Ще дужче на останку ночі поспішався чорт із ковалем назад. І Вакула миттю опинився біля своєї хати. Саме тоді заспівав півень.
— Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що намірявся дременути. — Чекай-но, приятелю, це ще не все: я ж іще не подякував тобі.
На цьому слові він схопив хвойдину, вперіщив його три рази, і бідолашний чорт чкурнув навтьоки, як дядько, що його допіру одпарив засідатель. Отак замість обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог роду людського сам попав на слизьке.
Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та й проспав аж до обіда. Прокинувшись, він злякався: сонце підбилося вже височенько.
— Я ж проспав і заутреню, і обідню!
Тут побожний коваль удався в тугу, міркуючи собі, що це, певне, Бог навмисне, караючи його за грішну думку занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть у церкві побувати такого великого свята. Та заспокоївши себе тим, що на ту неділю висповідається у всьому перед попом та од сьогоднішнього таки дня стане бити по п'ятдесят поклонів цілісінький рік, заглянув він до хати; але там не було нікого. Солоха, як видно, ще не повернулася. Він обережно витяг із-за пазухи черевички і знову зачудувався, дорогу роботу розглядаючи та згадуючи дивні дива минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме убрання, що добув у запорожців, витяг із скрині нову шапку з решетилівських смушків із синім верхом, що не надівав ще й разу, одколи купив її, ще в Полтаві бувши; витяг також нового пишно-барвистого пояса; поскладав усе це разом з нагайкою в хустку та й попростував до Чуба.
Чуб витріщив очі, як увійшов до нього коваль, і не знав, на що дивуватись: чи на те, що коваль воскрес, чи на те, що коваль насмілився до нього прийти, чи на те, нарешті, що він вичепурився на такого дженджика й запорожця. Але ще більше він зчудувався, коли Вакула розв'язав хустку і поклав перед ним новісіньку шапку та пояса, такого гарного, що нікому в селі й не снився, а сам бухнув йому в ноги і промовив благальним голосом:
— Змилуйся, батьку, не гнівайсь! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа схоче, віддаюся тобі в руки; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки. Ти ж колись братався з покійним батьком моїм, хліба-солі разом заживали та могорич пили.
Чуб, таки непомалу вдоволений, хоч він того й не показував, дивився, як коваль, що нікому на селі не дозволяв собі в кашу наплювати, згинав у руці п'ятаки та підкови як гречані млинці, той самий коваль валявся у нього в ногах. Щоб ще більшої ваги собі надати, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.
— Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?
— Віддай, батьку, за мене Оксану!
Чуб подумав трохи, споглянув на шапку та пояса, — шапка була розкішна, пояс теж незгірший, — згадав зрадницю Солоху і зважливо сказав:
— Добре! Засилай сватів!
— Ой! — скрикнула Оксана, ступивши на поріг та побачивши коваля, і вп'яла в нього здивовані й радісні очі.
— Ось поглянь, які я тобі приніс черевички! — промовив Вакула. — Ті самі, що цариця носить.
— Ні, ні, не треба мені черевичків! — одказала вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей. — Я й без черевичків… — Далі вона не доказала й зашарілася.
Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі спустила. Ніколи ще не була вона така навдивовижу гарна.
Зачарований коваль тихенько поцілував її, обличчя їй ще дужче спалахнуло, і вона стала ще вродливіша.
Проїздив якось через Диканьку святої пам'яті архиєрей, похваляв місце, де стоїть село, та їдучи вулицею й став перед новою хатою.
— А чия це хата така розмальована? — запитав преосвященний у гарної молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.
— Ковалева, Вакулина! — відказала йому, кланяючись, Оксана, бо то ж таки вона й була.
— Прегарно! Лепська робота, — мовив преосвященний, розглядаючи двері та вікна.
А вікна всі були обведені червоною фарбою; скрізь же по дверях були козаки на конях із люльками в зубах.
Та ще дужче похвалив преосвященний Вакулу, як дізнався, що він додержав церковної покути та помалював без грошей всього лівого криласа зеленою фарбою з червоними квітками. Та це ще не все: на стіні збоку, як увійдеш у церкву, змалював Вакула чорта в пеклі, та такого ж тобі мерзенного, що всі плювали, повз нього проходячи; а молодиці, тілько-но розплачеться в котрої на руках дитина, зараз було підносили Її до картини та й казали: "Он бач, яка кака намальована!" — і дитятко, стримуючи слізки, скоса поглядало на картину й тулилося до материних грудей.
1832