Мертві душі – Микола Гоголь

"Зробіть ласку, не турбуйтесь так для мене, я пройду потім", казав Чичиков.

"Ні, Павле Івановичу, ні, ви гість", казав Манілов, показуючи йому рукою на двері.

"Не утрудняйтеся, будь ласка, не утрудняйтеся. Будь ласка, проходьте", казав Чичиков,

"Ні, вже вибачте, не допущу пройти позаду такому приємному, освіченому гостеві".

"Чому ж освіченому?., будь ласка, проходьте".

"Ну, та вже зводьте проходити ви".

"Та чого ж?" "Ну, та вже того!" сказав з приємною усмішкою Манілов.

Нарешті обидва приятелі ввійшли в двері боком, і трохи притиснули один одного. "Дозвольте мені вам відрекомендувати дружину мою", сказав Манілов, "серденько, Павло Іванович!"

Чичиков справді побачив даму, яку він зовсім був не помітив, розкланюючись у дверях з Маніловим. Вона була непогана; одягнута до лиця. На ній добре лежав капот з шовкової матерії блідого кольору; тонка невелика кисть руки її щось кинула похапцем на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними кінчиками. Вона підвелася з дивана, на якому сиділа. Чичиков не без задоволення підійшов до її ручки. Манілова промовила, трохи навіть гаркавлячи, що він дуже порадував їх своїм-приїздом, і що чоловік її, не минало дня, щоб не згадував про нього.

"А так", промовив Манілов, "вже вона було все питає мене: "та чого ж твій приятель не їде?" "Зажди, серденько, приїде". А ось ви, нарешті, й ушанували нас своїм відвіданням. Вже таку, справді, втіху дали нам, майський день, іменини серця…" Чичиков, почувши, що справа вже дійшла до іменин серця, трохи навіть збентежився й відповів скромно, що ні гучного імені не має, ні навіть рангу помітного.

"Ви все маєте", перебив Манілов з такою ж приємною посмішкою: "усе маєте, навіть ще більше".

"Як вам сподобалося наше місто?" промовила Манілова. "Чи приємно провели там час?"

"Дуже гарне місто, прекрасне місто", відповів Чичиков: "і час провів дуже приємно: товариства більше ввічливого бути не може".

"А як вам сподобався наш губернатор?" сказала Манілова.

"А правда, преповажна й прелюб'язна людина?" додав Манілов.

"Щира правда", сказав Чичиков: "преповажна людина. І як він увійшов у свої обов'язки, як розуміє їх! Треба бажати якнайбільше таких людей".

"Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, додержати делікатесу в своїх вчинках", докинув Манілов з усмішкою і від задоволення майже зовсім зажмурив очі, як кіт, якому злегка полоскотали за вухами пальцем.

"Дуже ввічлива й приємна людина", продовжував Чичиков: "і який митець! Я навіть ніяк не міг гадати цього. Як гарно вишиває різні домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: не кожна дама може так майстерно вишити".

"А віце-губернатор, правда ж, яка мила людина?" сказав Манілов, знову трохи прижмуривши очі.

"Дуже, дуже достойна людина", відповів Чичиков.

"Ну, дозвольте, а як вам сподобався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?"

"Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до третіх півнів. Дуже, дуже достойна людина".

"Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?" додала Манілова. "Правда, прелюб'язна жінка?" '

"О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю", відповів Чичиков.

Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.

"Ви завжди на селі проводите час?" зробив нарешті в свою чергу запитання Чичиков.

"Здебільшого на селі", відповідав Манілов. "Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнуто".

"Правда, правда", сказав Чичиков.

"Звісно", продовжував Манілов: "інша річ, коли б сусідство було хороше, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб'язність, про хороше поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, ширяння такого…" Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, крутнув тільки рукою в повітрі і провадив далі: "тоді, звісно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько… От тільки іноді почитаєш "Сын Отечества"18.

Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити на самоті, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу…

"Але знаєте", додав Манілов: "усе, коли немає друга, з яким би можна поділитись…"

"О, це справедливо, це цілком справедливо!" перебив Чичиков: "що всі скарби тоді на світі! Не май грошей, май хороших людей для поводження, сказав один мудрець".

"І знаєте, Павле Івановичу!" сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий,

але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта, "Тоді почуваєш якусь, у деякому роді, духовну насолоду… Ось як, наприклад, зараз, коли випадок послав мені щастя, можна сказати виняткове, говорити з вами і втішатися приємною вашою розмовою…"

"Даруйте, яка ж тут приємна розмова?.. Нікчемна людина, та й годі", відповів Чичиков.

"О! Павле Івановичу, дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достоїнств, які маєте ви!.."

"Навпаки, я-б вважав з свого боку за найбільше…"

Невідомо, до чого б дійшло взаємне виявлення почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.

"Прошу ласкаво", сказав Манілов.

"Ви пробачте, що у нас нема такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто за російським звичаєм щі, але від щирого серця. Прошу ласкаво".

Тут вони ще якийсь час посперечалися про те, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком у їдальню.

В їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Господиня сіла біля своєї супниці, гість був посаджений між господарем і господинею, слуга пов'язав дітям на шию салфетки.

"Які милі дітки", сказав Чичиков, глянувши на них: "а скільки їм років?"

"Старшому вісім, а меншому вчора тільки минуло шість", сказала Манілова.

"Фемістоклюс!"19 сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, зав'язане лакеєм у салфетку. Чичиков звів трохи брови, почувши таке почасти грецьке ім'я, якому, невідомо чому, Манілов дав закінчення на юс, але постарався одразу ж надати обличчю звичайного виразу.

"Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?"

Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклю-са і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: Париж.

"А в нас яке найкраще місто?" спитав знову Манілов.

Учитель знову насторожив увагу.

"Петербург", відповів Фемістоклюс.

"А ще яке?"

"Москва", відповів Фемістоклюс.

"Розумнику, серденько!" сказав на це Чичиков.

"Скажіть одначе ж…" продовжував він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових. "Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності".

"О, ви ще не знаєте його", відповів Манілов: "він надзвичайно дотепний. От менший Алкід20, той не такий бистрий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузку, так уже у нього оченята відразу так і забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його готую по дипломатичній частині… Фемістоклюс!" продовжував він, знову звернувшись до нього, "хочеш бути посланником?"

"Хочу", відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.

В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення. Одного разу, правда, обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав виделкою по столу, втупивши очі в дітей, що сиділи навпроти нього. Це було вчасно, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, а Алкід, заплющивши очі й роззявивши рота, збирався вже якнайжалібнїше заридати, але, збагнувши, що за це легко можна було позбутися страви, надав ротові попереднє положення і почав з слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром. Господиня дуже часто зверталася до Чичикова з словами: "Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли". На що Чичиков відповідав щоразу: "Щиро дякую, я ситий, приємна розмова краща за всяку страву".

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: