Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3326
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3125
Слово дворянин примусило бабу ніби трохи подумати. "Заждіть, я скажу пані", промовила вона, і хвилин через дві уже повернулася з ліхтарем у руці. Ворота відімкнули. Вогник блимнув і в другому вікні. Бричка, в'їхавши на подвір'я, спинилась перед невеличким будинком, який у темряві важко було роздивитись. Тільки одна половина його була осяяна світлом, що лилося з вікон; видно було ще калюжу перед будинком, на яку прямо падало те ж таки світло. Дощ стукотів дзвінко по дерев'яному даху і дзюркотливими струмками стікав у підставлену бочку. Тим часом пси аж заходились всіма можливими голосами: один, закинувши вгору голову, виводив так протяжно й так старанно, немов за це одержував Бог знає яку платню, другий рубав похапцем, як паламар; проміж них дзвенів, як поштовий дзвоник, невгамовний дискант, мабуть, молодого цуцика, і все це нарешті покривав бас, може, старик або просто наділений дужою собачою натурою, бо хрипів, як хрипить півчий контрабас, коли концерт у повному розливі, тенори підводяться навшпиньки від великого бажання вивести високу ноту, і все, що тільки є, поривається догори, закидаючи голову, а він один, засунувши небрите підборіддя в галстук, присівши й опустившись майже до землі, пропускає звідти свою ноту, від якої дрижать і деренчать шибки. Вже з самого гавкоту, дібраного з таких музикантів, можна було гадати, що сільце було чимале; але. обмоклий і змерзлий герой наш ні про що не думав, тільки про постіль. Не встигла бричка зовсім спинитись, як він уже вискочив на ґанок, заточився і трохи не впав. На ґанок знову вийшла якась жінка, молодша, ніж перша, але дуже на неї схожа. Вона провела його в кімнату. Чичиков кинув мимохідь два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини з якимись птахами; між вікнами старовинні маленькі дзеркала з темними рамками у вигляді скрученого листя, і за кожним дзеркалом закладені були або лист, або стара колода карт,, або панчоха; на стіні годинник з намальованими квітами на циферблаті... не під силу було більше нічого розглянути. Він почував, що очі його злипались, немов їх хтось вимазав медом. Через хвилину ввійшла господиня, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланеллю на шиї, одна з тих матінок, невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки і держать голову трохи набік, а тимчасом складають потроху грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів. В одну торбинку відбирають все карбованці, в другу полтинички, в третю четвертачки, хоч на око й здається, ніби в комоді нічого немає, крім білизни, та нічних кофточок, та нитяних моточків, та розпореного салопа, що має потім обернутись на плаття, коли старе як-небудь прогорить під час печіння святкових коржиків з усякими пряженцями21 або зноситься само собою. Та не згорить плаття й не зноситься само собою; ощадлива бабуся, і салопові судилося пролежати довго розпореним, а потім дістатися за духівницею небозі троюрідної сестри разом з усяким іншим мотлохом.

Чичиков перепросив, що потурбував несподіваним приїздом. "Нічого, нічого", сказала господиня. "В яку це пору вас Бог приніс! Негода й завірюха така, з дороги слід би було поїсти чого-небудь, але ж пора нічна, приготувати не можна".

Слова господині були перервані дивовижним сичанням, так що гість був злякався; шум дуже скидався на те, начеб уся кімната наповнилась зміями; та глянувши вгору, він заспокоївся, бо догадався, що стінному годинникові прийшла охота бити. За сичанням зразу ж почалося хрипіння, і нарешті, понатужившись з усієї сили, він пробив дві години таким звуком, немов хто калатав палицею по розбитому горщикові, після чого маятник почав знову спокійно цокати праворуч і ліворуч.

Чичиков подякував господині, сказавши, що йому не треба нічого, щоб вона не турбувалась ні про що, що крім постелі, він нічого не вимагає, і поцікавився тільки знати, в які місця заїхав він і чи далекий звідси шлях до поміщика Собакевича, на що бабуся сказала, що й не чула такого імення, і що такого поміщика зовсім немає.

"Чи знаєте, принаймні, Манілова?" сказав Чичиков.

"А хто такий Манілов?"

"Поміщик, матінко".

"Ні, не чувала, немає такого поміщика".

"А які ж є?"

"Бобров, Свиньїн, Канапатьєв, Харпакін, Трепакін, Плєшаков".

"Багаті люди чи ні?"

"Ні, батечку, багатих дуже немає. У кого двадцять душ, у кого тридцять, а таких, щоб по сотні, таких немає".

Чичиков побачив, що він заїхав у добру-таки глушину. "Чи далеко, принаймні, до міста?"

"А верст шістдесят буде. Який жаль мені, що нічого вам поїсти, чи не хочете, батечку, випити чаю?" "Дякую, матінко. Нічого не треба, крім постелі".

"Правда, з такої дороги й дуже треба спочити. Ось тут і ляжете, батечку, на цьому дивані. Гей, Фетіньє, принеси перину, подушки й простирадло. Годину ж наслав Господь: грім такий — у мене всю ніч горіла свічка перед образом. Ех, батечку мій, та в тебе, як у кабана, вся спина й бік у грязі! Де так зводив вимаститися?

"Ще слава Богу, що тільки вимастився, треба дякувати, що не поламав зовсім боків".

"Свят, свят, страх який! Та чи не треба чим потерти спину?"

"Спасибі, спасибі. Не турбуйтесь, а звеліть тільки вашій дівці висушити й почистити мою одежу".

"Чуєш, Фетіньє!" сказала господиня, звернувшись до жінки, що виходила на ґанок зі свічкою, яка встигла вже притягти перину і, перебивши її на обидва боки руками, напустила цілий потоп

пір'я по всій кімнаті. "Ти візьми їхній каптан разом зі спіднім і перше просуши їх перед вогнем, як робили покійному панові, а після вимни та витіпай гарненько".

"Слухаю, пані!" казала Фетінья, стелячи поверх перини простирало й кладучи подушки.

"Ну, ось тобі постіль готова", сказала господиня. "Прощай, батечку, бажаю доброї ночі. Та чи не треба ще чого? Може ти звик, батеньку мій, щоб хтось почухав на ніч п'яти? Покійник мій без цього ніяк не засне було".

Та гість відмовився і від чухання п'ят. Господиня вийшла, і він зразу ж поспішив роздягтися, віддавши Фетіньї всю зняту з себе збрую, як верхню, так і спідню, і Фетінья, побажавши також зі свого боку доброї ночі, забрала усю цю мокру амуніцію. Залишившись на самоті, він не без задоволення глянув на свою постіль, яка була мало не під стелю. Фетінья, як видно, добре вміла перебивати перини. Коли, підставивши стілець, виліз він на постіль, вона опустилась під ним майже до самої підлоги, і пір'я, витиснуте ним з місця, розлетілось по всіх кутках кімнати. Погасивши свічку, він укрився ситцевою ковдрою і, згорнувшись під нею калачиком, у ту ж мить заснув. Прокинувся він на другий день уже досить пізнього ранку. Сонце крізь вікно світило йому прямо у вічі, і мухи, що вчора спали спокійно на стінах та на стелі, всі накинулися на нього: одна сіла йому на губу, друга на вухо, третя націлялась, як би сісти на саме око, а ту, що мала необережність підсісти близько до носової ніздрі, він потяг спросонку в самий ніс, що примусило його добре чхнути — обставина, яка була причиною його пробудження. Обвівши поглядом кімнату, він тепер помітив, що на картинах не самі були птахи: між ними висів портрет Кутузова і намальований олійними фарбами якийсь старик з червоними обшлагами на мундирі, як носили за Павла Петровича. Годинник знову засичав і пробив десяту; у двері зазирнуло жіноче обличчя й ту ж мить сховалось, бо Чичиков, бажаючи краще заснути, поскидав з себе геть усе. Обличчя, що зазирнуло, здалось йому ніби трохи знайомим. Він почав пригадувати собі: хто б це був, і нарешті пригадав, що це була господиня. Він надів сорочку; одежа, вже висушена й почищена, лежала коло нього. Одягтись, підійшов він до дзеркала і чхнув знову так голосно, що індійський півень, який підійшов у той час до вікна, а вікно було дуже близько від землі, забелькотав йому щось відразу й дуже швидко своєю чудною мовою, мабуть, доброго здоров'я бажаю, на що Чичиков послав йому дурня. Підійшовши до вікна, він почав розглядати краєвиди, що були перед ним: вікно дивилось мало чи ' не в курник, принаймні, вузенький дворик перед ним увесь був повний птаства і всякої домашньої тварі. Індичкам і курям не було ліку; поміж ними походжав півень розміреними кроками, струшуючи гребенем і повертаючи голову набік, немов до чогось прислухаючись; свиня з родиною опинилась тут-таки; тут-таки, розгрібаючи купу сміття, з'їла вона мимохідь курча і, не помічаючи цього, уминала далі лушпиння з кавуна своїм порядком. Цей невеликий дворик або курник перегороджував дощаний паркан, за яким тяглись просторі городи з капустою, цибулею, картоплею, буряками та іншим господарським овочем. По городу були розкидані де-не-де яблуні й інші фруктові дерева, накриті сітками для захисту від сорок та горобців, з яких останні цілими скісними хмарами перелітали з місця на місце. З цієї ж самої причини поставлено було кілька опудал на довгих тичках з розчепіреними руками; на одному з них одягнений був чепець самої господині. За городами починалися селянські хати, які хоч і були побудовані далеко одна від одної і не замкнуті в правильні вулиці, але, як відзначив собі Чичиков, свідчили про добробут мешканців; бо був догляд належний; потрухлий тес на дахах скрізь був замінений новим; ворота ніде не похилились; а по обернутих до нього селянських критих повітках помітив він де запасний майже новий віз, а де і два. "Та в неї сільце не мале", сказав він і поклав собі зразу ж розговоритися й познайомитися з господинею краще. "Він заглянув у щілинку в дверях, звідки вона було висунула голову, і, побачивши, що вона сидить за чайним столом, вийшов до неї з веселим і ласкавим виглядом.

"Добридень, батечку. Як спочивали?" сказала господиня, підводячись з місця. Вона була одягнена краще, ніж учора, в темному платті, і вже не в спальному чепці, але на шиї все ж таки, було щось намотане.

"Добре, добре", казав Чичиков, сідаючи в крісло. "Ви як, матінко?".

"Погано, батеньку мій". "Як так?"

"Безсоння. Усе поперек болить, і в нозі, вище кісточки, так і крутить".

"Минеться, минеться, матінко! На це не треба зважати". "Дай Боже, щоб минулось. Я вже й салом мазала і скипидаром теж примочувала. А з чим чайку вип'єте? У пляшці фруктова".

"Непогано, матінко, покуштуємо й фруктової". Читач, я думаю, вже помітив, що Чичиков, незважаючи на ласкавий вигляд, говорив однак вільніше, ніж з Маніловим, і зовсім не церемонився. Треба сказати що в нас на Русі якщо і не наздогнали ще де в чому іноземців, то далеко випередили їх у вмінні поводитись. Перелічити не можна всіх відтінків і тонкощів нашого поводження. Француз або німець довіку не збагне й не зрозуміє всіх його особливостей і відмін; він майже тим самим голосом і тією самою мовою говоритиме і з мільйонщиком, і з дрібним тютюновим крамарем, хоч, звісно, в душі попадлючить у міру перед першим. У нас не те: у нас є такі мудреці, які з поміщиком, що має двісті душ, говоритимуть зовсім інакше, ніж з тим, у кого їх триста, аз тим, у кого їх триста, говоритимуть знову ж не так, як з тим, у кого їх п'ятсот, а з тим, у кого їх п'ятсот, знову ж не так, як з тим, у кого їх вісімсот, словом, хоч до мільйона дійди, все знайдуться відтінки. Припустімо, наприклад, існує канцелярія, не тут, а в тридев'ятому царстві; а в канцелярії, припустімо, існує правитель канцелярії. Прошу подивитись на нього, коли він сидить серед своїх підлеглих — та просто від страху й слова не вимовиш! гордість і благородство, і вже чого тільки не виражає обличчя його? просто бери пензель та й малюй: Прометей22, сущий Прометей! Дивиться орлом, виступає плавно, розмірено. І той самий орел, як тільки вийшов з кімнати і наближається до кабінету свого начальника, куріпкою такою поспішає з паперами під пахвою, що й не сказати. У товаристві й на вечірці, де всі невеликого чину, Прометей так і залишається Прометеем, а як тільки трохи вище за нього, з Прометеем зробиться таке перетворення, якого й Овідій23 не вигадає: муха, менший навіть за муху, здрібнів у піщинку! "Та це не Іван Петрович", кажеш, дивлячись на нього. "Іван Петрович на зріст вищий, а цей і низенький, і худенький, той говорить гучно, басить і ніколи не сміється, а цей чорт знає що: цвіріньчить пташкою і все сміється!" Підійдеш ближче, глянеш, справді Іван Петрович! "Ехе, хе!" думаєш собі... Але одначе ж вернімося до дійових осіб. Чичиков, як ми вже бачили, вирішив зовсім не церемонитись, і тому, взявши в руки чашку з чаєм і вливши туди фруктової, повів таку розмову:

"У вас, матінко, гарне сільце. Скільки в ньому душ?" "Душ у ньому, батеньку мій, мало не 80-т", сказала господиня: "та от лихо, часи погані, ось і торік був такий неврожай, що боронь Боже".

"Одначе мужички з вигляду дебелі, хатки міцні. А дозвольте, як прізвище ваше? Я такий неуважний... приїхав у нічну пору..."

"Коробочка, колезька секретарша"24.

"Щиро дякую. А на ім'я та по батькові?"

"Настасія Петрівна".

"Настасія Петрівна? гарне ім'я Настасія Петрівна. У мене тітка рідна, сестра моєї матері, Настасія Петрівна".

"А вас на ім'я як?" спитала поміщиця: "адже ви, мабуть, засідатель?"

"Ні, матінко", відповів Чичиков, посміхнувшись: "мабуть, не засідатель, а так їздимо у своїх справах".

"А, так ви покупець! Як шкода, справді, що я продала мед купцям, так дешево, а ось ти, батечку мій, у мене б, мабуть, його купив".

"А от меду і не купив би".

"А що ж саме? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль: з півпуда тільки".

"Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас умирали селяни?"

"Ох, батечку, вісімнадцять душ!" сказала стара зітхнувши. "І помер усе такий славний народ, усе робітники. Після, правда, народилось, та що з них; все така дрібнота, а засідатель наїхав, подать, каже, сплачувати з душі. Народ мертвий, а плати, як за живого. На тім тижні згорів у мене коваль, такий умілий коваль і слюсарне майстерство знав".

"Хіба у вас була пожежа, матінко?"

Пошук на сайті: