"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?" Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. "Настанови самовар, чуєш, та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, яку привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!., стривай, куди ж ти? дурило! ну, й дурило ж!.. О, який же ти дурило!., чого тікаєш? Біс у тебе в ногах чи що свербить?., ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зіскребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник.
"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?"
Та дивись ти, ти не заходь, брат, у комірку, а то я тебе, знаєш! березовим віником, щоб смачніше! ось у тебе тепер добрий апетит, то щоб був ще кращий! От тільки спробуй зайти в комірку, а я тимчасом з вікна дивитимусь, їм ні в чому не можна довіряти", казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошва забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: "А чорт його знає, може, він просто хвалько, як усі ці мотяги; набреше, набреше, щоб побалакати, та напитися чаю, а потім і поїде собі!" А тому з обачності й разом бажаючи трохи перевірити його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми: сьогодні живий, а завтра й Бог відає.
Чичиков виявив готовість укласти її хоч і в цю хвилину й зажадав тільки списочка всіх селян.
Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він придумував щось зробити, і справді, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, копирсався довго між склянками й чашками і нарешті промовив: "От і не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ, такі злодії! А ось чи оце не він?" Чичиков побачив у руках його графинчик, що весь був у пилу, як у фуфайці. "Ще покійниця робила", провадив далі Плюшкін: "шах-райка-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Комашки і всіляка погань були позалазили туди, але я все сміття повиймав і тепер ось чистенької я вам наллю чарочку".
Але Чичиков постарався відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що він вже і пив, і їв.
"Пили вже і їли!" сказав Плюшкін. "Та звісно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш: він і не їсть, а ситий; а як отакий який злодюжка, так його скільки не годуй… От хоч би капітан приїде: "Дядечку", каже, "дайте чогось поїсти!" А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється! Ага, вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Якже, я, мов знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити". Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв'язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті, витяг папірець, увесь списаний кругом. Селянських імен було на ньому густо як мошки. Були там усякі: і Парамонов, і Пименов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку силу-силенну. Сховавши його в кишеню, він сказав Плюшкіну, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.
"У місто? Та як же?., а дім як залишити? У мене ж народ — або злодій, або шахрай: за день так обберуть, що й каптана ні на чому буде повісити".
"То чи не маєте когось знайомого?"
"Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі повмирали, або роззнайомились. Ох, батечку! як не мати, маю!" скрикнув він. "Адже знайомий сам голова, їздив навіть в давні літа до мене, як не знати! однокашники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? там такий знайомий! так чи не до нього й написати?"
"Та звісно до нього".
"Якже, там такий знайомий! у школі були приятелі".
І на цьому дерев'яному обличчі раптом промайнув якийсь теплий промінь, полишилось не почуття, а якийсь блідий відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні води потопаючого, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузки й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того заспокоєна поверхня безмовної стихії. Так і обличчя Плюшкіна, слідом за почуттям, що на мить промайнуло по ньому, стало ще бездушніше і ще вульгарніше.
"Лежала на столі чвертка чистого паперу", сказав він: "та не знаю, де поділась: люди в мене такі непутящі!" Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: "Мавро! чуєш, Мавро!" На поклик з'явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова: "Де ти заділа, розбійнице, папір?"
"Їй-Богу, пане, не бачила, опріч невеликого клаптичка, яким зволили прикрити чарку".
"А от я по очах бачу, що поцупила".
"Та на що ж би я поцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я".
"Брешеш, ти віднесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й віднесла".
"Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!"
"От зажди лишень: на страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! ось побачиш, як припечуть!"
"Та за що ж припечуть, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже за інший якийсь бабський гріх, а за злодійство ще мені ніхто не дорікав".
"А от чорти тебе й припечуть! скажуть: "Оце тобі, мотяго, за те, що пана дурила!" та гарячими тебе й припечуть!"
"А я скажу: ні за що! Їй-Богу, ні за що, не брала я… Та ось він лежить на столі. Завжди отак даремно дорікаєте!"
Плюшкін побачив, справді, чвертку й на хвилину спинився, пожував губами і промовив: "Ну, чого ж ти розходилася так: ач яка в'їдлива! їй скажи тільки одно слово, а вона вже у відповідь десяток! Піди лишень принеси вогнику запечатати лист. Та стій, ти схопиш лойову свічку, лій річ топка: згорить — та й нема, тільки збиток, а ти принеси мені скіпочку!"
Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще восьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні і почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок на рядку і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого пробілу.
І до такого нікчемства, дріб'язковості, гидоти могла дійти людина? могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду,' все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли б показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м'яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: тут почиває людина! але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдської старості.
"А чи не знаєте ви якого-небудь вашого приятеля?" сказав Плюшкін, згортаючи листа, "якому би знадобилися втікацькі душі".
"А у вас і втікачі є?" швидко спитав Чичиков опам'ятавшись.