"Ну, та мені треба".
"Та нащо?"
"Ну, та вже треба… це вже моє діло, словом, треба".
"Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?"
"Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна".
"Та навіщо ж вони тобі?"
"Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!"
"Та чому ж ти не хочеш сказати?"
"А що ж тобі за користь знати? НУ, просто так спала фантазія".
"Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!"
"Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш".
"Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо".
"Що б таке сказати йому?" подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі".
"Брешеш, брешеш!" сказав Ноздрьов, не давши докінчити: "брешеш, брат!"
Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. "Ну, то я ж тобі скажу пряміше", сказав він, поправившись: "тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає…"
"Ну, брешеш! брешеш!" закричав знову Ноздрьов.
"Ну, от уже тут", сказав Чичиков: "і ось настільки не збрехав", і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.
"Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!"
"Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?"
"Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві".
Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.
"Їй-Богу, повісив би", повторив Ноздрьов: "я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу".
"Усьому є межі", сказав Чичиков з почуттям гідності. "Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми", і потім додав: "не хочеш подарувати, то продай".
"Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?"
"Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?"
"Ну, так і є. Я ж тебе знав".
"Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх".
"Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу".
"Вибач, нащо ж мені жеребець?" сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.
"Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири".
"Та нащо мені жеребець? заводу я не держу".
"Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом".
"Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!"
"Ну, купи булану кобилу".
"І кобили не треба".
"За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі".
"Та непотрібні мені коні".
"Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше".
"То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє".
"Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду".
Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.
"Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!"
"Та навіщо мені собаки? я не мисливець".
"Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців".
"Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші". v "Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!" Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. "Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі".
"Ну, от іще, а я ж чим поїду?"
"Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка".
"От його невгамовний біс опанував!" подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.
"Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!"
"Не хочу", сказав ще раз Чичиков.
"Чому ж ти не хочеш?"
"Тому, що, просто, не хочу, та й годі".
"От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!"
"Та що ж я, дурень, чи що? ти поміркуй сам: навіщо ж придбаю я річ, зовсім для мене непотрібну?"
"Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш метнемо банчок? Я поставлю всіх померлих на карту, шарманку теж".
"Ну, наважитись на банк, значить, підпадати під невідомість", казав Чичиков і тимчасом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії55 здались йому дуже схожі на штучні, і самий крап56 виглядав теж підозріло.
"Чого ж невідомості?" сказав Ноздрьов. "Ніякої невідомості! хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! от щастя!" казав він, починаючи метати для збудження запалу: "от щастя! от щастя! ось: так і ріже! ось та проклята дев'ятка, на якій я все просадив! Почував, що продасть, та вже, зажмуривши очі, думаю собі: чорт тебе забери, продавай, проклята!"
Коли Ноздрьов це говорив, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.
"Чому ж ти не хочеш грати?" сказав Ноздрьов.
"Ну, тому, що не маю настрою. Та признатися сказати, я зовсім не охочий грати".
"Чому ж не охочий?"
Чичиков знизав плечима й додав: "бо не охочий".
"Погань же ти!"
"Що ж робити? так Бог створив".
"Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч трохи порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою… ніякої прямодушності, ні щирості! чистий Собакевич, такий мерзотник!"
"Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти такий чоловік, що трусишся над цією дурницею".
"Чорта лисого матимеш! хотів був, даром хотів віддати, а тепер от не дістанеш! Хоч три царства давай, не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий. З цієї пори з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав його коням вівса, хай їдять саме сіно".
Такого висновку Чичиков ніяк не сподівався.
"Краще б ти мені й на очі не показувався!" сказав Ноздрьов.
Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і господар повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з хитромудрими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина в усіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль: "Ось тобі твоя постіль! Не хочу й надобраніч казати тобі!"