— Устань! — мовила ласкаво цариця. — Коли вже так тобі заманулось мати такі черевички, то це легко зробити. Принесіть йому зараз же черевички найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, — провадила далі цариця, звертаючи погляд на повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, з якого було видно, що він не належить до придворців, — річ, гідна дотепного пера вашого!
— Ви, ваша імператорська величносте, надто ласкаві до мене. Тут треба, принаймні, Лафонтена, — відповів, уклонившися, чоловік із перламутровими ґудзиками.
— Щиро скажу вам: я й досі милуюся та не намилуюся вашим "Бригадиром".*
Ви напрочуд гарно читаєте! Одначе, — казала далі цариця, звертаючися знову до запорожців, — я чула, що у вас на Січі ніколи не женяться.
— Як же, мамо! Та ж чоловікові, сама здорова знаєш, без жінки не прожити, — одказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що той запорожець, так добре знавши письменну мову, балакає з царицею, як навмисне, зовсім таки простацькою, мужичою, як то кажуть, мовою. "Ну, й хитрі ж люди! — подумав він собі.— Мабуть, не дурно він це робить".
— Не ченці ми, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скороминки. І в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть із ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; і такі, що мають жінок в Україні; і, знову ж, такі, що й у Туреччині жінок мають.
Саме тут принесено ковалеві черевички.
— Боже ж ти мій, Боже, що за оздоба! — скрикнув він радісно, ухопивши черевички. — Ваша царська величносте! Що ж, коли на ногах такі от черевички, та либонь ходите ви в них, ваше благородіє, і на лід ковзатися, то вже які ж то самі ніжки мають бути? Я так собі думаю, що вже не інакше, як із чистого цукру.
Цариця, що й справді мала на диво стрункі та прегарні ніжки, мимохіть усміхнулася, чуючи такий комплімент від простодушного коваля, — був із нього, одягненого по-запорозькому, справжній красень, хоч і мав він надто смагляве лице.
Зрадівши, що так приязно з ним розмовляють, коваль наважився вже був розпитати гарненько у цариці про все: чи правда, що царі їдять тільки мед та сало, та багато дечого іншого, — але почувши, що запорожці штовхають його попід боки, поклав краще мовчати; і коли цариця, звернувшись до дідів, заходилася розпитувати, як то там у них живуть на Січі, які там звичаї, — він відійшов назад, нагнувся до кишені і стиха промовив:
— Винось мене звідси хутчій!
Та й опинився раптом за шлаґбаумом.
— Утопився! Їй-богу, втопився! От щоб я з цього місця не зійшла, коли не втопився! — цокотіла гладка ткачиха, стоячи між диканськими молодицями посеред вулиці.
— Що ж, хіба я вам брехуха яка? Хіба я в кого корову вкрала? Чи кому, може, наврочила, що мені не ймуть віри? — верещала баба в козацькій свиті, з синім носом, розмахуючи руками. — Та щоб мені по вік судний води не захотілося пити, коли стара Переперчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!
— Коваль повісився? От тобі й на! — сказав голова, виходячи од Чуба; він спинився й протисся ближче до гурту, де йшла ця розмова.
— Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п'янюго! — огризнулася ткачиха. — Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб вішатися! Він утопився, утопився в ополонці! Це я так само добре знаю, як те, що ти була допіру в шинкарки.
— Соромітнице! Бач, вона чим дорікає? — одсварювалася баба з синім носом. — Мовчала б уже краще, така непотріб! Хіба, думаєш, я не знаю, що до тебе дяк щовечора ходить?
Ткачиха спалахнула.
— Що дяк? До кого дяк? Що ти там брешеш?
— Дяк? — заспівала, пробиваючись до них, дячиха у заячому кожушку, синьою китайкою критому. — Я вам покажу дяка! Котра це каже: дяк?
— Та ось до кого дяк учащає! — сказала баба з синім носом, показуючи на ткачиху.
— То це ти, суко, — закричала дячиха, до ткачихи підступаючи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та лихим зіллям напуваєш, щоб до тебе ходив?
— Відчепись од мене, сатано! — огризнулася, назад оступаючись, ткачиха.
— Ач, триклята відьма! Бодай же ти не діждала своїх діток бачити, ледащице паскудна! Тьху!.. — І дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.
Ткачиха хотіла й собі так само зробити, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який протисся був, щоб краще все почути, аж до самих супротивниць.
— Ох, ти ж баберо погана! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Усі з лайкою сипнули врозтіч. — Пхе, бридота! — приказував він, усе ще обтираючись. — То коваль, виходить, утопився. Боже ти мій! А що ж то за вдатний маляр із нього був, які гострі серпи, плуги умів виковувати, яка сила була! Еге, — провадив він далі, замислений. — Таких людей мало в нас на селі. То ж то я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що він, бідолаха, дуже вже смутний та невеселий. Оце тобі й коваль! Був, а тепер і нема. А я ще збирався підкувати свою рябу кобилу!.. — І, перейнятий такими побожними думками, голова поплентався тихо додому.
Оксана збентежилась, такі почувши вісті. Вона мало йняла віри Переперчишиним очам та бабським теревеням; знала, що богобоязливий коваль не зважиться занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов із наміром ніколи більше не вертатись у село? А навряд чи й деінде знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її, за усіх найдовше перетерплював її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, а з лівого на правий — і не могла заснути. То, розкидавшися з чарівними розкошами, які нічна пітьма ховала навіть од неї самої, вона мало не вголос лаяла себе. То, стишившись, наважувалася ні про що не думати — і все думала. І вся вогнем горіла; а на ранок закохалася в коваля аж по самі вуха.
Чуба Вакулина доля не втішила й не засмутила. Він думав уже про одне: ніяк не міг забути Солошиної зрадливості і навіть сонний не переставав лаяти та картати її.
Розвиднілось. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Підстаркуваті жінки, в білих намітках, у білих суконних свитках, побожно хрестилися, біля самого входу стоячи. Шляхтянки в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із понашиваними ззаду золотими вусами, стояли перед них. Дівчата, що на головах мали понамотувані цілі крамниці стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукатів, намагалися протовпитися щоближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли шляхтичі і звичайні собі селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями, щойно попідголювані, мало не всі в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди оком кинь, сяяло свято: голова облизувався, бачучи, як то він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Тільки Оксана стояла сама не своя. І молилася й не молилася. На серці в неї опливлося стільки всяких почувань, одно від одного болючіших, одно від одного сумніших, що обличчя її виявляло тільки великий неспокій; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли ніяк добрати розуму, від чого це їй сталось, і в голову собі не клали, що причина тому коваль. Однак не сама лише Оксана думала та передумувала про коваля. Всі громадяни постерегли, що свято наче й не свято. Все нібито чогось бракувало. А тут іще дяк, як на лихо, після подорожі в мішку охрип та насилу деренчав; щоправда, заїжджий півчий гарно таки тяг баса; а що ж то вийшло б, якби ще й коваль прилучився; він усе, бувало, скоро заведуть "Отче наш" або "Іже херувими", стане на криласі і виводить відтіль на той самий глас, що в Полтаві співають. До того ж тільки він був у церкві за титаря. Вже й заутреню одправили; по заутрені одійшла обідня… Де ж це й справді той коваль запроторився?