"Що він справді", подумав сам собі Чичиков: "за дурня, чи що, мене має", і додав потім уголос: "Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити… Ви, здається, людина досить розумна, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто: фу-фу! Чого ж він вартий? кому потрібний?"
"Та от ви ж купуєте, виходить потрібний".
Тут Чичиков прикусив губу і не знайшов що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини фамільні й родинні, але Собакевич відповів просто:
"Мені не треба знати, які у вас відносини: я до справ фамільних не втручаюсь, це ваше діло. Вам знадобилися душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили".
"Два карбованчики", сказав Чичиков.
"Ото справді, заторочила сорока про Якова одно про всякого, як каже прислів'я, як уперлися в два, так не хочете з них і з'їхати. Ви давайте справжню ціну!"
"Ну, вже чорт його бери!" подумав сам собі Чичиков: "полтиника йому набавлю, собаці, на горіхи!" "Гаразд, полтиника набавлю".
"Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п'ятдесят карбованців! далебі, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!"
"От жмикрут!" сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою: "Та що, справді… немовби дійсно серйозна справа; та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше спекатися. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податки!"
"Але чи знаєте, що такого роду купівлі, я це кажу між нами, по дружбі, не завжди дозволенні, І коли б розказав я або хто інший, такій людині
не буде ніякої довіреності щодо контрактів або вступу в які-небудь вигідні зобов'язання".
"Бач, куди націляється, негідник!" подумав Чичиков і тут же якнайхолоднокровніше промовив: "як ви собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так, з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете, прощайте!"
"Його не зіб'єш, неподатливий" подумав Собакевич. "Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі".
"Ні, я бачу, ви не хочете продати, прощайте!"
"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, взявши його за руку і ведучи у вітальню. "Прошу, я вам щось скажу".
"Чого турбуватись, я сказав усе".
"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш забув постерегтися, і за кару мусив засичати й підскочити на одній нозі.
"Прошу пробачення! я, здається, вас потурбував. Будь ласка, сідайте сюди! Прошу!" Тут він посадив його в крісло з деякою навіть спритністю, як такий ведмідь, що вже побував у руках, уміє і перекидатись, і робити усякі штуки на запитання: — а покажи, Мишко, як баби паряться? або: як, Мишко, малі хлопці горох крадуть?
"Справді, я марно час гаю, мені треба поспішати".
"Посидьте одну хвилиночку, я вам зараз скажу одне приємне для вас слово". Тут Собакевич підсів ближче і сказав йому стиха на вухо, ніби секрет: "хочете ріг?"
"Тобто, двадцять п'ять карбованців? Ні, ні, ні, копійки не добавлю".
Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився з стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.
"Яка ж буде ваша остання ціна?" сказав нарешті Собакевич. "Два з половиною".
"Справді, у вас душа людська все одно, що парена ріпа. Та хоч по три карбованці дайте!"
"Не можу".
"Ну, нічого робити з вами, беріть! Збиток, та вже норов такий собачий: не можу не зробити приємності ближньому. Але ж я гадаю, що й купчу треба укласти, щоб усе було як слід".
"Розуміється".
"Ну, отож-то, треба буде їхати в місто".
Так закінчилася справа. Обидва вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
А Чичиков, з нічого робити, почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у вятських, присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути в душі: "Ну ж і наділив тебе Бог! от уже, справді, як то кажуть, не до ладу скроєний, та міцно зшитий!.. Чи народився ти вже отак ведмедем, чи зведмедило тебе життя в глушині, хлібні посіви, клопоти з мужиками, і ти через них зробився те, що називають люди-на-жмикрут? Але ні: я думаю, ти все-таки був би той самий, хоч навіть виховали б тебе по моді, дали б тобі дорогу і жив би ти в Петербурзі, а не в глушині. Вся різниця в тому, що тепер ти умнеш пів баранячого боку з кашею, закусивши ватрушкою з тарілку завбільшки, а тоді б ти їв які-небудь котлетки з трюфелями65. Та от тепер у тебе під владою мужики: ти з ними в злагоді й, звісно, їх не скривдиш, бо вони твої, тобі ж буде гірше; а тоді б у тебе були чиновники, яких би ти сильно пристукував, зміркувавши, що вони не твої ж кріпаки, або грабував би ти казну! Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню! А розігни кулакові один або два пальці, буде ще гірше. Хай тільки покуштує він злегка вершечків якоїсь науки, дасть він знати потім, зайнявши місце повище, всім тим, хто справді пізнав якусь науку. Та ще, чого доброго, скаже потім: "А дай лишень себе покажу!" Та таку вигадає мудру постанову, що багатьом доведеться солоно… Ех, коли б усі жмикрути!.."
"Готова записка", сказав Собакевич, обернувшись. "Готова? прошу її сюди!" Він перебіг її очима і здивувався акуратності й точності: не тільки було докладно записано ремесло, звання, літа й родинний стан, а навіть на полях були особливі примітки про поведінку, тверезість, словом, любо було глянути.
"Тепер, будь ласка, завдаточок!" сказав Собакевич. "Нащо ж вам завдаточок? Ви одержите в місті за одним разом усі гроші".
"Все ж, знаєте, так ведеться", відказав Собакевич. "Не знаю, як вам дати, я не взяв з собою грошей. Ага, ось десять карбованців є".
"Що ж десять! Дайте принаймні хоч п'ятдесят!" Чичиков почав був відмовлятись, що немає; але Собакевич так твердо сказав, що в нього є гроші, що він вийняв ще папірця, сказавши:
"Гаразд, ось вам іще п'ятнадцять, разом двадцять п'ять. Будь ласка, тільки розписочку".
"Та нащо ж вам розписка?"
"Все ж, знаєте, краще розписочку. Всяко буває… може трапитись".
"Добре, давайте ж сюди гроші!"
"Нащо ж гроші? У мене ось вони в руці! як тільки напишете розпису в ту ж хвилину їх візьмете".
"Але дозвольте, як же мені писати розписку? перше треба бачити гроші".
Чичиков випустив з рук папірці Собакевичу, який, наблизившись до стола й накривши їх пальцями лівої руки, другою написав на клаптику паперу, що завдаток двадцять п'ять карбованців державними асигнаціями за продані ревізькі душі одержав сповна. Написавши розписку, він переглянув ще раз асигнації.
"А папірець старенький!" промовив він, розглядаючи одну з них на світло: "трохи розірваний, ну та між приятелями на це нічого дивитися".
"Жмикрут, жмикрут!" подумав сам собі Чичиков: "та ще й бестія на додачу!"
"А жіночої статі не хочете?"
"Ні, дякую".
"Я б недорого і взяв. Для знайомства по карбованчику за штуку".
"Ні, жіночої статі не потребую".
"Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів'я".
"Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода лишилася між нами", сказав Чичиков, прощаючись.