– Він говорив це?
– Говорив.
– Чуєте? – поважно піднявши голову, промовив голова до своїх супутників. – Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! – тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. – Комісар! Чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж неабияка честь? Еге ж?
– Ще, скільки я можу пригадати, – підхопив писар, – жоден голова не частував комісара обідом.
– Не кожен голова голові рівня! – промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився, і якийсь важкий та хрипкий сміх, що більше скидався на гуркіт далекого грому, вирвався з уст. – Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б заради поважного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, може, полотна, ще чого-небудь… Га?
– Треба, треба, пане голово!
– А коли ж весілля, батьку? – спитав Левко.
– Весілля? Ох, дав би я тобі весілля… Ну, та заради поважного гостя… Завтра вас піп і повінчає. Хай вам чорт! Нехай бачать комісар, що то справність… Ну, а тепер, хлопці, додому! Ідіть спати! Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли…
З цими словами голова пустив звичайний свій величний і багатозначний погляд з-під лоба.
– Ну, зараз почне голова розповідати про те, як віз царицю, – сказав Левко і швидкою ходою радісно подався до знайомої хати, оточеної низькими вишнями.
“Дай тобі Боже небесне царство, добра й прекрасна панночко! – думав про себе Левко. – Нехай – тобі на тім світі довіку усміхається між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна повіриш мені й разом зо мною згадаєш добрим словом бідолашну утопленицю”.
Тут він наблизився до хати: вікно було прочинене; місячне проміння лилося на Ганну, що спала перед ним; голова її лежала на руці; личко пашіло; губи шепотіли, ледь чутно вимовляючи його ім’я.
– Спи, моя красуне! Нехай насниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження.
Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов. І через кілька хвилин усе вже заснуло в селі; один тільки місяць так само блискучо і дивно плив у безмежних пустелях широкого українського неба. Так само урочисто дихало все вгорі, і ніч, дивна ніч, велично догоряла. Так само небачено прекрасна була земля в чарівному сріблистому світлі; та вже нікому було милуватися ними: все поринуло в сон. Іноді тільки тишу переривав гавкіт собак. Та довго ще п’яний Каленик вештався по сонних вулицях, шукаючи своєї хати.
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).
[1] Князь А. А. Безбородько (1742-1799), перший секретар Катерини II.
[2] Комісар (земський комісар) відав збиранням податків, поставкою рекрутів, дорогами, поліцією та ін.
[3] На випадок відступу.
[4] Судовим канцеляристам.