Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 10)

"Велика штука!" сказав Ноздрьов: "так і я його обіграю. Ні, ось хай спробує він грати дублетом39, так тоді я подивлюсь, я подивлюсь тоді, який з нього картяр!.. Зате, брат Чичиков, як погуляли ми в перші дні! Правда, ярмарок був навдивовижу. Самі купці кажуть, що ніколи не було такого з'їзду. У мене все, що тільки привезли з села, продали за найвигіднішу ціну. Ех, братіку, як гульнули! Тепер навіть як згадаєш... чорт забери, тобто, як шкода, що тебе не було! Уяви, що за три версти від міста стояв драгунський полк. Так віриш, що офіцери, скільки їх не було, сорок чоловік самих офіцерів було в місті; як почали ми, братіку, пити... Штабс-ротмістр Поцелуєв... такий бравий! вуса, братіку, отакі! Бордо називає просто бурдашкою. "Принеси лишень, брат", каже, "бурдашки!" Поручик Кувшинников... Ох, братіку, яка пречудова людина! от уже можна сказати, по всій формі гультяй. Ми все були з ним разом. Якого вина продав нам Пономарьов! Треба тобі знати, що він шахрай, і в його крамниці нічого не можна брати: до вина домішує всяку погань: сандал, палену пробку і навіть бузиною, мерзотник, затирає, та зате коли вже витягне з далекої кімнатки, яка зветься в нього особливою, якусь пляшечку, ну просто, брат, опинишся в емпіреях40. Шампанське в нас було таке, — що перед ним губернаторське? просто квас. Уяви, не кліко, а якесь кліко матрадура, це означає подвійне кліко. І ще дістав одну пляшечку французького під назвою: бон-бон. — Запах? розетка і все, що хочеш... Ну, вже й гульнули!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до крамниці по шампанське, немає жодної пляшки у всьому місті, все офіцери випили. Віриш, я сам за обідом випив сімнадцять пляшок шампанського!"

"Ну, сімнадцять пляшок ти не вип'єш", зауважив білявий.

"Як чесна людина кажу, що випив", відповів Ноздрьов.

"Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяти не вип'єш".

"Ну хочеш об заклад, що вип'ю?"

"Навіщо ж об заклад?"

"Ну, постав свою рушницю, що купив у місті".

"Не хочу".

"Ну та постав, спробуй!"

"І пробувати не хочу".

"Та був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто, як я жалкував, то тебе не було. Я знаю, що ти не розлучився б із поручиком Кувшинниковим. От би ви з ним добре зійшлися! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому" місті, які так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братіку, і в гальбік41, і в баночок, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що б тобі було

приїхати. Справді, свинтус ти після цього, скотар та й голі! поцілуй мене, серце, смерть як я люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела: ну то він мені або я йому? він приїхав Бог знає звідки, я теж тут живу... А скільки було, брат, карет, і все це en gros42. У фортунку43 крутнув; виграв: дві банки помади, фарфорову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і прокрутив, канальство, ще й своїх шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник Кувшинников! Ми з ним були на всіх май-' же балах. Одна була така виряджена; рюші на ній та трюші, і чорт знає чого не було... я думаю собі тільки: чорт забери! А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипає їй такі компліменти... Віриш, простих баб не проминув. Це він називає поласувати полуничкою. Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, добре, що догадавсь купити, як були ще гроші. Ти куди тепер ідеш?"

"А я до чоловічка одного", сказав Чичиков. ,

"Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!"

"Ні, не можна, є діло".

"Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!"

"Таки справді, діло, та ще й нагальне".

"Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?"

"Ну, до Собакевича".

Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: "як же його розібрало!"

"Що ж тут смішного", сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.

Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: "ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!"

"Нічого немає смішного: я дав йому слово", сказав Чичиков.

"Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу... Гей, Порфирію", закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. "Гей, Порфирію!" кричав Ноздрьов: "а внеси щеня! Яке щеня!" продовжував він, звертаючись до Чичикова. "Крадене, і за себе самого не відда- , вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам'ятаєш, виміняв у Хвостирьова..." Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.

"Пане! нічого не хочете закусити?" сказала в цей час, підходячи до нього, стара.

"Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?"

"Ганусівка"44, відповіла стара.

"Ну, давай ганусівки", сказав Ноздрьов.

"Давай вже й мені чарку!" сказав білявий.

"В театрі одна актриса так каналія співала,;як канарейка! Кувшинников, який сидів біля мене, "от", каже, "брат, поласувати б полуничкою!" Самих балаганів, я думаю було п'ятдесят. Фенарді45 чотири години крутився вітряком". Тут він узяв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. "А, давай його сюди!" закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнений так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.

"Давай його, клади сюди на підлогу!"

Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.

"От щеня!" сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.

"Але ж ти не зробив того, що я тобі казав", промовив Ноздрьов, повернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти: "і не подумав вичесати його?"

"Ні, я його вичісував".

"А чому ж блохи?"

"Не можу знати. Могли як-небудь з брички поналазити".

"Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати, я думаю, дурню, ще й своїх напустив. А глянь, Чичиков, глянь, які вуха, на лишень помацай рукою".

"Та навіщо, я й так бачу: доброї породи!" відповів Чичиков.

"Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!"

Чичиков, щоб догодите йому, помацав вуха, промовивши: "еге, гарний буде собака".

"А ніс, чуєш, який холодний? ось візьми рукою". Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: "гарний нюх".

"Справжній мордаш", продовжував Ноздрьов: "я, признатись, давно гострив зуби на мордаща. На, Порфирію, віднеси його!"

Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його в бричку.

"Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п'ять верст усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевяча".

"А що ж", подумав собі Чичиков: "заїду я справді до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших, така сама людина, та ще й програвся. Проворний він, як видно, на все, значить, у нього дурно можна щось випросити". "Гаразд, поїдемо", сказав він: "тільки цур не затримувати, мені час дорогий".

"Ну, голубе, оце діло! Оце добре, стривай-бо, я тебе поцілую за це". Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. "І славно: утрьох і покотимо!"

"Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти", казав білявий: "мені треба додому".

"Пусте, пусте, брат, не пущу".

"Справді, жінка буде сердитись, тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку".

"Ні, ні, ні! І не думай!"

Білявий був один із тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рота, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежне їх характеру думок, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо не згодяться танцювати під чужу дудку; а кінчиться завжди тим, що в характері їх виявиться м'якість, що вони згодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, словом, почнуть гладенько, а кінчать гидкенько.

"Дурниця!" сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і — білявий пішов слідом за ними.

"За горілочку, пане, не заплатили..." сказала стара.

"А, добре, добре, матінко. Слухай, зятьок! заплати будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені".

"Скільки тобі?" сказав зятьок.

"Та що, батечку, всього двогривенюс46", відповіла стара. "Бреши, бреши. Дай їй полтину47, вистачить з неї".

"Малувато, пане", сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти їм двері Вона не зазнала збитків, бо заправила вчетверо проти того, що коштувала горілка.

Приїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу. За ними їхала, раз у раз відстаючи, невелика колясчина Ноздрьова, запряжена охлялими обивательськими кіньми. У ній сидів Порфирій зі щеням.

Тому що розмова, яку подорожні вели між собою, була не дуже цікава для читача, то зробимо краще, коли скажемо що-небудь про самого Ноздрьова, якому, може, доведеться відіграти не зовсім останню роль у нашій поемі.

Особа Ноздрьова, певно, вже трохи знайома читачеві. Таких людей доводилося всякому зустрічати чимало. їх звуть спритними хлопцями, вважають ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів, і при всьому тому часто боляче лупцюють. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі: "ти". Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди так трапляється, що той, хто подружиться, поб'ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у тридцять п'ять років був достоту такий, яким був у вісімнадцять і двадцять: охочий погуляти. Одруження його аж ніяк не змінило, тим більше, що жінка незабаром пішла на той світ, покинувши двох діток, які зовсім йому були не потрібні. Дітей, однак, доглядала гарненька нянька. Дома він більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з'їздами та балами; він уже, як оком змигнути, був там, сперечався й заводив колотнечу за зеленим столом, бо мав, подібно до всіх таких, пристрасть до карт. У карти, як ми вже бачили з першої глави, грав він не зовсім безгрішно й чисто, знаючи багато різних пересмикувань і інших тонкощів, і тому гра вельми часто кінчалася іншою грою: або лупцювали його чобітьми, або ж учиняли пересмикування його густим і дуже гарним бакенбардам, так що повертався додому він іноді з однією тільки бакенбардою, та й то досить рідкою. Але його здорові й повні щоки були добре створені і містили в собі стільки вирощувальної сили, що бакенбарди скоро виростали знову, ще навіть кращі, ніж були. І що найдавніше, що може тільки на Рyci трапитись, він через якийсь час уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли, і зустрічався наче й не було нічого, і він, як то кажуть, нічого і вони нічого.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3490
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб3184

Пошук на сайті: