Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 33)

"Тільки навіщо ти так налякав їх?" провадив Ноздрьов. "Вони, чорт знає, збожеволіли від страху: пошили тебе і даремно в розбійники і в шпигуни... А прокурор з переляку помер, завтра ховатимуть. Ти не будеш? Вони, сказати правду, бояться нового генерал-губернатора, щоб через тебе чогось не сталося; а я про генерал-губернатора такої думки, що коли він задере носа й запишається, то з дворянством аж нічогісінько не вдіє. Дворянство вимагає привітності: правда ж? Звісно, можна заховатися до себе в кабінет і не дати жодного балу, тільки що ж цим? Адже цим нічого не виграєш. Але ж ти, Чичиков, ризиковану справу затіяв".

"Яку ризиковану справу?" спитав занепокоєно Чичиков.

"Та викрасти губернаторську дочку. Я, признаюсь, сподівався цього, їй-Богу, сподівався! Вперше, як тільки побачив вас разом на балу, ну, вже думаю собі, Чичиков, певно, недурно... А втім, даремно ти зробив такий вибір, я нічого в ній не знаходжу гарного. А є одна родичка Бікусова, сестри його дочка, так ото вже дівчина! можна сказати: чудо коленкор!"

"Та що ти, що ти мелеш? Як викрасти губернаторську дочку, що ти?" говорив Чичиков, витріщивши очі.

"Та годі, брат, от яка потайна людина! Я, признаюсь, до тебе з тим прийшов: будь ласка, я готовий тобі допомагати. Так тому й бути: подержу вінець тобі, коляска й змінні коні будуть мої, тільки з умовою: ти мусиш позичити мені три тисячі. Потрібні, брат, хоч заріж!"

Протягом усієї балаканини Ноздрьова Чичиков протирав кілька разів собі очі, бажаючи пересвідчитися, чи не вві сні він усе це чує. Вироблювач фальшивих асигнацій, викрадення губернаторської дочки, смерть прокурора, якої причина нібито він, приїзд генерал-губернатора, — усе це нагнало на нього чималий переляк. Ну, вже коли пішло на те, подумав він сам собі, так баритися більше нема чого, треба звідси забиратись мерщій.

Він постарався збутися чимшвидше Ноздрьова, покликав до себе зараз же Селіфана і звелів йому бути готовим удосвіта, з тим, щоб завтра ж о 6 годині вранці виїхати з міста неодмінно, щоб він усе переглянув, бричку підмазав і таке інше, і таке інше. Селіфан промовив: "слухаю, Павле Івановичу", і спинився одначе на деякий час коло ' дверей, не рушаючи з місця. Пан тут же звелів Петрушці витягти з-під ліжка чемодан, що вкрився вже добре пилюкою, і заходився вкладати разом з ним, без особливого розбору, панчохи, сорочки, білизну прану й непрану, шевські колодки, календар... Усе це вкладалося як попало; він хотів неодмінно бути готовим звечора, щоб завтра не могло статись ніякої затримки. Селіфан, постоявши хвилини дві коло дверей, нарешті дуже поволі вийшов з кімнати. Поволі, як тільки можна уявити собі поволі, зійшов він із сходів, відтискуючи своїми мокрими чобітьми сліди по збитих східцях, що спускалися вниз, і довго чухав у себе рукою в потилиці. Що означало це чухання? і що взагалі воно означає? Чи досада на те, що ось не вдалася задумана на завтра зустріч зі своїм братом у поганенькому кожушку, підперезаному поясом, де-небудь у царевому шинку, чи вже завелася на новому місці якась коханочка, і доводиться залишати вечірнє стояння біля воріт і політичне держання за білі ручки в той час, як насувається на місто присмерк, паруб'яга в червоній сорочці бринькає на балалайці перед дворовою челяддю, і снує по роботі тиху мову різночинний народ? Чи, просто, шкода покидати нагріте вже місце в людській кухні під кожухом, біля печі, та щі з міським м'яким пирогом, задля того, щоб знову тягтися під дощ і сльоту і всяку дорожню негоду? Бог відає, не вгадаєш. Багато що означає в руського народу чухання в потилиці.

 

ГЛАВА XI

Проте нічого не сталося так, як гадав Чичиков. По-перше, прокинувся він пізніше, ніж думав — це була перша неприємність. Уставши, він послав зараз же довідатись, чи запряжена бричка і чи все готово; але доповіли, що бричка ще не була запряжена і нічого не було готово. Це була друга неприємність. Він розсердився, зібрався навіть завдати щось ніби прочуханку приятелеві нашому Селіфанові й чекав тільки з нетерпінням, яку той з свого боку виставить причину на виправдання. Незабаром Селіфан показався в дверях, і пан мав утіху почути ті самі слова, які звичайно чують від прислуги в тому разі, коли треба скоро їхати.

"Але ж, Павле Івановичу, треба буде коней кувати".

"Ах ти, бовдур! телепень! а раніше чому про це не сказав? Не було хіба часу?"

"Та час був... Та от і колесо теж, Павле Івановичу, шину треба буде зовсім перетягнути, бо тепер дорога вибоїста, ями такі скрізь поробилися... Та коли дозволите доповісти: передок у брички зовсім розхитався, так що вона, може, й двох станцій не зробить".

"Негідник ти!" скрикнув Чичиков, сплеснувши руками, і підійшов до нього так близько, що Селіфан з остраху, щоб не дістати від пана подарунка, оступився трохи назад і посторонився.

"Убити ти мене зібрався? га? зарізати мене хочеш? На великому шляху зібрався мене зарізати, розбійнику, бовдуре ти проклятий, опудало

морське! га? га? Три тижні сиділи на місці, га? Хоч би заїкнувся, безпутний, — а от тепер на останню годину й пригнав! коли вже все на порі: сісти б та й їхати, га? а ти ось тут і нашкодив, га? га? Ти ж про це знав раніше? Ти ж знав про це, га? га? Відповідай. Знав? Га?"

"Знав", відповів Селіфан, похиливши голову.

"Ну так чому ж ти не сказав, га?"

На це питання Селіфан нічого не відповів, але, похнюпивши голову, здавалося, говорив сам собі: "Ач як воно химерно сталося: і знав же, та не сказав!"

"А ось тепер іди, приведи коваля, та щоб за дві години все було зроблено. Чуєш? доконче за дві години, а коли не буде, так я тебе, я тебе... у ріг скручу й вузлом зав'яжу!" Герой наш був дуже розгніваний.

Селіфан повернувся був до дверей, щоб іти виконувати наказ, але спинився й сказав: "Та ще, пане, чубарого коня, справді, хоч би продати, бо він, Павле Івановичу, зовсім падлюка, він такий кінь, просто не доведи Господи, тільки завада".

"Атож! ось піду, побіжу на базар продавати!"

"Їй-Богу, Павле Івановичу, він тільки що з вигляду показний, а на ділі найлукавіший кінь; такого коня ніде..."

"Дурню! коли захочу продати, то продам. Ще пустився в розумування! От подивлюсь я: коли ти мені не приведеш зараз ковалів, та за дві години не буде все готово, то я тобі такої дам прочуханки... сам себе не пізнаєш! Іди геть! геть!" Селіфан вийшов.

У Чичикова остаточно зіпсувався настрій, і він шпурнув на підлогу шаблю, що їздила з ним у дорозі, щоб навівати належний страх кому слід. З чверть години, коли не більше, проморочився він з ковалями, доки домовився, бо ковалі, як ведеться, були страшенні негідники і, збагнувши, що робота спішна, заправили рівно вшестеро. Хоч як він гарячився, називав їх шахраями, розбійниками, грабіжниками проїжджих, натякнув навіть на страшний суд, але ковалів нічим не дійняв: вони цілком витримали характер: не тільки не відступилися від ціни, але навіть поралися з роботою замість двох годин аж п'ять з половиною. Протягом цього часу він мав утіху зазнати приємних хвилин, відомих кожному подорожньому, коли в чемодані все вкладене і в кімнаті валяються тільки мотузочки, папірці та всяке сміття, коли людина не належить ні дорозі, ні якомусь певному місцю, бачить у вікна прохожих людей, що плентаються, балакаючи про свої гривні і з якоюсь дурною цікавістю підводять очі, щоб, глянувши на нього, знову йти далі своєю дорогою, що ще більше роз'ятрює поганий настрій бідного неїдучого подорожнього. Все, що тільки є, все, що тільки бачить він: і крамничка проти його вікон, і голова старої жінки, що живе в будинку навпроти й підходить до вікна з коротенькими завісками, — все йому гидке, а проте він не відходить від вікна. Стоїть, то забуваючись, то звертаючи знову якусь притуплену увагу на все, що перед ним рухається і не рухається, і давить з досади якусь муху, що в цей час дзижчить і б'ється об шибку під його пальцем. Та всьому буває край, і сподівана хвилина настала: все було готове, передок у брички як слід був полагоджений, колесо було обтягнуте новою шиною, коні приведені з водопою, і розбійники-ковалі пішли собі, перелічивши одержані карбованці й побажавши щастя. Нарешті й бричка була запряжена, і два гарячі калачі, щойно куплені, покладені туди, і Селіфан уже засунув дещо для себе в кишеню, що біля кучерських козел, і сам герой, нарешті, при помахах картуза полового, який стояв у тому самому демікотоновому сюртуку, при трактирних і чужих лакеях та кучерах, що зібралися подивитися, як від'їжджатиме чужий пан, і при всяких інших обставинах, що супроводять від'їзд, сів у екіпаж, — і бричка, якою їздять холостяки, яка так довго застоялася в місті і так, може, набридла читачеві, нарешті виїхала з воріт гостиниці. "Слава тобі, Господи!" подумав Чичиков і перехрестився. Селіфан свиснув батогом; до нього присів, повисівши спочатку якийсь час на приступці. Петрушка, і герой наш, умостившись краще на грузинському килимку, заклав за спину собі шкіряну подушку, притиснув два гарячі калачі, і екіпаж пішов знову підскакувати та похитуватись, завдячуючи бруківці, що мала, як відомо, підкидну силу. З якимось невиразним почуттям дивився він на будинки, стіни, паркани й вулиці, які теж з свого боку, ніби підстрибуючи, поволі відходили назад і які, Бог знає, чи судила йому доля побачити ще колись на віку своєму. На повороті в одну з вулиць бричка мусила опинитися, бо на всю довжину її проходила нескінченна похоронна процесія. Чичиков, висунувшись, звелів Петрушці спитати, кого ховають, і дізнався, що ховають прокурора. Сповнений неприємних почуттів, він зразу сховався в куток, запнув себе шкірою і затягнув завіски. В цей час, коли екіпаж був таким чином спинений, Селіфан і Петрушка, побожно поскидавши шапки, розглядали, хто, як, у чому й чим їхав, лічили, скільки було всіх, і піших і в екіпажах, а пан, звелівши їм не признаватись і не вклонятися нікому із знайомих лакеїв, теж узявся розглядати боязко крізь шибочки, що були в шкіряних завісках: за труною ішли, поскидавши капелюхи, всі чиновники. Він почав був побоюватися, щоб не впізнали його екіпажа, але їм було не до того. Вони навіть не зайнялися різними житейськими розмовами, які звичайно ведуть між собою, коли проводжають покійника. Всі думки їхні були зосереджені в цей час на самих собі: вони думали, який-то буде новий генерал-губернатор, як візьметься за діло і як прийме їх. За чиновниками, що йшли пішки, їхали карети, з яких виглядали дами в траурних чепцях. По рухах губів і рук їхніх видно було, що вони були зайняті жвавою розмовою; може, вони теж говорили про приїзд нового генерал-губернатора й робили здогадки щодо балів, які він дасть, і клопоталися про вічні свої фестончики та нашивочки. Нарешті, за каретами їхало кілька порожніх дрожок, що витяглися низкою, нарешті й нічого не залишилось, і герой наш міг їхати. Відсунувши шкіряні завіски, він зітхнув, промовивши від душі: "От, прокурор! жив, жив, а потім і помер! і от надрукують у газетах, що впокоївся, на жаль підлеглим і всьому людству, шановний громадянин, рідкісний батько, зразковий чоловік, і багато напишуть усякої всячини; додадуть, може, що був супроводжений плачем вдів і сиріт; але ж коли розглянути гарненько діло, то насправді в тебе всього тільки й було, що густі брови". Тут він звелів Селіфанові їхати швидше і тимчасом подумав сам собі: а проте це добре, що зустрів похорон; кажуть, на щастя, коли зустрінеш покійника.

Бричка тимчасом завернула на безлюдні вулиці; незабаром потяглися самі тільки довгі, дерев'яні паркани, які сповіщали про близький кінець міста. Ось уже й брук кінчився, і шлагбаум, і місто позаду, і нічого немає, і знову в дорозі. І знову обабіч стовпового шляху полинули версти, станційні наглядачі, колодязі, обози, сірі села з самоварами, молодицями й спритним, бородатим хазяїном, що біжить із заїзду з вівсом у руці, пішоход у протертих личаках, що плентається за 800 верст, містечка, побудовані нашвидку, з дерев'яними крамничками, борошняними бочками, личаками, калачами й іншим дріб'язком, рябі шлагбауми, лагоджені мости, полях неозорі і по цей і по той бік, поміщицькі ридвани, солдат верхи на коні, який везе зелений ящик з свинцевим горохом і підписом: такої-то артилерійської батареї, зелені, жовті й свіжопоорані чорні смуги, що миготять по степах, заведена вдалині пісня, соснові верховіття в тумані, церковний дзвін, що змовкає вдалині, ворони як мухи і обрій без краю... Русь! Русь! бачу тебе, з моєї чудової, прекрасної далини тебе бачу: вбого, розкидано й незатишно в тобі; не звеселять, не злякають погляду сміливі дива природи, вінчані сміливими дивами мистецтва, міста з багатовіконними, високими палацами, що повростали у скелі, мальовничі дерева й плющі, що повростали в будинки, в гомоні й вічній куряві водоспадів; не закинеться назад голова подивитись на згромаджені без краю над нею і в височині кам'яні брили; не блиснуть крізь накинуті одна на одну темні арки, обплутані виноградними лозами, плющем і незліченними мільйонами диких троянд, не блиснуть крізь них вдалині вічні лінії сяючих гір, що підносяться у срібні ясні небеса. Відкрито-порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин невисокі твої міста; ніщо не привабить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна, таємна сила пориває до тебе? Чому чується й лунає невгамовно у вухах твоя журлива, що лине по всій довжині і широчині твоїй, від моря до моря, пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе й ридає, і хапає за серце? Які звуки болісно цілують і пориваються в душу і в'ються круг мого серця? Русь! чого ж ти хочеш від мене? який незбагненний зв'язок таїться між нами? Чого дивишся ти так і навіщо все, що тільки є в тобі, звернуло на мене повні сподівання очі?.. І ще, повний здивування, нерухомо стою я, а вже голову оповила грізна хмара, важка прийдешніми дощами, і заніміла думка перед твоїм простором. Що пророкує цей неосяжний простір? Чи ж не тут, чи ж не в тобі народитись безмежній думці, коли ти сама без краю? Чи ж не тут бути богатиреві, коли є місце, де розгорнутись і пройтись йому? І грізно обіймає мене могутній простір, страшною силою відбившись у глибині моїй; неприродною владою осяялись мої очі: у! яка блискуча, чудова, незнана землі далина! Русь!..

"Держи, держи, дурню!" кричав Чичиков Селіфанові. "Ось я тебе палашем!" кричав фельд'єгер з аршинними вусами, що скакав назустріч: "Не бачиш, дідько роздер би твою душу: казенний екіпаж!" І, як привид, зникла з громом і курявою тройка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3490
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3184

Пошук на сайті: