Мертві душі – Микола Гоголь

У відповідь на це Чичиков згорнув три млинці разом і, вмочивши їх у розтоплене масло, спровадив у рот, а губи й руки витер салфеткою. Повторивши це разів зо три, він попросив господиню, щоб звеліла запрягати його бричку. Настасія Петрівна зразу ж послала Фетінью, звелівши тимчасом принести ще харячих млинців.

"У вас, матінко, млинці дуже смачні", сказав Чичиков, беручись до принесених гарячих.

"Та в мене їх добре печуть", сказала господиня: "але от лихо, врожай поганий, борошно таке вже невантажне… Та чого ж, батечку, ви так поспішаєте?" промовила вона, побачивши, що Чичиков узяв у руки картузі "адже й бричка ще не запряжена".

"Запряжуть, матінко, запряжуть. У мене скоро запрягають".

"То вже, будь ласка, не забувайте з підрядами".

"Не забуду, не забуду", казав Чичиков, виходячи в сіни.

"А сала не купуєте?" сказала господиня, ідучи за ним.

"Чому не купувати? Купую, тільки потім".

"У мене на Святки30 й сало буде".

"Купимо, купимо, всього купимо, і сала купимо".

"Може, знадобиться ще пташиного пір'я. У мене в Пилипівку31 й пташине пір'я буде".

"Добре, добре", говорив Чичиков.

"От бачиш, батечку мій, і бричка твоя ще не готова", сказала господиня, коли вони вийшли на ґанок.

"Буде, буде готова. Розкажіть тільки мені, як виїхати на велику дорогу".

"Як би ж це зробити?" сказала господиня. "Розказати важко, поворотів багато; хіба що дам тобі дівчинку, щоб провела. У тебе ж, либонь, місце є на козлах, щоб вона примостилася". '

"Чому не бути".

"То вже дам тобі дівчинку; вона в мене знає дорогу, тільки ти дивись! не завези її, у мене вже одну завезли купці".

Чичиков запевнив її, що не завезе, і Коробочка, заспокоївшись, уже почала розглядати все, що ' було на її подвір'ї; втупила очі в ключницю, що виносила з комори дерев'яну побратиму32 з медом, у мужика, що заходив у ворота, і помалу-малу вся поринула в господарське життя. Але навіщо так довго займатись Коробочкою? Коробочка, чи Манілова, господарське життя, чи негосподарське — повз них! А то на світі дивно влаштовано: веселе вмить обертається на сумне, якщо тільки довго застоїшся перед ним, і тоді Бог знає що спаде на думку. Може, почнеш навіть думати: та годі-бо, чи справді ж Коробочка стоїть так низько на нескінченних щаблях людського вдосконалення? Чи справді така велика прірва відділяє її від сестри її, недосяжно відгородженої стінами аристократичного дому з запашними чавунними сходами, що сяють міддю, червоним деревом і килимами, яка позіхає над недочитаною книгою, чекаючи дотепно-світського візиту, де їй вдасться блиснути розумом і висловити завчені думки, думки, що захоплюють за законами моди на цілий тиждень місто, думки не про те, що робиться в її домі та в її маєках, заплутаних і безладних, через незнання господарської справи, а про те, який політичний переворот готується у Франції, якого напряму набрав модний католицизм. Але повз, повз! навіщо говорити про це? Та чому ж серед бездумних веселих, безтурботних хвилин, сам собою, раптом пролине інший дивний струмінь: ще сміх не встиг зовсім збігти з обличчя, а вже став іншим серед тих самих людей, і вже іншим світлом освітлилось обличчя…

"А ось бричка, ось бричка!" скрикнув Чичиков, побачивши нарешті, як під'їжджала його бричка. "Чого ти, йолопе, так довго порався? Видно, вчорашній хміль у тебе не весь ще вивітрило".

Селіфан на це нічого не відповів. "Прощайте, матінко! А що ж, де ваше дівча?" "Гей, Пелагеє!" сказала поміщиця дівчинці років одинадцяти, що стояла біля танку, в платті з домашньої вибійки із босими ногами, які здалеку здавалися чобітьми, так вони були обліплені свіжим болотом. "Покажи-но панові дорогу".

Селіфан допоміг дівчинці вилізти на козли, яка, ставши однією ногою на панську приступку, спершу замазала її гряззю, а тоді вже вилізла наверх і примостилася біля нього. Слідом за нею і сам Чичиков поставив ногу на приступку і, нахиливши бричку на правий бік, бо був важкенький, нарешті, вмостився, сказавши: "а! тепер добре! прощайте, матінко!" — Коні рушили.

Селіфан був цілу дорогу суворий і разом з тим дуже уважний до свого діла, що бувало з ним завжди після того, коли будь у чому завинив, або був п'яний. Коні були напрочуд вичищені. Хомут на одному з них, який надівався доти майже завжди рваним, так що з-під ременю виглядало клоччя, був майстерно зашитий. Цілу дорогу був він мовчазний, тільки похльоскував батогом, і не звертав ніякої повчальної промови до коней, хоч чубарому коневі, звісно, хотілося б вислухати щось напутливе, бо в цей час віжки завжди якось мляво лежали в руках балакучого возниці, і батіг тільки для форми гуляв по спинах. Та з похмурих уст чути було на цей раз самі одноманітно-неприємні вигуки: "Ну ж, ну, роззяво! лови! лови гав!" та й годі. Навіть сам гнідий і засідатель були незадоволені, не почувши й разу ані "любі мої", ані "поштиві". Чубарий відчував дошкульні удари по своїх гладких і широких частинах. "Ач, як рознесло його!" думав він сам собі, трохи прищулюючи вуха. "Не бійсь знає, де вдарити! Не стьобне прямо по спині, а так і вибирає місце де болючіше, по вухах зачепить, або під черево хльосне".

"Направо, чи що?" з таким сухим запитанням звернувся Селіфан до дівчинки, що сиділа коло нього, показуючи батогом на почорнілу від дощу дорогу між ясно-зеленими, посвіжілими полями.

"Ні, ні, я тоді покажу", відповідала дівчинка. "Куди ж?" сказав Селіфан, коли під'їхали ближче. "Ось куди", відповідала дівчинка, показавши рукою. "Ех, ти!" сказав Селіфан. "Та це ж і є направо: не знає, де право, де ліво!"

Хоч день був дуже гарний, але земля до такої міри розкисла, що колеса брички, захоплюючи її, незабаром обмоталися нею як повстю, що значно обтяжило екіпаж; до того ж, ґрунт був глинистий і липучий над міру. І те й друге було причиною, що вони не могли вибратися з путівців раніш полудня. Без дівчинки було б важко зробити і це, бо дороги розлазились на всі боки, як спіймані раки, коли їх висиплють з торби, і Селіфанові довелося б попопетляти вже не зі своєї вини. Незабаром дівчинка показала рукою на будівлю, що чорніла вдалині, сказавши: "он стовповий шлях!"

"А будинок?" спитав Селіфан.

"Трактир", сказала дівчинка.

"Ну, тепер ми самі доїдемо", сказав Селіфан; "іди собі додому".

Він спинився і допоміг їй злізти, промовивши крізь зуби:

"Ех ти, чорнонога!"

Чичиков дав їй мідний гріш, і вона попленталась додому, вже з того задоволена, що посиділа на козлах.

ГЛАВА ІV

Під'їхавши до трактиру, Чичиков звелів спинитися з двох причин. З одного боку, щоб дати спочити коням, а з другого, щоб самому трохи перекусити й підкріпитися. Автор повинен признатися, що дуже заздрить апетитові й шлункові такого роду людей. Для нього зовсім нічого не значать усі пани великої руки, що живуть у Петербурзі й Москві, проводять час в обдумуванні, чого б поїсти завтра та який би обід вигадати на післязавтра, і беруться за цей обід не інакше, як пославши спершу в рот пілюлю; ковтають устерс, морських павуків та інші дива, а потім їдуть у Карлсбад або на Кавказ. Ні, ці панове ніколи не збуджували в ньому заздрощів. Але пани середньої руки, що на одній станції візьмуть шинки, на другій свининки, на третій шмат осетра або якусь запечену ковбасу з цибулею, і потім, мов нічого й не сталося, сідають за стіл у будь-який час, і стерляжа юшка з миньками та молоками шипить і бурчить у них між зубами, яку заїдають розтягаєм або кулеб'якою з сомовим плескачем33, так що й збоку глянувши проймає апетит — оці пани, справді, не обділені завидним даром неба! Не один пан великої руки пожертвував би в ту ж мить половину селянських душ і половину маєтків, заставлених і незаставлених, з усіма поліпшеннями на іноземний і російський лад, з тим тільки, щоб мати такий шлунок, який має пан середньої руки, та от лихо, що ні за які гроші, навіть за маєтки, з поліпшеннями і без поліпшень, не можна придбати такого шлунку, який буває в пана середньої руки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: