Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3326
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3125
Чудні люди, ці пани чиновники, а за ними й усі інші звання: адже дуже добре знали, що Ноздрьов брехун, що йому не можна вірити в жодному слові, ні в найменшій дрібниці, а тимчасом удалися саме до нього. Ану спробуй, порозумійся з людиною! не вірить у Бога, а вірить, що коли засвербить перенісся, то неодмінно помре; пропустить мимо утвір поета, ясний, як день, увесь перейнятий співзвуччям і високою мудрістю простоти, а накинеться саме на те, де якийсь молодець наплутає, наплете, поламає, виверне природу, і йому воно сподобається, і він почне кричати: ось воно, ось справжнє знання таємниць серця! все життя ні за що має лікарів, а кінчиться тим, що звернеться нарешті до баби, яка лікує зашіптуванням і запльовуванням, або ще краще вигадає сам якийсь декохт з не знати якої погані, яка Бог знає чому уявиться йому саме засобом проти його хвороби. Звісно, можна почасти вибачити панів чиновників справді скрутним їх становищем. Потопаючий, кажуть, хапається й за маленьку тріску, і в нього немає в цей час розсудку подумати, що на трісці може хіба що проїхатись верхи муха, а в ньому ваги мало не чотири пуди, якщо навіть не цілих п'ять; але не спадає йому в той час ця думка в голову, і він хапається за тріску. Так і панове наші вхопились нарешті і за Ноздрьова. Поліцеймейстер в ту ж хвилину написав до нього записочку завітати увечері, і квартальний у ботфортах, з привабливим рум'янцем на щоках, побіг у ту ж хвилину, придержуючи шпагу, вистрибом на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був заклопотаний важливою справою; цілих чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце, — словом, навіть схуд і позеленів. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найбільш меткої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Роботи залишалося ще принаймні на два тижні; протягом усього цього часу Порфирій повинен був чистити меделянському щеняті пуп особливою щіткою і мити його тричі на день у милі. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність; передусім він послав квартального к чорту, та коли прочитав у записці городничого, що може трапитися пожива, тому що на вечірку чекають якогось новака, злагіднів у ту ж хвилину, замкнув кімнату нашвидкуруч ключем, одягся як попало і подався до них. Зізнання, свідчення і припущення Ноздрьова становили таку різку протилежність міркуванням панів чиновників, що й останні їхні здогади були збиті з пантелику. Це була дійсно людина, для якої не існувало сумнівів зовсім; і скільки в них помітно було хиткості й боязкості в припущеннях, стільки в нього твердості і впевненості. Він відповів на всі пункти, навіть не запнувшись, зая'вив, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом, і що за це товариші, в тому числі й він трохи його потовкли, так що треба було потім приставити до самих тільки висків 240 п'явок, тобто він хотів було сказати 40, але 200 сказалось якось само собою. На запитання, чи не вироблювач від фальшивих паперів, він відповів, що вироблювач, і при цій нагоді розповів анекдот про незвичайну спритність Чичикова, як, дізнавшись, що в його домі було на два мільйони фальшивих асигнацій, опечатали дім його й поставили варту, на кожні двері по два солдати, і як Чичиков перемінив їх усі за одну ніч, так що на другий день, коли зняли печаті, побачили, що всі були асигнації справжні. На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку, і чи правда, що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, Ноздрьов відповів, що допомагав і що коли б не він, то не вийшло б нічого, тут він і схаменувся був, бачачи, що збрехав зовсім даремне і міг таким чином накликати на себе біду, але язика ніяк уже не міг стримати. Зрештою, і важко було, бо виявились самі собою такі цікаві подробиці, від яких ніяк не можна було відмовитись: навіть названо було на ім'я село, де містилася та парафіяльна церква, в якій вирішено було вінчатись, а саме село Трухмачівка, піп — отець Сидір, за вінчання — 75 карбованців, та й то не згодився б, якби він не налякав його, пообіцявши донести на нього, що перевінчав лабазника Михайла з кумою, що він відступив навіть свою коляску й заготував на всіх станціях коней для переміни. Подробиці дійшли до того, що вже починав називати на ім'я ямщиків. Спробували були заїкнутися про Наполеона, та самі були не раді, що спробували, бо Ноздрьов почав плести таку нісенітницю, яка не тільки не мала ніякої подоби правди, але навіть просто ні до чого не мала подоби, так що чиновники, зітхнувши, всі відійшли геть; один тільки поліцеймейстер довго ще слухав, думаючи, чи не буде принаймні чого-небудь далі, але нарешті й рукою махнув, сказавши: "чорт знає, що таке!" І всі погодились на тому, що як з биком не битись, а все молока від нього не добитись. І залишилися чиновники ще в гіршому становищі, ніж були раніше, і закінчилася справа тим, що ніяк не могли дізнатись, що таке був Чичиков. І виявилось ясно, якого роду створіння людина: мудра, розумна і тямуща вона буває у всьому, що стосується інших, а не себе: яких обачних, твердих порад надає  вона в скрутних випадках життя! Яка кмітлива голова! кричить юрба: який непохитний характер! А хай налетить на цю кмітливу голову якась біда, і хай їй самій доведеться потрапити в скрутні випадки життя, де й подівся характер, весь розгубився непохитний муж, і вийшов з нього жалюгідний боягузик, нікчемна, квола дитина, або просто фетюк, як називає Ноздрьов.

Усі ці балачки, думки й чутки невідомо з якої причини найбільше вплинули на бідолашного прокурора. Вони вплинули на нього до такої міри, що він, прийшовши додому, почав думати, думати і раптом, як то кажуть, з доброго дива помер. Чи паралічем його, чи чим іншим прибило, тільки він як сидів, так і повалився з стільця навзнак. Скрикнули, як ведеться, сплеснувши руками: "ах, Боже мій!", послали по лікаря, щоб пустити кров, але побачили, що прокурор був уже саме бездушне тіло. Тоді тільки з уболіванням дізналися, що в покійника була справді душа, хоч він по скромності своїй ніколи її не показував. А тимчасом поява смерті так само була страшна в малій, як страшна вона й у великій людині: той, хто ще так недавно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери й бував так часто між чиновниками з своїми, густими бровами й кліпаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око вже не кліпало зовсім, але брова одна все ще була підведена з якимсь запитальним виразом. Про що покійник запитував, чого він помер, чи чого жив, про це один Бог відає.

Та це ж, одначе, недоладно! це незгідно ні з чим! це неможливо, щоб чиновники так могли самі себе налякати; вигадати таку дурницю, так відійти від істини, коли навіть дитині видно, в чому річ! Так, скажуть багато читачів і докорятимуть авторові за недоладності, або назвуть бідних чиновників дурнями, бо щедра людина на слово "дурень" і ладна прислужитися ним двадцять разів на день своєму ближньому. Досить з десятьох сторін мати одну дурну, щоб бути визнаному за дурня, незважаючи на дев'ять інших гарних. Читачам легко судити, дивлячись зі свого спокійного кутка й верхівки, звідки відкритий увесь обрій на все, що діється внизу, де людині видно тільки близьку річ. І в світовому літопису людства багато є цілих століть, що їх, здавалося, викреслив і знищив би, як непотрібні. Багато сталося у світі помилок, яких, здавалося, тепер не зробила б і дитина. Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що ведуть далеко вбік, дороги обирало людство, прагнучи досягти вічної істини, тоді як перед ним увесь був відкритий прямий шлях, подібний до шляху, що веде в пишну храмину, призначену цареві на палац. За всі інші шляхи ширший і розкішніший він, осяяний сонцем і освітлений цілу ніч вогнями; але мимо нього в глухій темряві текли люди. І скільки разів, уже наведені посланим з неба розумом, вони й тут уміли відсахнутись і збочити, уміли серед білого дня потрапити знову в непрохідну глушину, уміли напустити знову сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогнями, уміли-таки дістатися до прірви, щоб потім з жахом спитати одне одного, де вихід, де дорога? Бачить тепер усе ясно теперішнє покоління, дивується з помилок, сміється, з нерозуму своїх предків, не бачачи, що небесним огнем покреслено цей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусюди спрямований пронизливий перст на нього ж, на нього, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і само впевнено, гордо починає ряд нових помилок, з яких також потім посміються нащадки.

Чичиков нічого про все це не знав зовсім. Мов умисне в той час він дістав легку застуду, флюс і невеличке запалення в горлі, в роздачі яких надзвичайно щедрий клімат багатьох наших губернських міст. Щоб не припинилося, боронь Боже, як-небудь життя без нащадків, він вирішив краще посидіти днів зо три в кімнаті. Протягом цих днів він полоскав безупинно горло молоком з фігою, яку потім з'їдав, і носив прив'язану до щоки подушечку з ромашки й камфори. Бажаючи чим-небудь зайняти час, він зробив кілька нових і докладних списків усіх накуплених селян, прочитав навіть якийсь том герцогині Лавальєр96, що знайшовся в чемодані, переглянув у скриньці різні, що там були, речі й записочки, дещо перечитав удруге, і все це дуже надокучило йому. Ніяк не міг він зрозуміти, що б означало, що жоден з міських чиновників не приїхав до нього хоч би раз довідатись про здоров'я, тоді як ще недавно раз у раз стояли перед гостиницею дрожки, — то поштмейстерські, то прокурорські, то голови. Він дивувався з цього дуже і знизував тільки плечима, ходячи по кімнаті. Нарешті відчув він себе краще і зрадів Бог знає як, коли побачив змогу вийти на свіже повітря. Не відкладаючи, узявся він негайно за туалет, відімкнув свою шкатулку, налив у склянку гарячої води, вийняв щітку й мило і розпочав голитись, чому, зрештою була давно пора й час, бо, помацавши бороду рукою і глянувши в дзеркало, він уже промовив: "хай йому, який вигнався ліс!" І справді, ліс не ліс, а по всій щоці й підборіддю висипав досить густий засів. Поголившись, узявся він до одягання жваво й швидко, так що мало не вистрибнув з панталонів. Нарешті, він був одягнутий, збризнутий одеколоном і, закутаний тепло, вибрався на вулицю, зав'язавши з обережності щоку. Вихід його, як усякої людини, що одужала, був ніби святковий. Усе, і будинки, і прохожі мужики, досить, проте, серйозні, з яких дехто вже встиг затопити свого брата в вухо. Перший візит він мав намір зробити губернаторові. Дорогою багато спадало йому всяких думок; крутилася в голові блондинка, уява почала навіть злегка пустувати, і він уже сам почав трохи жартувати й кепкувати з себе. В такому настрої опинився він перед губернаторським під'їздом. Уже почав він був у сінях похапцем скидати з себе шинель, коли швейцар уразив його цілком несподіваними словами: не велено приймати!

"Як, що ти, ти, видно, не пізнав мене? ти придивись гарненько до обличчя!" казав йому Чичиков.

"Як не пізнати, адже я вас не вперше бачу", сказав швейцар. "Та вас-от саме одного й не велено пускати, інших усіх можна".

"От тобі й маєш! чого? чому?"

"Такий наказ, так уже, видно, слід", сказав швейцар і додав до того слово: атож. Після чого став перед ним зовсім невимушено, не зберігаючи того ласкавого вигляду, з яким раніше поспішав скидати з нього шинель. Здавалося, він думав, дивлячись на нього: "еге! вже коли тебе пани женуть з ґанку, то ти, видно, так собі, що попало, шушваль яка-небудь!"

"Незрозуміло!" подумав сам собі Чичиков і подався зразу ж до голови палати, але голова палати так зніяковів, побачивши його, що не міг зв'язати двох слів і наговорив йому такої нісенітниці, що навіть їм обом зробилося совісно. Ідучи від нього, хоч як намагався Чичиков вияснити дорогою і добрати, що таке мав на увазі голова і до чого могли стосуватися слова його, але нічого не міг зрозуміти. Потім зайшов до інших: до поліцеймейстера, до віце-губернатора, до поштмейстера, але всі вони або не прийняли його, або прийняли так дивно, таку вимушену й незрозумілу провадили розмову, так розгубилися, і таке вийшло безглуздя з усього, що він поставив під сумнів здоров'я їх мозку. Спробував було ще зайти до декого, щоб дізнатися, принаймні, про причину, і не добрав ніякої причини. Як напівсонний блукав він без мети по місту, не будучи спроможний вирішити, чи він збожеволів, чи чиновники втратили глузд, чи вві сні все це діється, чи наяву заварилися дурощі, гірші за сон. Пізно вже, майже смерком, вернувся він до себе в гостиницю, з якої був вийшов У такому хорошому , настрої, і з нудьги звелів подати собі чаю. В задумі і в якомусь безтямному міркуванні про химерність становища свого почав він наливати чай, коли це відчинилися двері його кімнати і став перед ним Ноздрьов зовсім несподіваним способом.

"От говорить прислів'я: для друга сім верст не круг!" казав він, скидаючи картуз: "проходжу мимо, бачу світло у вікні, дай, думаю собі, зайду, певно, не спить. А! от добре, що в тебе на столі чай, вип'ю залюбки чашечку: сьогодні за обідом об'ївся всякої погані, почуваю, що вже починається в шлунку розгардіяш. Звели-но мені набити люльку. Де твоя люлька?"

"Та я ж не курю люльки", сказав сухо Чичиков.

"Пусте, нібито я не знаю, що ти курець. Ех! як пак звати твого слугу. Ей, Вахрамей, слухай!"

"Та не Вахрамей, а Петрушка".

"Як то? та в тебе ж раніше був Вахрамей?"

"Ніякого не було в мене Вахрамея".

"Так, дійсно, це в Деребіна Вахрамей. Уяви, Деребіну яке щастя, тітка його посварилася з сином за те, що одружився з кріпачкою; і тепер записала йому весь маєток. Я думаю собі: от якби таку тітку мати про всяк випадок! Та що ти, брат, так відійшов від усіх, ніде не буваєш? Звісно, я знаю, що ти зайнятий іноді вченими предметами, любиш читати (чому вже Ноздрьов зробив висновок, що герой наш займається вченими предметами і любить почитати, цього, признаємось, ми ніяк не можемо сказати, а Чичиков і поготів). Ах, брат Чичиков, якби ти тільки побачив... от уже справді була б пожива твоєму сатиричному розумові (чому у Чичикова був сатиричний розум, це теж невідомо). Уяви, брат, у купця Лихачева грали в гірку, от де вже сміху було! Перепендєв, який був зо мною: "От", каже, "коли б тепер Чичикова, от уже б йому справді!.." (тимчасом Чичиков зроду не знав ніякого Перепендєва). Але признайся, брат, адже ти, справді, препідло повівся тоді зо мною, пам'ятаєш, як грали в шашки, адже я виграв... Так, брат, ти просто обшахрав мене. Але ж я, чорт мене знає; ніяк не можу сердитись. Недавно з головою палати... Ага! я ж тобі мушу сказати, що в місті всі проти тебе; вони думають, що ти робиш фальшиві папірці, пристали до мене, та я за тебе горою, наговорив їм, що з тобою вчився і батька знав; ну і, нема вже чого казати, чимало їм наговорив такого, що й купи не держиться".

"Я роблю фальшиві папірці?" скрикнув Чичиков, підвівшися зі стільця.

Пошук на сайті: