Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 4)

Тільки Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се ні те, ні в городі Богдан ні в селі Селіфан, за словами приказки. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був чоловік показний; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалось, занадто було передано цукру, в манерах і зворотах його було щось запобігаюче прихильності - й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий, з голубими очима. В першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: яка приємна й Добра людина! У наступну хвилину нічого не скажеш, а в третю скажеш: чорт знає що! і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого або хоч би зарозумілого слова, яке можеш почути майже від усякого, коли торкнешся дошкульного для нього предмета. У всякого є свій запал: у одного запал звернувся на хортів; другому здається, що він великий любитель музики й напрочуд відчуває всі глибокі місця в ній; третій митець усмак пообідати; четвертий зіграти роль хоч на вершок вищу від тієї, яка йому призначена; п'ятий, з бажанням більш обмеженим, спить і марить про те, як би пройтись на прогулянці з флігель-ад'ютантом на показ своїм приятелям, знайомим і навіть незнайомим; шостий уже обдарований такою рукою, яка відчуває надприродне бажання заломити ріжок якому-небудь бубновому тузові або двійці, тоді, як рука сьомого так і поривається навести де-небудь порядок, підібратися ближче до особи станційного доглядача, або ямщиків — словом, у всякого є своє, але в Манілова нічого не було. Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, теж хіба що Богові було відомо. Господарством не можна сказати, щоб він клопотався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: "добре б, пане, те й те зробити"; "атож, непогано", відповідав він, звичайно курячи люльку, курити яку набув звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого і найосвіченішого офіцера, "таки справді непогано", повторював він. Коли приходив до нього мужик і, почухавши рукою потилицю, казав: "Пане, дозвольте відлучитись на роботу, на подать заробити"; "іди", казав він, курячи люльку, і йому навіть на думку не спадало, що мужик ішов пиячити. Іноді, дивлячись з ґанку на подвір'я і на ставок, говорив він про те, як би добре було, коли б узяти від будинку та й провести підземний хід, або через ставок збудувати кам'яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали усякий дрібний крам, потрібний для селян. При цьому очі його ставали надзвичайно солодкі і обличчя набувало дуже задоволеного виразу, а втім, усі ці прожекти так і закінчувалися самими тільки словами. В його кабінеті завжди лежала якась книжка, з закладкою на 14 сторінці, яку він постійно читав уже два роки. У домі його чогось завжди бракувало: у вітальні стояли прекрасні меблі, обтягнуті пишною шовковою матерією, яка, певно, коштувала дуже недешево; але на два крісла її невистачило, і крісла стояли обтягнуті просто рогожею; господар, правда, протягом кількох років щоразу застерігав свого гостя словами: не сідайте на ці крісла, вони ще не готові. А в іншій кімнаті то й зовсім не було меблів, хоч і говорилося в перші дні по одруженню: "серденько, треба буде завтра поклопотатись, щоб у цю кімнату хоч на час поставити меблі". Увечері подавався на стіл дуже розкішний свічник із темної бронзи, з трьома античними граціями, з перламутровим вишуканим щитом, і поруч з ним ставився якийсь просто мідний інвалід, кривий, скручений набік і увесь в лою, хоч цього не помічав ні господар, ні господиня, ні слуги. Дружина його... а втім, вони були цілком задоволені одне одним. Дарма, що минуло більше восьми років після їх одруження, з них усе ще кожен приносив другому або скибочку яблучка, або цукерку, або горішок і говорив зворушливо-ніжним голосом, що виявляв справжнє кохання: "розкрий, серденько, свій ротик, я тобі покладу цей шматочок". Само собою розуміється, що ротик розкривався при такій нагоді дуже граціозно. На день народження готувалися сюрпризи: який-не-будь бісерний чохольчик на зубочистку. І дуже часто, сидячи на дивані, раптом, зовсім невідомо з яких причин, один, залишивши свою люльку, а друга шитво, якщо тільки держала його на ту пору в руках, вони обдаровували одне одного таким млосним і довгим поцілунком, що протягом його можна легко б викурити маленьку солом'яну сигарку. Словом, вони були, як то кажуть, щасливі. Звісно, можна б зауважити, що в домі є багато іншого діла, крім тривалих поцілунків та сюрпризів, і багато б можна поставити різних запитань. Навіщо, наприклад, по-дурному й без толку готується на кухні? навіщо досить порожньо в коморі? навіщо злодійка ключниця? навіщо неохайні і п'яниці слуги? навіщо вся челядь спить немилосердно байдикує всю решту часу? Але все це предмети низькі, а Манілова вихована добре. А добре виховання, як відомо, здобувається в пансіонах. А в пансіонах, як відомо, три головні предмети становлять основу людських чеснот: французька мова, потрібна для щастя родинного життя; фортепіано, для надання приємних хвилин чоловікові, і нарешті, власне господарська частина: в'язання гаманців та інших сюрпризів. А втім, бувають різні вдосконалення й зміни в методах, особливо в теперішній час; усе це більше залежить від розважливості й здібностей самих власниць пансіону. В деяких пансіонах буває так, що спершу фортепіано, потім французька мова, а тоді вже господарська частина. А іноді буває й так, що спершу господарська частина, тобто в'язання сюрпризів, потім французька мова, а тоді вже фортепіано. Різні бувають методи. Не завадить зробити ще зауваження, що Манілова... але признаюсь, про дам я дуже боюсь говорити, та й до того мені час повернутися до наших героїв, що стояли вже кілька хвилин перед дверима вітальні, взаємно припрошуючи один одного пройти вперед.

"Зробіть ласку, не турбуйтесь так для мене, я пройду потім", казав Чичиков.

"Ні, Павле Івановичу, ні, ви гість", казав Манілов, показуючи йому рукою на двері.

"Не утрудняйтеся, будь ласка, не утрудняйтеся. Будь ласка, проходьте", казав Чичиков,

"Ні, вже вибачте, не допущу пройти позаду такому приємному, освіченому гостеві".

"Чому ж освіченому?., будь ласка, проходьте".

"Ну, та вже зводьте проходити ви".

"Та чого ж?" "Ну, та вже того!" сказав з приємною усмішкою Манілов.

Нарешті обидва приятелі ввійшли в двері боком, і трохи притиснули один одного. "Дозвольте мені вам відрекомендувати дружину мою", сказав Манілов, "серденько, Павло Іванович!"

Чичиков справді побачив даму, яку він зовсім був не помітив, розкланюючись у дверях з Маніловим. Вона була непогана; одягнута до лиця. На ній добре лежав капот з шовкової матерії блідого кольору; тонка невелика кисть руки її щось кинула похапцем на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними кінчиками. Вона підвелася з дивана, на якому сиділа. Чичиков не без задоволення підійшов до її ручки. Манілова промовила, трохи навіть гаркавлячи, що він дуже порадував їх своїм-приїздом, і що чоловік її, не минало дня, щоб не згадував про нього.

"А так", промовив Манілов, "вже вона було все питає мене: "та чого ж твій приятель не їде?" "Зажди, серденько, приїде". А ось ви, нарешті, й ушанували нас своїм відвіданням. Вже таку, справді, втіху дали нам, майський день, іменини серця..." Чичиков, почувши, що справа вже дійшла до іменин серця, трохи навіть збентежився й відповів скромно, що ні гучного імені не має, ні навіть рангу помітного.

"Ви все маєте", перебив Манілов з такою ж приємною посмішкою: "усе маєте, навіть ще більше".

"Як вам сподобалося наше місто?" промовила Манілова. "Чи приємно провели там час?"

"Дуже гарне місто, прекрасне місто", відповів Чичиков: "і час провів дуже приємно: товариства більше ввічливого бути не може".

"А як вам сподобався наш губернатор?" сказала Манілова.

"А правда, преповажна й прелюб'язна людина?" додав Манілов.

"Щира правда", сказав Чичиков: "преповажна людина. І як він увійшов у свої обов'язки, як розуміє їх! Треба бажати якнайбільше таких людей".

"Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, додержати делікатесу в своїх вчинках", докинув Манілов з усмішкою і від задоволення майже зовсім зажмурив очі, як кіт, якому злегка полоскотали за вухами пальцем.

"Дуже ввічлива й приємна людина", продовжував Чичиков: "і який митець! Я навіть ніяк не міг гадати цього. Як гарно вишиває різні домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: не кожна дама може так майстерно вишити".

"А віце-губернатор, правда ж, яка мила людина?" сказав Манілов, знову трохи прижмуривши очі.

"Дуже, дуже достойна людина", відповів Чичиков.

"Ну, дозвольте, а як вам сподобався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?"

"Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до третіх півнів. Дуже, дуже достойна людина".

"Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?" додала Манілова. "Правда, прелюб'язна жінка?" '

"О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю", відповів Чичиков.

Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.

"Ви завжди на селі проводите час?" зробив нарешті в свою чергу запитання Чичиков.

"Здебільшого на селі", відповідав Манілов. "Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнуто".

"Правда, правда", сказав Чичиков.

"Звісно", продовжував Манілов: "інша річ, коли б сусідство було хороше, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб'язність, про хороше поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, ширяння такого..." Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, крутнув тільки рукою в повітрі і провадив далі: "тоді, звісно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько... От тільки іноді почитаєш "Сын Отечества"18.

Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити на самоті, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу...

"Але знаєте", додав Манілов: "усе, коли немає друга, з яким би можна поділитись..."

"О, це справедливо, це цілком справедливо!" перебив Чичиков: "що всі скарби тоді на світі! Не май грошей, май хороших людей для поводження, сказав один мудрець".

"І знаєте, Павле Івановичу!" сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий,

але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта, "Тоді почуваєш якусь, у деякому роді, духовну насолоду... Ось як, наприклад, зараз, коли випадок послав мені щастя, можна сказати виняткове, говорити з вами і втішатися приємною вашою розмовою..."

"Даруйте, яка ж тут приємна розмова?.. Нікчемна людина, та й годі", відповів Чичиков.

"О! Павле Івановичу, дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достоїнств, які маєте ви!.."

"Навпаки, я-б вважав з свого боку за найбільше..."

Невідомо, до чого б дійшло взаємне виявлення почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.

"Прошу ласкаво", сказав Манілов.

"Ви пробачте, що у нас нема такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто за російським звичаєм щі, але від щирого серця. Прошу ласкаво".

Тут вони ще якийсь час посперечалися про те, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком у їдальню.

В їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Господиня сіла біля своєї супниці, гість був посаджений між господарем і господинею, слуга пов'язав дітям на шию салфетки.

"Які милі дітки", сказав Чичиков, глянувши на них: "а скільки їм років?"

"Старшому вісім, а меншому вчора тільки минуло шість", сказала Манілова.

"Фемістоклюс!"19 сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, зав'язане лакеєм у салфетку. Чичиков звів трохи брови, почувши таке почасти грецьке ім'я, якому, невідомо чому, Манілов дав закінчення на юс, але постарався одразу ж надати обличчю звичайного виразу.

"Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?"

Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклю-са і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: Париж.

"А в нас яке найкраще місто?" спитав знову Манілов.

Учитель знову насторожив увагу.

"Петербург", відповів Фемістоклюс.

"А ще яке?"

"Москва", відповів Фемістоклюс.

"Розумнику, серденько!" сказав на це Чичиков.

"Скажіть одначе ж..." продовжував він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових. "Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності".

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3490
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3184

Пошук на сайті: