збільшилась. Усі стовпились коло дверей. Писар вийняв ключа, почав бряжчати ним коло замка, але цей ключ був від його скрині. Нетерплячка зросла. Засунувши руку в кишеню, почав він порпатись там і сипати лайками, ніяк не знаходячи його.
– Е! – сказав він наостанку, нагнувшись і виймаючи ключа з глибочезної кишені своїх пістрьових шароварів.
При цьому слові серця наших героїв, здавалось, злилися в одне. І це величезне серце так сильно калатало, що нерівного стуку його не міг заглушити навіть брязкіт замка. Двері відчинились і… Голова пополотнів; винокур відчув холод по спині, і його волосся поповзло вгору, наче хотіло злетіти в небо; жах відбився на обличчі у писаря; десяцькі поприкипали до землі і, пороззявлявши роти всі разом, так і завмерли, не стуляючи їх: перед ними стояла свояка.
Здивована не менш за них, вона, однак, трохи оговталась і рушила, щоб підійти до них.
– Стій! – закричав диким голосом голова і зачинив за нею двері. – Панове, це сатана, – репетував він. – Вогню, швидше вогню. Не пошкодую казенної хати. Паліть її, паліть, щоб і кісток чортових не зосталося на землі.
Свояка жахливо кричала, почувши за дверима такий грізний вирок.
– Що ви, браття! – казав винокур. – Дожили, дякувати Богові, до сивого волосся, та й досі розуму не набрались: від простого вогню відьма не загориться. Тільки вогонь від люльки візьме перевертня, Чекайте, ось я зараз все влаштую!
Сказавши це, висипав він гарячий попіл із люльки в жмут соломи і почав роздмухувати його. Розпач нараз надав сили бідолашній свояці; стала вона голосно благати й переконувати їх.
– Стривайте, браття! Нащо справді даремно набиратися гріха: може, це і не сатана, – промовив писар. – Якщо воно, тобто оте саме, що сидить там, перехрестить себе, то це явна ознака, що не чорт.
Пропозицію схвалили.
– Цур тобі, сатано! – сказав писар, притулившись до шпарини в дверях. – Як не будеш ворушитись, ми відчинимо двері.
Двері рипнули.
– Перехрестись! – сказав голова, озираючись тим часом назад і вибираючи безпечне місце на випадок ретиради[3].
Свояка перехрестилась.
– Який чорт? Справді, це свояка!
– Яка нечиста сила загнала вас, кумо, в цю хижку?
І свояка, хлипаючи, розповіла, як на вулиці схопили її хлопці на оберемок і, не зважаючи на пручання, вкинули її через широке вікно в хату й забили віконницею. Писар кинувся до вікна – петлі у віконниці справді були відірвані, і сама вона прибита тільки зверху дерев’яним брусом.
– Ну, ось я тобі покажу, одноокий чорте! – закричала вона, підступаючи до голови, який одразу порачкував назад, боязко зиркаючи на неї своїм оком. – Я знаю твій намір: ти хотів, ти радів з нагоди спалити мене, щоб вільніше було волочитись за дівчатами, щоб ніхто не бачив, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти говорив цього вечора з Ганною! Ні, я знаю все. Мене не обдурить і не така дурна голова, як у тебе. Я довго терплю, але потім начувайся…
Вона посварилась кулаком і хутко пішла, залишивши остовпілого голову.
– Ні, тут справді без чорта не обійшлося, – міркував він, люто чухаючи потилицю.
– Спіймали! – закричали в цей час десяцькі, заходячи в хату.
– Кого спіймали? – спитав голова.
– Чорта у вивернутому кожусі.
– Сюди його! – гукнув голова і схопив приведеного бранця за руки. – Ви чи сказилися: це ж п’яний Каленик…
– Що за мана? У руках був у нас, пане голово! У провулку обступили кляті парубки, як почали гарцювати, сіпати за рукава та язика висолоплювати, та виривати з рук! Хай їм чорт! І як оця ґава потрапила замість нього, Бог один відає.
– Владою моєю і всієї громади дається наказ: цієї ж миті піймати того розбишаку, а заразом і всіх, кого знайдете на вулиці, і привести на розправу мені.
– Даруйте, пане голово, – закричали деякі, кланяючись у ноги. – Подивилися б ви, які пики! Побий мене Бог, і родились, і хрестились – не бачили отаких потворних пик! Чи довго до гріха, пане голово? Настрашать так, що жодна баба не візьметься вилити переляк.
– Ось покажу я вам переляк! Що ви? Слухатись не хочете? Руку за ними тягнете? Бунтуєте? Що це? Та що ж це? Ви заводите розбишацтво? Ви!.. Ви!.. Та я на вас комісарові! Зараз же, чуєте, хутко! Біжить! Летіть як хорти! Щоб я вас!.. Щоб ви мені!..
Усі порозбігались.
V
Утоплениця
Безтурботно, не думаючи про розіслану гонитву, винуватець усієї цієї бучі неквапно підходив до старого будинку і ставу. Не треба, мабуть, і казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстебнутий. Шапку держав у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Непорушний став повіяв свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов’їний спів. Нездоланний сон нараз почав стуляти йому повіки; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилась…
– Ні, так і заснути недовго! – говорив він, підводячись і протираючи очі.
Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман огорнув усе навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів стелилися по всій землі. Надзвичайно здивований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, віддзеркалювався в ньому чистий і навіть пишно. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота. І ось здалося, ніби вікно відчинилось. Затамувавши подих, не рухаючись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився углиб його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вдкно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима, що тихо сяяли крізь струмені темно-русої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося. Тихо відійшов він від ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були тепер відчинені; шибки блищали при місяці. “От як мало треба зважати на те, що кажуть люди, – подумав про себе герой наш, – будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось”.