Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3320
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3119
На таке сум'яття встигли одначе зібратися мужики з села, яке було, на щастя, недалечко Через те, що таке видовище для мужика суща благодать, все одно що для німця газети, або клуб, то незабаром біля екіпажа стовпилось їх безліч, і на селі залишились тільки старі баби та малі діти. Посторонки поскидали, кілька стусанів чубарому коневі в морду змусили його податись назад; словом, їх розчепили й розвели. Та чи досада, яку відчули приїжджі коні від того, що розлучили їх з приятелями, чи просто дурість, тільки, хоч скільки хльоскав їх кучер, вони не рушали й стояли як укопані. Завзяття мужиків зросло до неймовірного ступеня. Кожен навперейми набивався з порадою: "Піди, Андрюшко, проведи лишень припряжного, що з правого боку, а дядько Митяй хай сяде верхи на корінного! Сідай, дядьку Митяй!" Сухорлявий і високий дядько Митяй з рудою бородою зліз на корінного коня і зробився схожий на сільську дзвіницю або краще на журавля, яким тягають воду з криниці. Кучер ударив по конях, але дарма, нічого не пособив дядько Митяй. "Стій, стій!" кричали мужики: "сідай лишень ти, дядьку Митяй, на припряжного, а на корінного хай сяде дядько Миняй!" Дядько Миняй, широкоплечий мужик з чорною, як вугілля, бородою і черевом, схожим на той велетенський самовар, у якому вариться збитень для всього перемерзлого базару, охоче сів на корінного, який мало не пригнувся під ним до землі. "Тепер піде діло!" кричали мужики. "Наддай, наддай йому духу! опережи батогом отого, отого мишастого, чого він корячиться, немов корамора!58" Та, побачивши, що діло не йшло і не допомогло ніяке наддавання духу, дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на припряжного, потім дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на корінного, а на припряжного посадили Андрюшку.

Нарешті кучерові урвався терпець, і він прогнав і дядька Митяя, і дядька Миняя, і добре зробив, бо від коней пішла така пара, наче вони відмахали, не переводячи духу, станцію. Він дав їм хвилину перепочити, після чого вони пішли самі собою. Протягом усієї цієї пригоди Чичиков дивився дуже уважно на молоденьку незнайомку. Він пробував кілька разів з нею заговорити, та якось не випало так. А тимчасом дами поїхали, гарненька голівка з тоненькими рисами обличчя й тоненьким станом зникла як щось схоже на видіння, і знову тільки дорога, бричка, тройка відомих читачеві коней, Селіфан, Чичиков, рівнина й безлюддя навколишніх полів. Скрізь, де б не було в житті, чи серед черствих, шереховатобідних і неохайних запліснявілих низьких рядів його, чи серед одноманітно-холодних і нудно-охайних станів вищих, скрізь хоч раз зустрінеться на шляху людині явище, не схоже на все те, що траплялось їй бачити доти, яке хоч раз збудить у ній почуття, не схоже на ті, які судились їй почувати все життя. Скрізь, наперекір яким би не було печалям, з яких плететься життя наше, весело пролине сяюча радість, як іноді блискучий екіпаж в золотій упряжі, з картинними кіньми й сяючим блиском шибок, раптом несподівано промчить повз якесь занедбане, бідне сільце, що не бачило нічого, крім сільського воза, і довго мужики стоять з розкритими ротами, не надіваючи шапок, хоч давно уже промчав і зник з очей чудовий екіпаж. Так і блондинка теж раптом зовсім несподівано показалась у нашій повісті і так само зникла. Коли б зустрівся на той час замість Чичикова якийсь двадцятилітній юнак, гусар він, чи студент він, а чи просто хтось, що допіру вийшов на життєву ниву, і Боже! чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Довго стояв би він безпам'ятно на одному місці, втупивши нестямно очі вдалину, забувши і дорогу, і всі, що мали на нього впасти догани й картання за згаяний час, забувши і себе, і службу, і світ, і все, що тільки є на світі.

Але герой наш був уже. середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він теж задумався і думав, але поважніші, не такі безрозсудні й навіть почасти дуже ґрунтовні були його думки. "Гарна жіночка!" сказав він, відкривши табакерку й понюхавши тютюну. "Але що ж, головне, в ній гарне? Гарне те, що вона зараз тільки, як видно, випущена з якогось пансіону або інституту, що в ній, як то кажуть, немає ще нічого баб'ячого, тобто саме того, що в них є найнеприємнішого. Вона тепер, як дитя, все в ній просте, вона скаже, що на думку спаде, засміється, де схоче засміятись. З неї все можна зробити, і вона може бути чудо, а може вийти й погань, і вийде погань! Ось хай лишень за неї візьмуться тепер матусі і тітоньки. За один рік так її напхають усяким бабством, що сам рідний батько не пізнає. Звідки візьметься й надутість, і манірність; почне повертатись за витвердженими повчаннями, почне сушити голову й вигадувати, з ким і як і скільки треба говорити, як на кого дивитись, кожну хвилину боятиметься, щоб не сказати більше, ніж треба, заплутається нарешті сама, і кінчиться тим, що почне нарешті брехати все життя, і вийде просто чорзна-що!" Тут він деякий час помовчав і потім додав: "А цікаво б знати, чия вона? що, який її батько? чи багатий поміщик статечної вдачі, чи просто благомисляча людина з капіталом, набутим на службі? Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисяч двісті приданого, з неї міг би вийти дуже, дуже ласий шматочок. Це могло б скласти, так би мовити, щастя порядної людини". Двісті тисяч так принадно почали вимальовуватись у голові його, що він в душі почав досадувати на самого себе, чому протягом того часу, як вовтузилися коло екіпажів, не розпитався у форейтора або кучера, хто такі були проїжджі. Проте село Собакевича, що незабаром показалось, розвіяло його думки і примусило їх звернутись до свого постійного предмета.

Село здалось йому досить велике; два ліси, березовий і сосновий, як два крила, одне темніше, друге світліше, були в нього справа й зліва; посередині виднівся дерев'яний будинок з мезоніном, червоним дахом і темно-сірими або краще дикими стінами, будинок на зразок тих, які в нас будують для військових поселень і німецьких колоністів. Було помітно, що, будуючи його, зодчий безупинно боровся зі смаком господаря. Зодчий був педант і хотів симетрії, господар — зручності, і як видно, внаслідок того, позабивав з одного боку всі відповідні вікна і прокрутив на місці їх одне маленьке, що було потрібне, мабуть, для темної комірки. Фронтон теж ніяк не прийшовся посередині будинку, хоч як бився архітектор, бо господар звелів одну колону збоку викинути, і тому стало їх не чотири, як було призначено, а тільки три. Подвір'я обгороджене було міцними й надмірно товстими дерев'яними штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На конюшні, сараї й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські мужицькі хати теж побудовані були навдивовижу: не було рівно витесаних стін, різьблених візерунків та інших витівок, але все було припасовано міцної як слід. Навіть колодязь був оправлений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі. Словом, усе, на що б не дивився він, було тривке, непохитне, в якомусь міцному й незграбному порядку. Під'їжджаючи до ґанку, помітив він два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, як огірок, і чоловіче кругле, широке, як молдавські гарбузи, звані горляйками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні, легкі балалайки, красу і потіху молодцюватого двадцятилітнього хлопця, моргуна й чепуруна, що й підморгує, і посвистує на білогрудих та білошиїх дівчат, які зібралися послухати його тихострунного тринькання. Виглянувши, обидва обличчя в ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей у арій куртці з голубим стоячим коміром і ввів Чичикова до сіней, куди вийшов уже сам господар. Побачивши гостя, він сказав уривчасто: "прошу!" і повів його у внутрішні покої. Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Для довершення схожості, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Відомо, що є багато на світі таких облич, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього розмаху, ударила сокирою раз — став ніс, ударила вдруге — стали губи, великим свердлом колупнула очі і не обстругавши, пустила в світ, мовивши: живе! Отакий самий міцний і на диво зшитий образ був у Собакевича: держав він його більше вниз, ніж угору, в'язами не повертав зовсім і, через таку незграбність мало коли дивився на того, з ким говорив, а то все або на ріг груби або на двері. Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! справжнісінький ведмідь! Треба ж такий дивний збіг: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно ступав своїми й давав йому дорогу вперед. Господар, здавалось, сам почував за собою цей гріх і зразу ж спитав: "Чи не потурбував я вас?" Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не сталося ніякої турботи.

Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: "прошу!". Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокор-дато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Колокотроні, Міаулі, Канарі59. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дрож проходив по тілу. Між міцними греками невідомо яким способом і навіщо примостився Багратіон60, тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна61, якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих франтів, що наповнюють теперішні вітальні. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобе-діни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав шпак темного кольору з білими цяточками, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як двері у вітальні відчинились, і ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма.

"Це моя Феодулія Іванівна!" сказав Собакевич.

Чичиков поцілував ручку Феодулії Іванівни, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.

"Серденько, рекомендую тобі", продовжував Собакевич: "Павло Іванович Чичиков! У губернатора і поштмейстера мав честь познайомитись".

Феодулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: "прошу!" і зробивши рух головою, подібно до актрис, що грають королев. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.

Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстими стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й шпака в клітці.

Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку; чути було тільки, як стукав дзьобом шпак об дерево дерев'яної клітки, на дні якої вивуджував він хлібні зернятка. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все що тільки в ній було, — усе було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому: в кутку вітальні стояло черевате горіхового дерева бюро на незграбних чотирьох ногах: достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці, усе було найважчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Собакевич! або: і я теж, дуже схожий на Собакевича!

"Ми про вас згадували у голови палати, у Івана Григоровича", сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову: "в минулий четвер. Дуже приємно провели там час".

"Так, я не був тоді у голови", відповів Собакевич.

"А прекрасна людина!"

"Хто саме?" сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.

"Голова".

"Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того що масон62, а такий дурень, якого світ не родив".

Чичикова трохи спантеличила така почасти різка оцінка, але потім, поправившись, він продовжував: "Звісно, всяка людина не без хиб, але зате губернатор, яка чудова людина!"

"Губернатор чудова людина?"

"Еге, хіба не так?"

"Перший розбійник на світі!"

"Як, губернатор розбійник?" промовив Чичиков і зовсім не міг зрозуміти, як губернатор міг потрапити в розбійники. "Признаюсь, цього б я ніяк не подумав", казав він далі.

"Але дозвольте одначе зауважити: вчинки його зовсім не такі; навпаки, скоріше навіть м'якості в ньому забагато". Тут він навів як доказ навіть гаманці, вишиті його власними руками, і висловився з похвалою про лагідний вираз обличчя його.

"І обличчя розбійницьке!" сказав Собакевич. "Дайте йому тільки ножа та випустіть на великий шлях, заріже, за копійку заріже! Він та ще віце-губернатор — це Гога й Магога"63.

"Ні, він з ними не в ладах", подумав сам собі Чичиков. "А от я заговорю з ним про поліцеймейстера? він, здається, друг його". — "То зрештою, як на мене", сказав він: "то мені признатись, найбільше з усіх подобається поліцеймейстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в обличчі видно щось щире".

"Шахрай!" сказав Собакевич дуже холоднокровно: "продасть, обдурить, ще й пообідає з вами! Я їх знаю всіх: це все шахраї, все місто там таке: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавці. Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня".

Після таких похвальних, хоч трохи й закоротких біографій, Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати, і пригадав, що Собакевич не любив ні про кого добре говорити.

"Що ж, серденько, ходім обідати", сказала Собакевичу його дружина.

Пошук на сайті: